Чому, прощаючись з ідеологією комунізму, варто зберегти артефакти історії

Україна важко й повільно позбавляється пам’яток тоталітарної доби, залишаються порожні постаменти. Знайти альтернативу знесеному (демонтованому) — дорога і відповідальна справа. Адже місто —  живий організм, його архітектурні форми співзвучні моменту створення і опираються змінам — принаймні порушенням пропорцій, гармонії і логіки.

 

Найшвидша і найпомітніша антикомуністична акція — просто зішкребти декор радянських часів. Так іде «боротьба з символами, а не з ідеологією», — як зауважив нещодавно художник Олександр Ройтбурд.

 

У Запоріжжі зірками, серпами та молотами прикрашено квартали 1950-х років — цю частину міста будували під керівництвом учня Весніних Георгія Вегмана. 

 

У Києві, у провулку Георгіївському, вийшовши з архіву СБУ, я натрапила на будинок, суцільно вкритий радянською символікою. Зірки, як амулети, прикрашають віконні лиштви — будинок за проектом архітектора Йосипа Каракіса будувався для співробітників НКВС. Чим не об’єкт для декомунізації?

 

Але чи можна дорікнути архітектору на те, що він був змушений робити всупереч собі і під загрозою всемогутнього НКВС — у п’яти хвилинах ходи звідси їхнє місце роботи?

 

На місці нинішнього будинку по Георгіївському провулку, 2, неподалік Софійського собору, стояла зруйнована в 1934-му Георгіївська церква. І Йосип Каракіс, проектуючи житловий будинок, зберіг фундамент церкви у спокої — над його залишками облаштовано сквер. 

 

Минуле можна скільки завгодно долати, скасовувати, нищити, але воно відгукнеться в сьогоднішньому корінням, своєю неминучою присутністю. Прощаючись з ідеологією комунізму, варто зберегти артефакти історії. В ортодоксально написаних картинах побачити об’єктивний зміст, який переважує ортодоксальність, виходить за її межі. В історії виявити факти, що пояснюють сенс.

 

Чому ми так боїмося свого минулого? Навіщо нищити, не встигнувши зрозуміти?

 

Не прибрати б те, що пам’ятає сутність свого часу, що може пояснити — чому ми такі...

 

Майже сто років тому більшовики були ще більш поспішні: декрет РНК «О снятии памятников, воздвигнутых в честь царей и их слуг, и выработке проектов памятников Российской Социалистической Революции» був опублікований через п’ять місяців після жовтня 1917 року.

 

Не заглядаючи через нинішні кордони, подивимось на Київ літа 1919 року: «...Постановили снести памятники Александру II, Николаю I, Кочубею и Искре, графу Бобринскому, генералу Дрентельну, бюст Столыпина в Лавре. Попала в список и фигура архангела Михаила на здании городской думы — как эмблема религиозного характера». (З книги С. Машкевича «Два дня з історії Києва»).

 

Не прибрати б і зараз те, що пам’ятає сутність свого часу, що може наочно пояснити — чому наше минуле таке. Чому ми — такі? Вже не перший раз історію підлаштовують для зручних пояснень. Як писав філософ Августин Блаженний, замість минулого, сучасного та майбутнього, точніше було б говорити «сучасне минулого, сучасне майбутнього».

 

Минуле мого рідного міста недовге, але вже є. Рік народження — 1952-й. У дитинстві моєму все в Новій Каховці здавалося ідеальним. Парк уздовж усього міста, червоні канни, зелені квадрати скверів, фруктові дерева на вулицях... Піщані пляжі, в які немов перетікає парк. Двоповерхові будинки центральної частини міста викликали заздрість — там просторі двори, палісадники під вікнами, до школи йти п’ять хвилин. 

 

Проживши в Новій Каховці молоді роки, ми досі зберігаємо в собі цей еталон гармонії, затишку, зручності. Розуміння архітектурного ансамблю, цілісності Нової Каховки прийшло пізніше. І цим еталоном ми, що виросли в Новій Каховці, міряємо інші міста. Третя школа — виявляється побудована за проектом того ж Йосипа Каракіса! І таких всього кілька в Україні. Палац культури зводили під пильною увагою письменника Олександра Довженка. Капітальна забудова міста — всупереч економній лінії партії — відбувалася під контролем Сергія Андріанова, який після відновлення запорізького Дніпрогесу був начальником будівництва нового «Дніпробуду» та міста Нової Каховки.

 

Парк новокаховський названий на честь Степана Фалдзинського, який його і створив на піщаних берегах Дніпра. Перший архітектор Нової Каховки Юрій Насєдкін знався і розумівся в мистецтві, був близько знайомий iз художниками Дерегусом, Бурачеком, скульпторами Макогоном і Лисенком, малював і писав аквареллю. Юрій Костянтинович проектував розкішну новокаховську набережну. Будівництво Нової Каховки відбувалось під наглядом Інституту монументального живопису і скульптури при Академії наук УРСР. Тут працювали художники, митці, монументалісти, які зробили вигляд нашого міста унікальним.

У списку художників, чия творчість пов’язана з Новою Каховкою, — Альбін Гавдзинський, що подарував місту близько трьохсот своїх картин, учень Олексія Шовкуненка Леонід Чичкан, учень Федора Кричевського Борис Піаніда, колишній запорожець, художник і поет Юрій Сагайдак...

 

Київські, одеські, херсонські художники Тетяна Хвостенко, Віктор Севец, Олексій Попов, Іван Ботько, Данило Дзевановский, Василь Мироненко, Юрій Скоріков, Григорій Довженко. Іменами запорожців Олексія Бурлая, Григорія Соколенка я доповнила цей список за спогадами, їхніми власними або сучасників. І пошук триває.

 

Борис Миколайович Піаніда розписував плафон актового залу втраченого в первинному своєму вигляді новокаховського Палацу культури. Григорій Авксентійович Довженко розробляв орнаменти і технологію декору будівель.

 

У виданні «Зодчество Украини» 1954 року Новій Каховці присвячено кілька абзаців. У ній Г. А. Дов­женка помилково або навмисно названо О. Довженком.

 

Але поетично описана спільна робота художника і архітектора Зеньковича на Літньому театрі: «Умелое применение монументально-декоративных средств майолики, украинского народного орнамента, малых архитектурных форм, удачная цветовая гамма помогли архитектору Зеньковичу и художнику Довженко полнее раскрыть их художественный замысел и придать сооружению тот своеобразный жизнерадостный колорит, который так замечательно гармонирует с богатой зеленью, голубым южным небом и водными пространствами Днепра».

 

У цій монографії я побачила ще одне призабуте прізвище — Мизін, Олександр Мизін. І далекий відгомін бойчукізму доповнив образ Нової Каховки як місця творчого притулку людей, що пережили репресії, але їх не забули. І Григорій Довженко, і Олександр Мизін оформляли разом iз Михайлом Бойчуком Селянський санаторій ВУЦВК у Хаджибеївському лимані під Одесою.

 

Михайло Бойчук працював у техніці «вічного живопису», взявши за основу українські національні мотиви та переосмисливши настінну візантійську фреску. Творили бойчукісти не на полотнах, а на великих просторах, на стінах, чим несподівано прийшлися до вподоби радянському ладу.

 

Потрібно було все масштабне, монументальне, доступне за змістом, здатне впливати на свідомість народних мас. Згодом виявилося, що бойчукісти пишуть не тiєю мовою, якої від них очікували.

 

За формалізм, націоналізм, за безглуздим звинуваченням у шпигунстві були розстріляні Михайло Бойчук, його дружина Софія Налепінська-Бойчук та троє найближчих, найталановитіших соратників — Іван Падалка, Василь Седляр, Микола Касперович.

 

Було знищено безліч картин, обідрали фрески в Луцьких казармах і ще на кількох об’єктах у Києві — їх зараз можна побачити хіба що на кількох чорно-білих фото. Знищено розписи Селянського санаторію ВУЦВК, Харківського Червонопрапорного театру... Хтось з уцілілих художників знітився, втратив свій голос у мистецтві. Хтось розкаявся. Хтось замовк на час.

Повернення до монументального мистецтва Григорія Довженка й Олександра Мизіна в Новій Каховці — продовження традиції Михайла Бойчука, вільне або мимовільне, таємниче та мовчазне у той час.

 

Згодом Григорій Довженко показав молодому художнику Григорію Соколенку фотографії втрачених розписів і картин Михайла Бойчука, Миколи Рокицького, Сергія Колоса... Знайомі імена я зустріла на виставці «Спецфонд» у Національному художньому музеї — там у 2015-му показали роботи репресованих художників, що зберігалися у спеціальному фонді з 1937-38 років, переживши декілька спроб знищення.

 

Михайло Бойчук (отримав європейську академічну освіту в Кракові, визнаний за індивідуальний стиль у Парижі) говорив своїм учням: «Починаючи нову епоху в мистецтві, в пошуках шляхів ми не повинні зупинятися на одному, ми повинні в художній спадщині всіх віків і народів відшукати довершені твори, прочитати їх, проаналізувати їх — подібно до музиканта, який програє музичні твори минулих часів».

 

Музика минулих часів збереглася в Новій Каховці у вигляді орнаментального оздоблення будинків, у розписах і мозаїках Літнього театру і у вигляді затьмареного ідеологічною символікою, але від цього не менш яскравого вітражу.

 

Він зроблений за ескізом Олександра Мизіна ризькими майстрами у 1952 році. Вітраж поки цілий. І його можна відновити. Він, разом зі збереженим декором, виконаним Григорієм Довженком, — єдиний артефакт часів колишнього вигляду новокаховського Палацу культури.

 

Нової Каховки, яку бачив Олександр Довженко, коли ходив її новими вулицями, збираючи враження для «Поеми про море».

 

Невже ми не збережемо цю музику? Хай звучить. Нехай місто існує. Знищувати мистецтво безглуздо. Невже ми не знайдемо потрібних слів, щоб пояснити, звідки ці образи, як і чому вони з’явилися? Розповісти, хто жив і творив поруч iз нами у двадцятому столітті?