«Не конче згадувати слово «Україна» — вона в повiтрi»
— Ви їздили на Донбас, презентували українські книжки. Як люди на сході сприймають такі акції?
— У мене свої давні, особливі стосунки з Донбасом. Я кажу про території, які зараз є Донецькою і Луганською областями. Це Південна Слобожанщина. Тобто історично, ментально вони завжди були Україною. Це питомо українські землі і щодо них питань нема. Ясна річ, що люди там живуть різні і, очевидно, є такі, які навряд чи прийшли б на літературні читання мої чи моїх колег. Або прийшли з іншої мети.
Я їжджу до діток. А взаємини з дітками у мене склалися давно дуже теплі — ще ніхто не міг собі уявити того, що станеться. Це був 2006 рік, вийшла моя повість «Стефа і Чакалка». Це була моя перша видана книжка для дітей. Перед тим я був дуже серйозним дорослим поетом. Не було соцмереж, і, як дорослий поет, листи я отримував від читачів раз на рік.
А коли вийшла книжка для дітей, я був заскочений тим, що почав отримувати дуже багато класних листів від діток з усієї України. Але один лист був дуже особливий. Він прийшов із міста зі страшною назвою Дзержинськ (уже Торецьк), iз вулиці зі страшною назвою Карла Лібкнехта від дівчинки, яка прочитала книжку.
Пише, що прочитала книжку, яка їй дуже сподобалася: «Але що ви написали? Ваша Чакалка (страховисько, яке викрадає неслухняних дітей до лісу, і там починаються всякі капості), як ви пишете, страшна, моторошна. Але ж це неправда! Чакалка добра. І ви мусите написати ще одну книжку, в якій Чакалка буде добра».
І я подумав, що ця дівчинка вловила суть літератури як такої. Тому що якщо герой не змінився протягом усієї книжки ні в який спосіб, якщо все відшуміло і все, то, питається, навіщо я цю книжку читаю? Вона порожня. А якщо змінився герой, то змінився і читач. Відповідно, моя Чакалка змінилася, і дівчинка ця дуже виразно це вловила.
Ясна річ, я не міг її не послухати, це мене надихнуло написати другу історію — «Кабан дикий — хвіст великий». Там уже Чакалка не просто Чакалка, а Марія Іванівна Чакалка — вчителька природознавства. Книжку теж гарно сприйняли. А потім, їздячи по Україні і спілкуючись iз дітьми, я запитав, що ви хочете, щоб сталося далі. Вони зізналися: щоб Чакалка зустрілася з Чупакаброю. Третя частина «Чакалка і Чупакабра» вийшла вже цього року.
Коли прийшов той лист, я послав другу книжку «Кабан дикий — хвіст великий» цій дівчинці. Мене запрошували до Дзержинська (Торецьк) на зустрічі, але я не зміг туди поїхати. Вийшло приїхати тільки вже у звільнені міста — в Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку.
У Торецьк мене спершу навіть не пустили, побував там iз другої спроби. Я навіть намагався знайти ту дівчинку, вона вже виросла за той час, але ще не знайшов.
Була й інша історія, яка мене прив’язала до цього регіону.
Окупована Костянтинівка, травень, наближається випускний, по школах ходять бабаї з автоматами і стежать, якщо десь почують гімн чи побачать герб, підірвуть школу. Це був той прекрасний час, коли шкільна програма вже відчитана і є кілька уроків, коли можна почитати щось із кайфом.
І одна вчителька Лариса Шістко знаходить на літературному порталі «Буквоїд» добірку моїх віршів «Усе солодший сад». Вони такі шмакодявські-шмакодявські, там нічого політичного немає. Це така собі прогулянка тата з донею по саду, по городу.
Тоді ці віршики ще не виходили, а на «Буквоїді» вони були опубліковані. Вчителька їх знайшла і з дітками читала на уроках. Через «Фейсбук» ця історія дійшла до мене. Зрозуміло, що вона мене неймовірно розчулила.
Я зібрав книжки, які в мене були, і відправив у тоді ще окуповану Костянтинівку. Вони навіть дійшли, як це не парадоксально. Пізніше, коли вже вийшла ця книжка, я приїхав туди в бібліотеку, поспілкувався з дітками, а моя Стефка (донька. — Ред.) наплела браслетиків синьо-жовтих.
Усі ці історії зрідні. У Краматорську є людина — великий популяризатор української книжки на Донбасі, вчителька української мови і літератури Оксана Проселкова. Саме завдяки їй у цих містах — Краматорськ, Слов’янськ, Дружківка, Костянтинівка — побували чи не всі притомні сучасні українські дитячі письменники.
— А як ви думаєте, такі зустрічі дають результат?
— Ці зустрічі з дітками, насправді, дають дуже багато. Я з малятками балуюся, хоч і на межі політичного фолу. Наприклад, розказуючи про бабая, якого діти не впізнають, а дорослі впізнають.
Дуже важливо — очі діток. Якщо в очах дорослих я інколи бачу щось химерне, коли приїжджаю у звільнені міста, то дітки дуже відкриті. Звичайно, якщо з ними розмовляти цікаво для них.
А коли збираються поважні діячi й розказують, як треба любити Україну, то це тільки відштовхує не лише там, а й скрізь. А коли ти приїжджаєш і просто балуєшся з ними, не конче навіть згадувати слово «Україна». Бо вона в повітрі.
Українство — воно не в параді, навіть не у вишиванці, не в гербі і не в гімні. Це лише символи. Українство — в самому повітрі, в самій мові, усмішці. Для цього не треба гнути бандигу. А треба просто балуватись iз дітьми. І ця відкритість неймовірно класна.
«Дитину повчати не треба»
— А хто займається ілюструванням книжок?
— Я головний редактор дитячого видавництва. І дуже добре знаю, що немає жодної доброї дитячої книжки, у якої був би один автор. Якщо з дорослими книжками буває всяке, то в кожної доброї дитячої книжки є як мінімум три автори: письменник, художник, видавництво. Тут немає дрібниць. Кожна деталь, починаючи від паперу, від кеглю, від шрифту, — все мусить бути продумане. Інакше книжка не вдасться.
Видавництво «Фонтан казок» — це видавництво відкриттів. Ми працюємо тільки з українськими письменниками і художниками. Ми хочемо відкривати нові смисли і сучасне бачення. Тому в нас дуже багато художників зовсім юних і молодих.
Наприклад, книжку «Мікробот» намалювала художниця Яна Любарська. Ми хотіли, щоб це була книжка-мультик. Для Яни Любарської це дебют. Книжка малювалася півроку. Кожна з цих робіт перемальовувалась двічі чи тричі. Це доволі кропітка робота. Але коли потім на «Книжковому арсеналі» дитина бере книжку до рук і більше її не випускає, це того варте.
Ще ми почали робити книжки кількома мовами. Це такий європейський формат. Ми одні з перших, хто цей формат в Україну приніс. Ще, до речі, що ми почали робити одними з перших — це вказувати на обкладинці двох авторів: письменника і художника.
Це коротенька історія, але дуже детально промальована. Ми її робимо одразу кількома мовами: українською та англійською або українською, англійською, польською.
— Чи є різниця: писати і видавати книжки для дітей чи для дорослих?
— Щоб писати для дітей, треба бути самому трохи дитиною. Треба бачити, як дитина сприйме цю книжку, для якої дитини ти цю книжку робиш. Одна справа — дошкільнятко, інша — розбишака-шестикласник, ще інша — 9 клас, коли воно серйозне і каже, що доросле.
Насправді дуже серйозна проблема, що дитина в середній школі перестає читати. В молодшій школі багато читачів, а коли діти йдуть у дорослу школу, читають усе менше й менше. І ми поставили запитання, чому так відбувається, що треба робити, щоб діти 5-го, 6-го, 7 класів читали.
І дійшли висновку — це не догма, але одна з причин — дуже мало книжок, у героях яких діти могли б упізнати себе. І придумали конкурс «Напишіть про мене книжку», який стартував 1 червня минулого року. Ми провели його y «Фейсбуцi» із залученням експертного журі.
Перший рукопис переміг уже в червні. А у вересні на «Форумі видавців» ця книга була представлена. До кінця року перший наклад був повністю проданий.
Автор книги — Олександра Дорожовець. Вона ніколи в житті не писала нічого художнього, працювала юристом, а тут раптом написала класнючу книжку. Цього року 1 червня вдруге стартував цей конкурс.
— Чи потрібно писати для дитини як для малечі?
— Автор має розмовляти з дитиною на рівних, розмовляти так, як розмовляє дитина. Якщо ти підходиш із дорослим дискурсом, дитині це нецікаво. Важливо, щоб найсерйозніші теми обговорювалися з посмішкою, із розбишацтвом. Тоді воно по-дитячому.
Ненавиджу таку штуку, як повчальні казки. Кого ви хочете повчати? Себе і повчайте. Дитину повчати не треба. З дитиною треба гратися.
«Творення культурного простору важливiше, анiж творення сильної армiї»
— Ваші експедиції на схід — це тiльки ваша ініціатива. Як ви вважаєте, якою має бути державна гуманітарна політика України?
— У нас гуманітарної політики як комплексу, як продуманої цілісності немає. Є якісь хапання, але якби у нас була гуманітарна політика, то того, що сталося на Донбасі, не було б.
Це ж виросло ціле покоління з 1991 року. Якби це покоління виростало на українських книжках, на українській музиці, на речах, світоглядно українських, воно ніколи би не пустило до себе «русскій мір».
Але насправді хто з цим поколінням працював, той і отримав результат. У Луганській і Донецькій областях дуже багато робилося для того, щоб це був ментально і психологічно «русскій мір». Робилося не лише якимись агентами впливу з Росії, а й багато в чому українськими чиновниками, представниками української нібито влади. Такими як Єфремов, який українського слова на дух не переносив.
Творення культурного простору набагато важливіше, аніж творення сильної армії. Так, при таких сусідах дуже потрібна сильна армія, але нам ще більше потрібний культурний простір.
— А зараз що ми маємо робити, щоб ситуація на Донбасі не повторилася в інших регіонах?
— Ми маємо не просто їхати туди. Там завжди були і є українські осередки. Інколи вони дуже різні, деякі шароварні, але там багато талановитих цікавих молодих людей, які творять все самі. Коли ми їдемо з Києва, Харкова, Івано-Франківська чи зі Львова, наше завдання підтримати. Але основна робота лягає на них.
Головне завдання державної культурної політики в прифронтових районах — максимально підтримувати ці осередки. Підтримувати вливання в них живого духу і підтримувати саме молоді творчі сили: діток, які малюють, співають, танцюють, пишуть комп’ютерні програми.
Їх багато, вони класнючі, вони не зациклені на якихось ідеологічних дурощах, вони не шароварні і не «русскомірні». Вони, як губка, всотують усе те класне, що ти йому принесеш. Якщо ти йому принесеш класну російську культуру, привабливу, але отруєну «русськомірною» гидотою, то й отримаєш відповідний результат.
Тому ми маємо максимально розвивати ці осередки, як, наприклад, простір «Вільна хата» у Краматорську. Це найважливіше, що ми можемо робити і що держава мусить робити.
Саме за такими осередками майбутнє.
Я свого часу на початку 2000-х добре знав Луганськ. Там, у маленькому місті, зібралися дуже цікаві молоді люди. Задовго до всіх цих подій практично всі вони опинилися в Києві. Тетяна Стус, Антон Шульга, Любов Якимчук, Олександр Бондаренко тощо.
Це такий кістячок, що дай йому там змогу розкритися і творити, він би створив там прекрасне культурне поле. Але там не було змоги. Всі вони переїхали в Київ, шукаючи можливостей розкритися, і розкрилися.
Дати молодим, цікавим, креативним людям змогу відкриватися у себе (незалежно, чи це Краматорськ, чи це Кіровоград (Кропивницький. — Ред.), чи це Чернігів) — це найважливіше, найголовніша мета державної культурної політики. А для цього люди мусять мати місце роботи, змогу заробити, мусять мати за що жити і розкривати себе в творчому плані.
