100-літній ювілей: «Українське радіо» відзначає річницю з дня першого виходу в ефір
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
Есмеральда Ермале: Не знімаюся, якщо фільм суперечить моїм цінностям
16.08.2016
Така чарівна і така різна.
У далекому 1973 році ім’я цієї актриси прогриміло спочатку в Латвії, а потім на весь Радянський Союз. Есмеральда Ермале знайома широкому загалу глядачів як Байба (ім’я героїні) з фільму Ґунара Пієсиса «Вій, вітерець!», який сьогодні вже є радянською класикою. Зараз Есмеральда не тільки активно працює в сучасному національному театрі й кінематографі, а й займає активну громадянську позицію. Разом з іншими діячами культури Латвії вона підписала петицію, в якій виступила за територіальну цілісність України й проти агресії з боку Росії. Актриса дала інтерв’ю «Україні молодій».
Акторські університети
— Есмеральдо, я перечитую ваші інтерв’ю і майже в кожному вас запитують про Байбу...
— Так... Я ще навчалась у школі, коли взяла участь у пробах. Потім ми з подружкою фантазували, як приїдуть до нас у школу з Ризької кіностудії, зайдуть у клас і повідомлять, що мене затвердили на роль...
— Так усе й сталося?
— Приблизно (сміється). Хіба що не настільки поетично. Усіх кандидатів запросили до Риги, показали нам записи проб. Мені відразу стало зрозуміло, що я там найгірша, соромно навіть очі підняти. Але коли оголосили, кого на яку роль призначили, — я нічого не зрозуміла. Думаю: чого ж вони мене вибрали, якщо всі кращі від мене?
Після того нас запросили в приміщення — там святково накритий стіл, кава, чай. Я сиділа поряд iз Лідією Фрейман, яка грала Орту. Як я хвилювалася!.. Вона мене питає: «Будеш каву? Тобі з молоком і з цукром?» — «Ні, дякую». Я ніколи в житті не пила чорної кави, тільки з молоком і з цукром! Але від хвилювання не могла навіть руку підняти і покласти собі цукор. Я думала, все там виллю й порозсипаю (сміється). Сиділа, iз жахом пила свою чорну каву, боялась поворушитись.
Досі пам’ятаю жахливу промову режисера Ґунара Пієсиса, який сказав, що не знає, хто тепер щасливіший — той, кого затвердили, чи всі інші. Тому що весь латиський народ чекає на цей фільм, і якщо ми не зіграємо так як треба!... Я сиджу і думаю: «Куди я потрапила? Що мені тепер робити? Грати не вмію, нічого не вмію, а треба зіграти роль, ще й головну» (сміється).
Потім почалася робота. З нами працювали викладачі, сам режисер тільки приїхав, подивився, сказав, що все погано, й знов поїхав. Коли вже розпочалися зйомки, поступово стала розуміти процес. На знімальному майданчику я подружилась з Астридою Кайрише, яка грала Зане. Вона мені дуже подобалась, я завжди спостерігала що і як вона робить. Поступово вона почала підказувати мені як потрібно грати, давала корисні поради. Ще стали добрими друзями з дочкою Лідії Фрейман.
А далі набралась сміливості вступити на театральний факультет Латвійської національної консерваторії Вітола. Якби не фільм, думаю, я ніколи б не наважилась, навіть не подумала б, що маю хист до цього. Після театрального закінчила курс спеціально для театру «Дайлес», — усі педагоги були звідти, нас готували, заздалегідь знаючи, що ми будемо працювати в театрі.
— У коментарях до фільму ваші шанувальники з різних куточків України, Росії, Білорусі пишуть, що тільки Есмеральда Ермале асоціюється у них із Байбою. Що ви відчуваєте, коли вас так ототожнюють із цією роллю?
— Зараз я вже не реагую на це, звикла. Спершу, звісно, було приємно, тому що це дає певну відомість. І на початку акторської кар’єри дуже важливо, що тебе вже знають, спостерігають за тобою і не потрібно якось особливо про себе заявляти. Але потім стає важче, тому що й ролі дають більш-менш однотипні, «голубих героїнь», і від цього втомлюєшся. Хочеться чогось іншого, якогось характеру.
Тому на факультеті почала себе свідомо ламати в інший бік, щоб розвиватись. Спробувала себе в комедійному жанрі. Спочатку це здавалось важким, бо грати комедії справді важко. Але поступово вдавалось, і жанр мені сподобався. Не можу сказати, що я обділена цікавими ролями, в мене були і є хороші роботи.
«Для мене театр — коли я щось переживаю»
— Робота актриси театру в незалежній Латвії відрізняється від тієї, яка була при Союзі?
— Звісно, відрізняється. Тоді потрібно було ставити якусь обов’язкову кількість радянських п’єс, не всі вони були якiснi — про робочі процеси, про фабрики... Але що поробиш, треба було ставити, ми й ставили.
— А зараз у театрі більше ставлять п’єси латиських драматургів?
— Я б так не сказала. Зараз не так багато хороших латиських драматургів, а класиків глядач важко сприймає. Латиська класика має свою специфіку: Райніс дуже символічний, його важко ставити, Аспазію теж нелегко сприймати, Блауманіса дуже всі люблять, цінують, знають, але він вже настільки зіграний, що важко відшукати ще якісь нові грані, щоб зробити його цікавим глядачеві.
А от сучасних хороших п’єс дуже мало. Оголошують конкурси, але, мабуть, нові Райніс та Аспазія ще не народились. Усі ми в очікуванні нових геніїв. А поки більше ставимо п’єси зарубіжних авторів.
— Ви часто ходите на постановки в інші театри?
— Доволі часто. Мені цікаво, що там відбувається. Якщо гарна вистава, то здається, я теж так можу, хочеться зробити щось таке ж хороше. А коли не дуже добра, то думаю: невже ми теж так погано виглядаємо?.. Ще мені подобається ходити в кіно, люблю дивитись фільми на великому екрані.
—Як ви ставитесь до популярних у Європі сучасних перформенсів, у яких, наприклад, півтори години на сцені перед глядачем бігають 300 акторів і нічого іншого, крім бігу, як своєрідної медитації, не відбувається? Або ж актори на сцені займаються сексом, а глядачі, що сидять спиною до сцени, спостерігають трансляцію дійства на великих екранах.
— Мета — привернути увагу суспільства до проблеми порнографії на екранах телевізорів. Такі перформенси в Німеччині та Голландії збирають велику публіку.
Я цього не розумію. Для мене особисто то була б марна трата часу і грошей. Так само, як інсталяції у виставкових залах. У мене, мабуть, труднощі зі сприйняттям такого виду мистецтва, я просто не вмію це «читати». Коли я приходжу на виставку і бачу якусь «купу в кімнаті», я не розумію, навіщо мені на неї потрібно дивитись, що мені з цього треба зрозуміти і відчути. Те ж саме на сцені.
Для мене театр — коли я щось переживаю, відчуваю, розумію життя краще, відкриваю для себе якісь нові грані речей. Мабуть, у мене старомодні погляди на мистецтво (сміється).
А якщо просто біжать — для мене це не театр. Можна медитувати, дивлячись у небо, це безплатно! Я розумію, якщо ти підліток, то тобі важливо просто зробити щось навпаки, по-іншому. Може, деякі в цьому тінейджерському стані застрягають, і їм важливо робити щось провокативне (сміємося разом). Хіба хтось після такої вистави викинув свій телевізор? Я думаю, щось подібне існувало в усі часи, в цьому немає нічого особливого.
— А загалом сучасний театр відрізняється від театру тих часів, коли ви тільки починали в ньому працювати?
— Театр завжди рухається по спіралі. Він ніби повертається, але на новому рівні. Раніше вистави були такі психологічні, повільні, дуже деталізовані; а зараз змінився час, ми швидше все розуміємо, і від того стиль вистав теж став простішим і динамічнішим.
Я, наприклад, не можу сказати, що мені близький театр Бертольда Брехта, особисто мене він не зворушує. І політичний театр — то теж не моє, в нас цього вистачає в житті. Театр існує для того, щоб краще розуміти людей, стати добрішим, більше співчувати.
«Я завжди щось придумувала, щоб не залишатись голою»
— Окрім театральних постановок ви ще й знімаєтесь у фільмах, серіалах...
— Мені цікаво працювати перед камерою. Окрім кіно, останнім часом я знімалась у чотирьох серіалах. Акторська робота в серіалі не відрізняється від роботи в повнометражному кіно, але фільми мені здаються більш значущими. Хоча саме серіали роблять актора популярним.
Але є й інший бік: якщо в актора не дуже позитивна роль, то люди починають асоціювати його з цією роллю. У нашому столітті це дивно, але так і відбувається. Зі мною такого не траплялось, але колеги розповідали, що іноді навіть касири в магазині відмовлялись їх обслуговувати, бо не могли змиритись із тим, як погано їхні персонажі повелись у серіалі, який ті дивляться щовечора.
Сумно, що люди трапляються настільки наївні, що ними можна маніпулювати, навіть під час тих самих політичних виборів. Люди ж теж не всі розуміють, що це просто політична реклама і часто до реальності вона не має жодного відношення.
— І вірять в розіп’ятого хлопчика?..
— Саме так! Є категорія людей, які вважають, що якщо щось знято чи опубліковано — це автоматично правда. Навіть одна моя родичка каже: «Та як же це може бути неправда? Це ж сказав депутат!». Але ж і депутат — звичайна людина, у нього свої інтереси. І як таким людям тоді пояснити, що буває брехня, а буває правда? І нечесні політики заробляють рейтинги на таких людях.
— Коли вам пропонують роль у кіно, за якими критеріями ви вирішуєте — погоджуватись на неї чи ні?
— У кіно майже все залежить від режисера — він із нічого може зробити хороший фільм, а може знищити дуже добрий сценарій. Є режисери, які гарно зарекомендували себе на зарубіжних кінофестивалях, але, трапляється, такі стрічки не значать для мене нічого, я їх просто не розумію. Коли мене запрошують, я можу зніматись і в таких, якщо вони не суперечать моїм цінностям. Але коли ми говоримо про задоволення від роботи, інтерес і захоплення, звісно, я думаю про тих режисерів, чиї роботи мене хвилюють і вражають.
— Чи є щось таке, чого ви не погодилися б робити на сцені чи в кіно?
— Я ніколи не була рада, якщо мені треба було роздягатись, я завжди щось придумувала, щоб не залишатись голою. Особливо якщо режисер не пояснює, навіщо це потрібно, — тоді я відчуваю, що мене використовують. Ніколи не хочеться на таке підписуватись. Але коли розумієш, що це веде до глибшого розкриття образу й ситуації, то збираєшся з духом і робиш так, як треба.
— Ризька кіностудія завжди була відома своїми фільмами. Думаю, читачам цікаво дізнатись, які творчі процеси відбуваються там зараз, чи є якісь зміни.
— Колись знімали фільм за фільмом, працівники щоденно виконували одну й ту саму роботу, і з професійної точки зору важливо, щоб людина працювала постійно і до дрібниць розуміла свої обов’язки.
Зараз збирають знімальні групи раз на два-три-чотири роки, як пощастить.
Тому що працівників багато, а проектів стало мало, немає фінансування, щоб знімати так багато, як раніше. Держава виділяє на це небагато коштів. Фонд культурного капіталу вирішує, чий проект фінансувати, а чий ні, але його ресурси теж обмежені.
А коли в працівників небагато практики, то важко зберігати високий професіоналізм. Хоча є й ті, які постійно працюють у рекламі, а іноді переключаються на фільм. Але є ж різниця, коли режисер чи оператор мають змогу знімати фільми або один за одним, або раз на чотири роки. Тоді ще й відповідальність тисне — зробити так, щоб усі зрозуміли, що саме його проекти варто фінансувати. Але такий уже капіталізм.
— Ви кілька років на латвійському телебаченні вели передачу «Маленьке життя», зараз ведете «Багато щастя». Чим ця робота допомагає вам як актрисі?
— Я вважаю, що вміти розмовляти з різними людьми — теж частина моєї професії. Бувало, у прямому ефірі співрозмовник почувався так затиснуто, що розговорити його — особливе мистецтво. Ми знімали в різних місцях, на вулиці в тому числі. Хоч я й не журналіст, доводилось підходити до перехожих, задавати їм різні запитання, люди теж реагували по-різному.
«Багато щастя» — передача привітань. Спочатку я ставилась до неї з невеликою іронією, це не дуже сучасна чи модна передача. Вона така старовинна, більше для тих людей, які живуть у селі. Та коли я почала працювати, читати листи, то зрозуміла, що не можна так ставитись, — ці люди ніколи не потрапляли на телебачення, де про них публічно говорили б щось хороше: що вони роблять у житті доброго, чим допомагають іншим, за що їх цінують. Але ж це так важливо, щоб людина почула, що вона хороша і добра, допомагає іншим! Тепер роблю це з любов’ю і добротою.
