Михайло Слабошпицький, якому днями виповнилося 70, каже: ще так недавно був молодим. У 60-х навчався у Київському університеті імені Тараса Шевченка на журналістиці. Складав іспити, будучи випускником «заочно вечірньої школи робітничої молоді». Вступна мова — німецька. Попередні іспити склав на «5», а «шпрехав» украй погано і знав, що буде «2». А викладачка, світлої пам’яті Зоя Михайлівна Нотбекс, питає: на скільки знаєте предмет? Відповів: «На два». «Ні, — посміхається. — Ви знаєте на одиницю»... Вийшов у коридор, одна дівчина запитує: «Скільки?». Відказав, що «1». У руках його отой «метрикулик». Дівчина його бере, дивиться: «Та що ти вигадуєш! П’ять!».
«Розкритикуй якогось класика, і буде ім’я»
— Пане Михайле, вважаєте, поталанило вам при вступі в університет?
— Згодом я запитав Зою Михайлівну про таємницю її вчинку. Відповіла, що їй стало мене жаль. І запитала, чому я пострижений «під нуль», чи не скоїв я чогось і чи не міліція мене постригла. Я пояснив, що постригся, щоб не ходити гуляти (бо ж соромно), а сидіти вдома й готуватися до вступних іспитів.
І розповів, що німецьку в мене викладала вчителька біології, яка знала мову гірше, ніж я. Зоя Михайлівна сказала, що в списку біля мого прізвища стояв мінус, який означав «завалити». І вона, мабуть, «на зло» поставила мені «5».
— Схоже, вам щастило на добрих людей?
— Дуже щастило. Усе життя. У районній газеті, де я встиг попрацювати, був один дивовижний чоловік — Григорій Куліш, який невтомно твердив, що я — «геній у законі». Це давало віру в мої сили. Людина феноменальної долі. Перед ІІ Cвітовою війною він закінчив учительський інститут, друвався як поет і прозаїк, а на війні служив із Юрієм Бондарєвим.
У романі Бондарєва «Выбор» радянський офіцер хоче одружитися з німкенею. То це він, Григорій Куліш. Він давав мені читати листи від Бондарєва... Цікаво ось що: Бондарєв казав: «Ось я буду письменником, на сьогодні не написавши ні рядка, а ти, Гришко, не будеш».
Куліш заперечував, мовляв, уже і писав, і друкувався... Але російський колега на це відповідав, що «...у тєбя характера нет». Усе саме так і сталося.
По закінченні університету я потрапив до редакції газети «Молода гвардія» (обласна комсомольська газета), де працювали письменники. Маняк, Гижа, Васильківський, Кримчук, Климчук, Цеков!.. Це було літературне середовище, в якому, природно, ми як літератори змагалися (а це ж який дорогоцінний стимул творчого, інтелектуального зростання).
Потім мене помітив Павло Загребельний і взяв до «Літературної України». Я говорив йому, що не маю імені, а він відповідав: «Розкритикуй якогось класика, і буде ім’я. А хвалитимеш — не буде».
Був роз’їзним кореспондентом
— Прожито багато. Який час був найщасливішим для вас?
— Молодість! Були у мене три літа співпраці зі студентською газетою «Орбіта». Я почувався щасливим. Ми писали як хотіли. Потім, щоправда, вигнали редактора і півредакції розігнали. Хоча у газеті не було жодного дисидентства, крім хіба естетичного.
Скажімо, я давав у перекладі російською коментар до добірки віршів Василя Симоненка, де було й таке: «Вся просвещенная Европа восхищена демонической обличительной силой таланта поэта!».
То мене тоді питали на комсомольських зборах: «Яка це просвещенная Европа?». Ну це було просто хлоп’яцтво.
Мені подобалося, що з Кустаная можна було летіти поштовим літаком, бо добираєшся в Джесказган, а авіатори нам пропонували взяти кореспондента, і я прилітав, будучи роз’їзним кореспондентом. У мене було два дні і дві ночі, щоб відписатися.
Я писав про казахів, пробував вивчати казахську мову, багато друкувався в казахських газетах. А головне, я звідти надсилав собі бандеролі на гуртожиток. Чудові книжки, яких у європейській частині Союзу придбати було дуже важко, хіба що в глухих селах.
А там я купив Кафку, Екзюпері, Ібсена, Пастернака, Цвєтаєву...
Я всі гроші на це спускав, недоїдав. У гуртожитку в мене зібралася ціла бібліотека книжок із Казахстану, надісланих і привезених у 1965—67 рр.
Дуже цікавими були зустрічі з казахами. Приміром, прилітаю в Алмати, знаходжу Олжаса Сулейменова й показую нашу газету. 16 сторінок і вельми розкуто зверстану. Йому сподобалося. Я запросив поета до нашої редакції, й він невдовзі прилетів до нас.
Скажу вам, спілкуватися з Олжасом було великою насолодою, він читав свої чудові поезії, приміром: «Эй, половецкий край,// Ты табунами славен,//Вон вороные бродят// В ливнях сухой травы...»
— У вас були і є цікаві літературні зв’язки також і з іншими республіками...
— Так, з грузинськими, естонськими письменниками, з азербайджанцем Анаром, книжку якого нещодавно випустило видавництво «Ярославів Вал». А почалася ця пристрасть читати літератури різних народів із Сулейменова.
Словом, молодість моя була щасливою.
Було страшенне кохання... Мені здавалося, що я вже за крок до літературної кар’єри, що я реалізувався як журналіст. Писав, що хотів і як хотів. Ніхто не правив у тій студентській газеті, не цензурував... Ми вигадували цікаві рубрики, писали з хлопцями роман iз продовженням «Яким Бундюк на цілині», герой нагадував Остапа Бендера.
Потім це прикрили, сказавши, що це зубоскальство. Командири студзагонів стали високими комсомольськими функціонерами й задавили нашу редакцію, з тріском і вовчим білетом вигнали редактора Івана Лисенка і ще багатьох. А перед тим шабашем було море творчої свободи. Було відчуття, що все найкраще попереду.
Такої свободи вже в «Молодій гвардії» та «Літературній Україні» не було.
Нинішня молодь, може, навіть не уявляє, якими гидкими були брежнєвські часи, а надто 70-ті роки.
«Це буде значною мірою антитарасбульба»
— Пане Михайле, які творчі плани нині?
— Пишу сучасний політичний роман, у якому будуть стилістичні новації і який буде книжкою зривання масок. Там усі (починаючи з найвищих осіб у державі) впізнають себе, хоча імена я зміню. Це зовсім нова для мене, сказати б, інша проза. З насолодою працюю над цим твором.
Проте з нетерпінням чекаю, коли закінчу цей роман. Але задумані в мене ще два романи, і вони також будуть відверто експериментальні. Там різні будуть часові площини, бо мені хочеться відповісти на чимало питань з української історії і з сьогоднішнього часу.
Поставити діагноз суспільству, сказати: це наше дореволюційне народництво, радянське фальшиве народництво (коли режим, як заклинання, говорив: «Народ, народ» і... нищив або уярмлював його).
Хочеться написати про вину українського народу в тому, що він має таку тяжку долю. Від часів козацтва... постійно припускаємося фатальних помилок. І не вчимося на них.
Це буде значною мірою, сказати б, антитарасбульба.
Гоголеві дві душі змагаються, відтак Гоголів твір і не для українських, і не для російських патріотів. Хто такий Тарас Бульба? Синовбивця, варвар, дурень, який винен у смерті Остапа. Гоголь каже: «Прочитайтє «Казачество». Русское, русское.
Це — з одного боку. З іншого, каже, що великороси це не слов’яни, бо з’єдналися з уральськими племенами. З третього, він дуже хоче бути в російському істеблішменті. Своє малоросійство заперечує, відгетьковує. А ми бачимо в ньому те, що хочемо побачити.
Я в два вечори перечитав «Тараса Бульбу». Це страшний твір, це Кафка. У Польщі цей твір перекладений і виданий лише тепер: він для поляків, як «Гайдамаки» Шевченка. Це антипольська, антикатолицька, ксенофобська, антижидівська повість. Водночас там Лейба не здає Тараса Бульбу за призначену за його голову винагороду!
Тобто, знову ж, дві душі Гоголя весь час борються в ньому, і жодна не може перемогти.
— Ви берете «гріхи українські» від часів козацтва. Можна спуститися в історію і глибше. Бо що таке «Слово о полку...»? Обачно помащений підлабузництвом викривальний документ, документ критики князя Ігоря, який здуру повів своє воїнство бозна-куди й скільки поклав люду!
— Абсолютно. До речі, хтось влучно назвав «Слово...» предтечею соціалістичного реалізму, бо все-таки оспівано князя, який своєю поразкою ослабив Русь.
