Занедбаний дендропарк у селі Ходаки: чи є шанс на відродження

28.07.2016

Старий дідів вулик, який отримав у спадок малий Анатолій.

Дендропарк у селі Ходаки Коростеньського району Житомирської області з’явився в 1979 році на місці колишньої пустки. Заснував його біля рідної оселі Анатолій Іванович Потопальський — відомий сьогодні багатьом лікар, винахідник, генетик, громадський діяч, заслужений винахідник України, номінант Нобелівської премії 2004 р. , автор понад 350 публікацій, 14 монографій, 60 винаходів. У його доробку є окремі унікальні противірусні, протимікробні, протипухлинні лікарські засоби (амітозин, амітозиноберамід, ізатізон, ізатітоній, дивостим, чудові фіточаї доктора А. І. Потопальського), він розробив новий напрям у науці — відновлення та збереження нашого довкілля, а також обґрунтував цілісну систему духовного і фізичного оздоровлення української нації. Медична наука всього світу знає і цінує його працю, неодноразово він отримував запрошення працювати за кордоном, але свої знання і винаходи він присвятив Українi. І створений ним дендропарк у Ходаках — подарунок односельцям і рiднiй Українi.

Феномен родинного парку

Дендропарк родина Потопальських назвала «Перемога» і присвятила його батькові — Івану Даниловичу Потопальському, який був військовим зв’язківцем і загинув при обороні Києва в 1941 році.

Батьків батько — дід Данило, який фактично замінив Толі батька, заповідав використати ці землі на добро. Зі згоди місцевої влади дендропарк зайняв 38 гектарів, з яких тільки 55 соток належали дідові.

Тут є алеї, галявини, поля і навіть штучний ставок серед лісу з великим каменем-валуном посередині. На території парку ростуть липи, дуби, клени, ясени, ліщина, шипшина, горобина, а також не властиві для цих місць катальпи, магнолії, аронії, лавровишні, туї, різні сорти горіхів, кизил, обліпиха, ірга, магонія та інші.

Великі клапті землі відведені під вирощування лікарських рослин (ехінацея Поліська красуня, синюха Полiська блакить, лаконiс Полiське гроно, барвiнок Блакитний велетень, сiльфiя Велетенська, шавлiя Диво-марево, нiчна красуня Мереживо, головатень Кулясте диво, фацелiя Самопосiвна, левзея софлоровидна Парасолька, наперстянка рожева Дзвiночок, чорнобривцi Рiзнобарвна сумiш та багато інших), а також рослин сільськогосподарського призначення, виведених Анатолієм Івановичем (високоврожайні азотфіксуючі злаки: жито Древлянське, пшениця Асоціативна, овес Незламний, просо Поліське піскове, чумиза Фіалкова, амарант Велетень; молекулярні гібриди: квасолi i капусти «Квагiста», бобiв i квасолi — квасоля банановидна, огiрка i кабачкiв Мультиформ, калини i винограду «Калина садова солодка», аличi i абрикосу Аликос, кизилу i барбарису Кизирис та інші).

За радянських часів дендропарк мав штатних працівників і підтримку місцевої влади. Вiдбувалась промислова заготівля лікарських трав, які використовували при виготовленні розроблених Анатолієм Івановичем ліків, настоїв та чаїв, придiляли достатню увагу екзотичним рослинам.

За часів незалежності фінансування парку було знято, почалися занепад і розграбування. Родина Потопальських iз сумом і болем спостерігала за подіями. Парк треба було рятувати. Саме заради підтримки родинної справи, залишивши будинок з усіма зручностями, у стару дідівську хату переїхала старша сестра Анатолія Івановича — Марія Іванівна Потопальська.

Вона є господинею та берегинею цього зеленого царства останні 20 років. Сьогодні їй 86 років, у неї вже слабке здоров’я, але вона самовіддано береже і стереже цю перлину, задуману і створену її братом. Сама Марія Іванівна — викладач української мови та літератури.

В Ходаки вона переїхала з селища Ушомир Коростеньського району, де до самої пенсії жила та працювала в місцевій середній школі. Сьогодні вона громадський директор і охоронець парку, а парк — її дитя. Вона все ще має надію заручитися підтримкою держави в нелегкій і благородній справі створення та збереження рослинного світу дендропарку, їй дуже хочеться, щоб парк отримав статус пам’ятки природи обласного значення.

Що ж це за феномен такий — сільський дендропарк? Чому і навіщо він виник у Ходаках?

Відповіді на ці запитання дали брат і сестра Потопальські. Зустріч iз Марією Іванівною відбулась на її обійсті в селі Ходаки біля липової алеї, що веде до дендропарку. Анатолій Іванович запросив до свого кабінету в Інститут молекулярної біології і генетики НАН України в Києві, де він очолює лабораторію модифікації структури біологічно активних речовин і є засновником Інституту оздоровлення і відродження народів України та Благодійного фонду «Небодарний цілитель».

«Бiда заставить не тiльки вареники їсти»

М. І. — Наш батько був військовим, тому нашій родині довелося поїздити Україною. З дітей, а нас було троє, я єдина народилась у Ходаках. А Толя народився в містечку Бар на Вінниччині в 1938 році, він на 9 років молодший за мене. Війна нас застала в Раві-Руській. З перших днів війни батько пішов на фронт, а ми з мамою поїхали на Коростенщину в Ходаки до діда Данила Яковича Потопальського.

А. І. — Найбільше загартувала і згуртувала нашу сім’ю війна, і ще... голод. У 1942 році за брехливим доносом поліцая у нас забрали все: худобу, збіжжя, не дали зібрати врожай. Ми голодували декілька місяців, аж поки дідів далекий родич, що жив у сусідньому селі, не дав нам свою корову, поки вигодуємо теличку. Тоді бувало, що у мене був один сухар на тиждень.

В три роки я мав серйозну травму — опік ноги, місяць пролежав у лікарні, нога загоїлася, але згинати я її не міг через грубий рубець під коліном, тому не ходив. Пам’ятаю, як мене дратувала моя безпорадність, як я заздрив іншим дітям, які могли бігати. І ось по ночах я почав розробляти ногу — через сильний біль згинав та розгинав її.

Рубець тріскався, йшла кров, але нога поступово почала мене слухатись. Уже тоді, а мені ще не було чотирьох років, я зрозумів, що людина може дуже багато, якщо захоче. В сім років я пішов до школи своїми ногами.

М. І. — Із дитинства Толя по-справжньому любив усе живе: лікував пташок, рятував рослинки, спостерігав за комашками, вивчав квітки, виявляв інтерес до бджіл. Я завжди відчувала, як раділа його душа при спілкуванні з природою.

А. І. — З самого дитинства я любив, щоб у дворі було багато всього живого: тварин, птахів, рослин. Якось я зацікавився бджолами. Дідусь дістав довбаний вулик, ми поставили його за хатою, але бджоли до нього не летіли. Ми почекали рік, другий — бджіл нема. І тоді ми з дідом пішли до сусідки, в якої була пасіка. А вона візьми і запроси діда до себе хазяйнувати. Так через мою цікавість сусідка отримала хазяїна, дід — дружину, а я — доступ до бджіл.

А якщо серйозно, то вважаю вчинок дідуся героїзмом. Бабуся померла ще в 1941 році, а мама на той час вдруге вийшла заміж і в дідовій хаті оселився ще й мамин чоловік iз двома його дітьми. От дід і лишив хату невістці. А 19 липня 1951 року діда Данила не стало.

Він дуже промерз у лісі під час зливи, коли збирав дрова і отримав запалення легень. Своє обійстя дід заповів мені. Через тиждень мамі наснився сон: іде до двору дід Данило і веде за собою рій бджіл.

Так воно і сталося: невдовзі прилетіли бджоли в дідів вулик і жили там 20 наступних років. Я вже тоді задумався про існування світу, який ми не бачимо, але з яким можемо спілкуватися через сни та знаки. Був іще один випадок. Мені, ще тоді підлітку, мама доручила вбити кроля.

Наче ми їх і годували, щоб їсти, але зробити це мені було нелегко. Цей крiль прийшов до мене уві сні і спитав, за що я його вбив, мовляв, нічого поганого він не зробив. Цей випадок добряче врізався у мою пам’ять і змусив замислитись. Це були мої перші кроки до усвідомленої глибокої віри в Бога.

М. І. — Толя завжди був наполегливим у навчанні. Багато читав, спостерігав за природою. Інші діти гуляють, бігають, а Толя сидить при каганці, робить уроки. Мама не знала, що їй із такою дитиною робити. Вирішили, що після 7-го класу він піде навчатись у Житомирське медичне училище. А я буду його підтримувати, бо я на той час уже працювала.

А. І. — У школі у мене склалися дуже теплі стосунки з учителем біології. Коли я пішов у медичне училище, він сказав, що в мені пропав агроном. А я йому відповів, що свого часу і цим буду займатись. Так воно і сталося — в мені поєдналися медицина, генетика та рослинництво.

М. І. — Після закінчення училища Толя почав працювати фельдшером на МТС в Ушомирі, де я учителювала. Він дуже близько до серця брав людське горе, розумів, що не всім хворим може допомогти, вже тоді він задумувався над проблемою лікування онкології.

Тому вирішив вступати на лікувальний факультет Івано-Франківського медичного інституту і присвятити себе медицині. Але для цього йому треба було отримати атестат про середню освіту.

Найближча вечірня школа мiстилася в Коростені, за 25 км від Ушомира, і Толя часто пішки долав цю відстань.

«Вболiваю за кожну стеблинку, за кожну пташинку»

А. І. — Я завжди відчував зв’язок між матеріальним світом і світом духовним. А коли став медиком, то почав шукати докази цього зв’язку. Їх у мене тепер багато. Наука повинна вести і веде до Бога. Прийшло розуміння, що і лікуватися треба з великою вірою в Бога.

М. І. — Толя дуже любить рідні місця, вболіває за майбутнє парку. Багато рослин він посадив власними руками. За радянських часів iз численних відряджень він привозив екзотичні рослини сюди, до мами. Тут проходили випробування всі виведені ним сільськогосподарські та лікарські рослини. Цей парк i сьогодні є базою для заготівлі лікарських рослин. Зараз у нього багато наукової і громадської роботи.

Коли Толя приїздить у Ходаки, ми і наговоритися не встигаємо. Він біжить провідати всі рослинки, побалакати з пташками, притулитись до стовбура дерева, посадити нову квіточку.

А. І. — Вважаю, що моя сестра — справжній герой. З її хворобою взагалі люди не ходять, і їй уже важко ходити, але як вона тримається! Завдяки її роботі парк існує, про нього чують люди, про нього знає влада. Ми все ще маємо надію, що наш парк отримає статус пам’ятки природи обласного значення.

М. І. — Поки я тут — я живу, можу, потрібна. Вболіваю за кожну стеблинку, за кожну пташинку. Все це мені дуже близьке і рідне. Не хочу нікуди їхати. Я і живу тільки через те, що перебуваю тут. Вийшло так, що завдяки Толі цей парк став нашою родинною справою.

А. І. — Починаючи з навчання в медінституті поєдную своє покликання — медицину — з науковою та суспільною діяльністю. Все життя намагаюсь допомагати людям у формуванні їхнього духовного і фізичного здоров’я в гармонії з врятованим від повного знищення довкіллям.

Велику допомогу старшим надає Людмила Степанівна Дідківська, фармацевт-провізор за освітою та травознавець за покликанням, разом з чоловіком Миколою Івановичем Дідківським, агрономом за освітою, дітьми та внуками. Незмінним помічником у всіх справах виступає племінник Юрій.

ДОПОМОГА

Уперше ми побували у дендропарку «Перемога» в селі Ходаки на Коростенщині навесні 2015 року: все квітувало, пахло, співали пташки!.. Тоді відбулося наше знайомство з берегинею дендропарку — Марією Іванівною Потопальською.

А наприкінці літа минулого року прийшла страшна новина — під час довготривалої посухи у серпні значна частина дивовижного парку вигоріла. Вогнем було пошкоджено чимало рідкісних дерев, квітів, рослин. Стан людей, які протягом 35 років вкладали в зелене дітище свої сили і енергію, важко описати — сум і туга...

Ми кілька разів зустрічалися з Анатолієм Івановичем, аби обговорити можливу посильну допомогу з упорядкування території парку. Тоді і з’явилася ідея проведення «зеленого десанту» від жіночого клубу «Слово Жінки».

На початку квітня надійшла гарна новина від Віктора Васильчука — головного редактора тижневика «Вечірній Коростень»: пропозиція проведення весняної «Зеленої толоки» в дендропарку «Перемога». Жіночий клуб «Слово Жінки» радо підтримав ініціативу коростенців.

А вже під час проведення весняної толоки вирішили, що готові приїздити до Ходаків раз на півроку. Тепер готуємося до осінньої «Зеленої толоки» у дендропарку «Перемога» у жовтні 2016 року.

Запрошуємо всiх небайдужих і охочих допомогти відродженню унікальної зеленої зони. Звертайтеся до жіночого клубу «Слово Жінки» — маємо сайт в інтернеті і сторінку на «Фейсбуці».

* * *

Для відновлення дендропарку потрібні значні кошти, яких зараз немає, а також допомога насінням, саджанцями, квітами, прохання надсилати їх на адресу:

11540 с. Ходаки Коростенського р-ну, Житомирської обл. ,

Потопальській Марії Іванівні.

Ольга СУСЛОВА,

проект «Слово Жінки»

Друкована версія