На великий екран цього тижня в Україні виходить мелодрама «Джульєтта». Ця стрічка — для обов’язкового перегляду людям, які мають дочок і синів, бо ще раз нагадує про одвічну проблему непорозумінь між батьками й дітьми та намагається привідкрити їхню психологічну сутність.
Знаменитий іспанський режисер Педро Альмодовар знову повернув у свою улюблену кінематографічну бухту жіночих артхаусних драм та комедій після кількарічної зради їй iз жанрами бурлеску та трилеру.
Стрічка «Джульєтта» номінована на «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю-2016. Українська прем’єра відбулась на нещодавньому Одеському міжнародному кінофестивалі. Режисер, продюсер та сценарист Педро Альмодовар — двічі лауреат премії «Оскар»,» на Каннському кінофестивалі за фільм «Все про мою матір» — був визнаний кращим режиссером.
У мелодрамі йдеться про немолоду жінку, дочка якої втекла 13 років тому. Коли Джульєтта зустрічає давню подругу доньки, яка нещодавно її бачила в Мадриді, вона відмовляє коханому в переїзді з Іспанії до Португалії, винаймає квартиру в будинку, де жила з дочкою, і пригадує своє минуле. Сюжет дещо розтягнений.
Єдине, що має вести глядача від початку фільму до, власне, початку драми — це образ головної героїні, який режисер прописував iз максимальною увагою та цікавістю до особистості створюваної ним Джульєтти.
Джерелом для сценарію стали оповідання збірки «Втікачка» нобелівської лауреатки, канадської письменниці Еліс Манро. Дію стрічки Педро Альмодовар переніс до Мадрида і зняв іспанською, бо не був упевнений, що англійською зможе зробити психологічну мелодраму настільки природною.
Стриманих і розважливих канадців режисер змінив на іспанців, у результаті чого герої у фільмі видаються аж занадто спокійними для справжніх іспанців.
Дізнаючись про зраду чоловіка, Джульєтта, яку в різний вік грають Адріана Угарте та Емма Суарес, не кричить, не жбурляє посуд, а йде готуватися до уроків літератури, яку збирається викладати.
Мабуть, тому що вже була підготовлена до подібного: чоловік, якого вона покохала, був одружений і мав стосунки з іншою жінкою, коли перша дружина мала недугу; її рідний батько, замикаючи на ключ смертельно хвору її ж матір, мав «амури» з молодою доглядальницею.
До слова, обидві акторки професіонально працюють на один образ — молода та зріла Джульєтти сприймаються як один персонаж навіть на інтуїтивному рівні.
Щодо теми схильності людини не виказувати своїх почуттiв i тікати від проблем, то режисер робить її однією з основних у фільмі. Бояться говорити практично всі герої мелодрами — як жінки, так і чоловіки.
Через «футлярність» головної героїні розбивається її щаслива родина, вона на роки втрачає дочку, відсторонюється від батька. Джульєтта, лише переживши не одну трагічну подію за багато років, доходить висновку, що нерозв’язані проблеми неможливо приховати в собі; не можна втекти від себе, як би того хто хотів.
Педро Альмодовар, судячи з усього, відданий прихильник теорії вирішального впливу на особистість спадковості та виховання. Так, власні комплекси, страхи, відчуття провини чи моделі поведінки ми транслюємо нашим дітям, для яких створюємо лише два варіанти.
Перший — перейняти вади й проблеми батьків напряму, як робила Джульєтта, повторюючи помилку свого батька вирішувати все, не звертаючись по допомогу і не пояснюючи нічого. «Ми намагалися не турбувати тебе, розв’язували всі свої проблеми самотужки, як би важко це не було.
Тому зараз не дорікай мені». Так розмірковує і Джульєтта, приховуючи таємниці від дочки, батька, згодом від коханого, якому не залишається нічого, як «поважати ту важливу частину життя, про яку ти ніколи не розповіси».
Другий варіант обрала її дочка — йти гіпертрофовано іншим шляхом, безмірно занурившись у пошуки душевної рівноваги, духовні практики — те, чого насправді не вистачало її стурбованій, нездатній пробачити себе матері.
Фільм Педро Альмодовара — психологічна мелодрама, виконана за законами жанру. Як утікачка зрозуміла почуття своєї матері, лише переживши схожу ситуацію, так і фільм повністю можна відчути, лише маючи відповідний досвід.
Неоднакові смисли відкриваються різному глядачевi, і багатогранних героїв можна сприймати по-різному — крізь призми зрозумілих глядачу якостей. Режисер, безсумнівно, побудував картину «Джульєтта» за законом, сформованим Ремарком: «Усе, що ви бачите в мені, — не моє, а ваше. Моє — те, що я бачу у вас».
