Кiлометри архiвiв: про що розповідають документи КДБ?

Назвемо лише основні можливості, які дають архіви спецслужб, а це: для кожного — знайти інформацію про рідних і близьких, котрi загинули у бурхливому ХХ столітті; дізнатися те, про що мовчали дідусі; для істориків — реалізувати творчі амбіції, першим відкриваючи секрети найбільшої країни Європи з найменш вивченим минулим; для журналіста — допомогти людям побачити сьогодення в минулому, а минуле — в сьогоденні; для письменника — «відкопати» безмір драматичних сюжетів для майбутніх творiв.
 

Усі наявні документи КДБ містяться в центральних та галузевих держархівах. До центральних відносяться Центральний державний архів громадських об’єднань (ЦДАГО) та Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО). ЦДАГО  зберігає ключові архіви, приблизно 40 тисяч справ.

 

Туди вони потрапили з архівів СБУ та містять інформацію про репресованих громадян, кримінальні статті за антирадянську діяльність, а не за «вбив — украв — зґвалтував».

 

Період, охоплений діяльністю  ЧК, ГПУ, НКВС та правлінням радянської влади, міститься окремим фондом й  зберігається у ЦДАВО.
 

До галузевих, а вони мають свої особливості, відносяться держархіви Міністерства внутрішніх справ (ГДА МВС), Служби безпеки України (ГДА СБУ), Служби зовнішньої розвідки (ГДА СЗР).

 

Зазначимо, що ГДА МВС містить значну кількість інформації, майже як архів ГДА СБУ, але незважаючи на це архіви СБУ значно популярніші за архіви МВС. У свою чергу, архів ГДА СЗР зберігає приблизно 15 тисяч справ. Це порівняно мало, але кожен документ тут унікальний.

 

Це архів «Першого управлiння КДБ», тобто розвідки, контррозвідки. Наприклад, містить інформацію про українську діаспору, починаючи з Петлюри, закінчуючи розробками рядових діячів ОУН.
 

Зокрема, архів СБУ має чіткі хронологічні межі: 1918 (час створення ЧК) — 1991 рр. (розпад СРСР). Його обсяг вражає: у Києві 200 000 справ (8 км), по регіонах — 800 000 (32 км).

 

На Заході прийнято вказувати справи не в кількості, а у кілометражі — тобто довжині папок (справ) поставлених вертикально одна до одної. Така система вмотивована європейськими правилами вимірювання, що поліпшує розуміння обсягу архівів.
 

Яка архівна ситуація в тимчасово окупованих містах — у Донецьку, Луганську, Криму — ніхто зараз достеменно не знає. Відомо, що в Криму документи на місці. Можливо, не всі, але в переважній більшості. Зараз це царина ФСБ, тому доступ до них дуже складний.

 

У Донецьку та Луганську документи, скоріше за все, вивезено або знищено. З розповідей очевидців  відомо, що наших військовополонених у «республіках ДНР/ЛНР» тримали й тримають у порожніх приміщеннях, де, ймовірно, до цього зберігались архіви.

Варто розуміти, що тоталітарна спецслужба не створює архів заради того, щоб допомогти громадянам. Так можуть думати лише демократичні установи. Мислення тоталітарного суспільства інше, його основною опорою є спецслужби. І для того щоб мати тотальний контроль над усіма — треба мати інформацію на кожного!..

 

Тож і принцип пошуку інформації починається з ПІБ: «Є людина — є проблема, немає людини — немає проблеми!» —  казали радянські «класики», і цей принцип був втілений у життя.

Тож до 1991 року це був оперативний архів для того, аби кожного тримати на короткому повідку, адже була інформація і на родичів, і на близьких, і на знайомих, які могли б вплинути на цю конкретну особу.  Зі створенням ЧК розпочав роботу окремий відділ обліку потенційно небезпечних громадян — Архівно-облікове управління.

 

Держава стала елементом примусу, запустила маховик репресій, протиставляючи себе світу. 
 

Ви ніколи не замислювалися, що входить до кримінальної справи?
 

Виявляється, скрупульозна радянська бюрократія передбачала цілу низку документів, а саме: опис документів, що містяться у справі; постанова про початок провадження та арешт; протоколи, обшук та опис вилученої власності; анкети арештованого (арештантська картка), фото арештованого; протоколи допитів обвинувачених, свідків, очних ставок; обвинувальний висновок; виписка з протоколу засідання судового органу при винесенні вироку; акт про виконання вироку (в разі засу­дження до найвищої міри покарання) або документи про перебування в ув’язненні; фотокартки, посвідчення та інші особисті документи засуджених, використані як речові докази; матеріали про реабілітацію.
 

Можливо, звучить парадоксально, але кадебістам можна подякувати за створення архіву, адже тепер можна досліджувати історію країни, історію спецслужб, дізнаватися, як спецслужби боролися з українським підпіллям.
 

Ці архіви — єдине місце, де ми можемо знайти тих людей і ті думки, які не сприймалися або були «небезпечні» в тоталітарному суспільстві. Будь-який тоталітарний режим діяв за принципом, що у світі існує лише два типи думок: їхні та «неправильні».

 

З іншого боку, треба розуміти, що — як казав Янош Куртика, колишній голова польського інституту нацпам’яті, — «У нас в архівах правда, брехня й провокація».Тож кожному документу в архіві СБУ не можна довіряти на всі 100% — усе треба перевіряти, звіряти з іншими свідченнями, архівами, з ситуацією, яка існувала на момент створення документа.

Показовими є спроби фабрикації двох резонансних справ 1950-х років. Перша — про нібито причетність вояків батальйону «Нахтігаль» до нацистських злочинів у Львові. (Учасники легіону, а це були переважно українці, —  вірили, що німецька військова підготовка та досвід допоможуть їм у здобутті незалежності України. Більшість учасників легіону після його розпаду в 1942 році стали провідними діячами в УПА).

 

Друга — при розробці справи останнього командира УПА Василя Кука, коли намагалися довести, придумавши легенду, що він нібито агент КДБ. 
 

Є дуже багато документів, матеріалів на видатних людей, й у цих справах говориться, що людина — агент КДБ, але це ж не значить, що так є насправді. Працюючи з документами, треба розуміти, що частенько в подібних ситуаціях «специ» хотіли показати свою важливість і що вони недарма працюють!
 

Яка ж коротенька історія архіву радянської спецслужби в СРСР і УРСР? Відразу після створення ЧК був окремий відділ «А» (архів), а на 1991-й це вже був 10-й відділ. Цей архівний відділ не був у чистому вигляді. Навіть донедавна, 10 років тому, він iще на радянський кшталт називався Архівно-облікове управління. Тобто навіть це вказує на те, що створювався свого часу не архів, а облік людей…

 

Зрозуміло, що тоді доступ до цих документів (каталогів та картотеки) був дуже обмежений. У радянські часи необхідно було зібрати безліч документів й отримати спеціальний допуск. Навіть звичайний працівник спецслужби не мав можливості прийти й просто взяти справу.

 

Максимум — iз документами можна було ознайомитися у читальному залі для ахівно-облікових справ, яка перебувала під постійним наглядом. І все, що людина виписувала з документів, на виході перечитувалося, а «неблагонадійна» інформація — вирізалася.
 

В архівах СБУ зберігається «відкрите» минуле та «закрите» теперішнє.  Один із найбільш досліджених та затребуваних архівів — галузевий держархів СБУ, в який зараз по інформацію може звернутися будь-хто.

Зараз ми прагнемо, як і в східноєвропейських країнах, чітко розділяти історичні документи та документи комуністичних спецслужб («СТБ» — в Чехословаччині, «Штазі» — в НДР). Це дає змогу робити крок уперед, повноцінно працювати спецслужбам, охороняти державну таємницю.

 

В архівах СБУ є документи, напрацьовані вже за часів незалежності, доступ до яких дуже жорсткий і максимально закритий.

 

Але ж паралельно з матеріалами часів незалежної України є й у рази більший масив документів, котрі містять у собі історичні матеріали від створення ЧК до КДБ — доступ до яких відкритий. 

Під час розвалу СРСР спецслужби архівні справи знищували або вивозили до Росії. Порівняно з іншими колишніми радянськими республіками в Україні існує найбільша кількість відкритих архівів КДБ. Документи тридцятих років збереглися майже повністю, матеріалів iз шістдесятих до вісімдесятих залишилося дуже мало.
 

У 1953 році Хрущов фактично знищив історію західноукраїнського села. Інформація, яку збирали спецслужби до цього часу, містила справи ледь не на кожного мешканця Західної України, дані записували від сусідів — як людина ставилася до УПА, радянської влади тощо.

 

По шістдесятниках та дисидентах було заведено всеукраїнську справу «Блок», вона налічувала понад двісті томів, але жоден не зберігся. Існують лише копії.

 

Знищення архівів за часів перебудови було спричинене відсутністю розуміння, що робити далі, куди рухатися. Чи було більшість відсутніх документів вивезено до Москви — перевірити майже нереально. Завдяки випадку вдалося уникнути ліквідації справи на Олександра Довженка, що закінчується висновком одного з працівників: «Рекомендую уничтожить данное дело как таковое, которое не имеет никакой исторической и культурной ценности». А ось справу на Романа Шухевича було знищено вже за часів незалежності, у 1995 році.
 

Встановлювати, які документи було знищено, коли й хто це зробив, зараз надзвичайно важко. Записи на кшталт: «Акт про знищення акта про знищення документів» — мало чим можуть допомогти у виявленні істини.

 

Польський досвід інший, їхній Інститут національної пам’яті має у штаті працівників, які займаються цими питаннями безпосередньо. Було б добре запровадити таку практику й в Україні.
 

1991 рік заклав вектор змін у державному та суспільному устрої. Це процес не одного дня, місяця чи року. Сьогодні ми маємо можливість досліджувати документи з архіву КДБ, історію спецслужб, методи боротьби з українським-антирадянським підпіллям та інші суспільно важливі теми з української історії.

 

Архіви КДБ «ховають» тих людей і ті думки, які не сприймались, були небезпечні в тоталітарному суспільстві.
 

Методи роботи КДБ ментально відбилися на свідомості та світосприйнятті співробітників СБУ. Зараз українські спецслужби можуть позбутися темного радянського надбання, перестати вважати себе «славними чекістами».

 

Країни Центральної Європи вже пройшли через таку трансформацію й мають відповідний досвід. Жахливі практики минулих днів не мають повторитися.

ДО РЕЧІ