Рука допомоги: пораненому бійцю Олександру Марченку потрібна дорога операція

Скільки ще понівечених тіл та душ «принесе» Україні «гібридна» війна на сході — ніхто не знає. Але жити й якось миритися із наслідками неоголошеної війни доводиться як бійцям, так і їхнім рідним. Наша розповідь (та й одночасно прохання про допомогу) — про одного з багатьох невідомих українських патріотів, котрі собою прикривають усіх нас, хто фактично перебуває на «іншій планеті» — на мирній частині України... 

 

У цивільному житті Олександр Марченко працював в охоронній службі банків. Чоловік родом із Житомирщини, вдома, у селі Пристанційне, що в Малинському районі, після мобілізації залишилася чекати кохана дружина. Ще юнаком відслужив у внутрішніх військах незалежної України, але вже сформованим 36-річним чоловіком — довелося послужити державі й удруге...

 

«Покликали» Олександра в армію 14 липня 2015 року — потрапив у Житомир. Близько двох місяців із хлопцями проходив вишкіл на полігоні. Здобувши спеціальність гранатометника, у складі 90-го батальйону 81-ї бригади потрапив на Донбас. Їх «кидали» по Донецькій області, «куди тільки бачили» (що зробиш — адже аеромобільні війська): воювали з хлопцями в Зайцевому, Пісках, Костянтинівці. Час від часу бійців вивозили на ротацію то на місяць, то на три тижні. Кінцевою фронтовою точкою для гранатометника Марченка виявилася Авдіївка та її неспокійна промзона. 

 

Окопи взводу Олександра були буквально за 40 метрiв від «сепарів». Під час чергового бою, 9 квітня цього року о 22 год. 22 хв., отримав поранення. Через близьке розташування позицій «сепари» стріляли «навісом» — одна з гранат, випущених із АГС, влетіла в окоп. 

 

Як згодом розповідав Олександр: «Коли з побратимом, що був поруч, зрозуміли що щось летить просто на нас — обнялися (по суті, прощаючись)... Були в касках та «броніках», що й урятувало від смерті. Але граната розірвалася в мене на лівому плечі, фактично рознісши півспини. Осколками також посікло руку моєму побратиму (так, ніби ножем порізало м’язи). Його згодом «підлатали» в Червоноармійську й після 10-денної реабілітації відправили знову на передову».

 

На моє запитання щодо долі інших хлопців із взводу із сумом сказав: «Напередодні цього бою молодий хлопчина з нашого взводу втратив око під час чергового обстрілу. А боєць, котрий одразу після поранення перев’язував нас із побратимом в окопі, через чотири дні... загинув. Тож із восьми чоловік із взводу — за декілька днів у цій триклятій Авдіївській промзоні було «вибито» половину»...

 

Продовжила розповідь Леся Марченко, дружина бійця: «Спочатку Сашко лікувався в Червоноармійській лікарні, потім потрапив на півтора дня у шпиталь у Дніпро, а згодом літаком його доправили до Львівського госпіталю, де він перебував місяць на реабілітації. У Львові чоловіку зробили чотири операції, повитягали осколки. Лікарі були шоковані, як він узагалі вижив...

 

Як не дивно, обличчя не постраждало, проте повністю роз­дроблений плечовий суглоб (від нього майже нічого не залишилося), також немає 12 сантиметрів кістки біля нього. Все це треба відновлювати».

 

Найкращим варіантом у цій ситуації, після якого буде найменше негативних наслідків, — це операція в клініці «Ілая», де біологічно відновлюють фрагменти, яких не вистачає. Таких клінік усього чотири в світі, одна з філій — у Києві. Слід зазначити, що «Ілая» — інноваційна багатопрофільна медична компанія, яка працює на ринку медичних послуг України з 2010 року. Компанія надає комплексну допомогу, включаючи діагностику, лікування та профілактику. Найбільш відомі напрями її діяльності — це високотехнологічні операції у форматі «хірургії одного дня», подолання важких форм безпліддя та науково-практична діяльність у сфері клітинних технологій. Візитна картка клініки — це сучасне медичне обладнання експертного класу, індивідуальний підхід та колектив досвідчених лікарів, багато з яких мають наукові звання.

 

«Ілая» бере активну участь у житті суспільства — в 2014 році компанія виступила співорганізатором соціальних проектів «Біотех-реабілітація поранених» та «Банк шкіри. Лікування опіків», які забезпечують безоплатне лікування з використанням клітинних технологій.

Запитую у дружини бійця: «А скільки коштує подібна операція?»

 

«При клініці є фонд, який збирає кошти на операції пораненим в АТО. На початку літа, коли розмовляла з лікарем цієї клініки, почула, що поки нас виставлять на фонд, а це не раніше, як через 1,5-2 місяці (фото бійця, опис ситуації, характер поранення, скільки коштує операція — які етапи та їх кошторис), то будь-хто може зробити свій внесок на допомогу конкретній людині. І початок лікування буде можливим, коли буде зібрано хоча б 40% від вартості лікування, тобто від 653 тисяч гривень: сума для нас непідйомна!» 

 

Час пройшов, i буквально днями Олександра таки виставили на фонд. На жаль, минув час, і у бійця почали терпнути пальці рук. І, незважаючи на те, що його дружина разом із малинськими волонтерами останні півтора місяця збирала кошти на лікування й операцію, аби одразу покласти їх у фонд, як тільки-но бійця виставлять на ньому, все ж до необхідних 40 % так і не вдалося «дотягнути»...

 

Цікавлюся, чи не демобілізували Сашка, адже термін його служби формально минув 14 липня. Бо після «дембеля», і таких прикладів чимало, людей просто «кидають» — держава вже не «відповідає» за лікування екс-військових АТО, фактично лишаючи їх сам на сам із своїми проблемами. 

 

«Ні, він ще в армії — «служить», — заспокоює Леся. — Після Львова — поїхали з ним у його частину в Костянтинівку, звідки нас направили в Київський шпиталь. У столиці дали направлення на Хмільник, у санаторій на лікування, аби хоч трохи «розробити» ліву руку. Адже вона в нього прив’язана, зафіксована й постійно, будучи в такому положенні, в лікті не розгинається й не повертається. Та й узагалі будь-який рух завдає багато болю. 

 

На початку серпня із санаторію повернулися до Києва. Я проконсультувалася з юристами, як мені бути з нашими державними лікарями. Побоююсь, щоб таки не звільнили з частини, й хочу, щоб до кінця лікування чоловік ще був «на службі». Надіюсь на плідну розмову з нашим лікуючим «держлікарем», аби прискорити процес й нас почали вже лікувати в клініці «Ілая». До речі, з цією клінікою договір щодо майбутнього лікування ми вже уклали».

 

«А що ж пропонує держава: які шанси повернутися до повноцінного життя?» — з’ясовую у пані Марченко.

 

«Держлікарі пропонують прикріпити пластину до лівої лопатки, а потім зафіксувати її на кістці плеча, що залишилася, а вже від неї — зробити з’єднання із кистю руки! Попередили, що завдяки цій пластині рука може бути робочою максимум на 50 %...

 

Причому коли рука опускатиметься, то ліва лопатка буде находити на праву. Побачивши мою реакцію на ці невтішні «перспективи», лікар лише розвів руками, сказавши, що, мовляв, люди якось пристосовуються. Оце після санаторію були в Київському інституті ортопедії. І, незважаючи на їх запевнення, що держоперація — це надійно, лише після неї треба буде постійно тренувати м’язи плеча, все одно сподіваємося на операцію в клініці «Ілая», адже дуже хочемо не просто врятувати руку, а щоб чоловік повернувся до повноцінного життя», — завершує розповідь пані Леся. 

РЕКВІЗИТИ