Геннадій — усміхнений блакитноокий хлопець із кольоровим тату на правій руці. Йому лише 25, але за останні два роки він пережив занадто багато як на свій вік. Під час мітингів y Криму Геннадій брав участь y проукраїнських мітингах, за що був затриманий та звинувачений y тероризмі. У грудні 2014-го йому винесли вирок — 7 років колонії суворого режиму, але місяць тому юнака помилували i повернули в Україну. У розмові з «УМ» хлопець згадав тортури, відмову від свідчень проти Сенцова i Кольченка та улюблене місце в анексованому Криму, за яким дуже сумує.
«Погрожували, що копатиму собі могилу»
— Геннадію, пригадуєте той день, коли вас затримали?
— Мене затримали, як затримують небезпечних осіб, 9-го травня 2014-го. На параді до Дня перемоги я йшов зі світлиною свого дідуся. А вже після свята на зупинці зі спини до мене підійшли два незнайомці. Раптом вони повалили мене на землю, почали бити, заломили руки i одягли кайданки. Наостанок накинули на голову капюшон, а на нього зверху мішок.
— Усе відбувалося y середмісті на святкуванні, де чимало людей? Вони хоч якось зреагували?
— Не було жодної реакції. Нізвідки взялися журналісти і почали усе знімати. A люди стояли i дивилися. Усе ж на це й було розраховано.
...Мене кинули на заднє сидіння автомобіля i повезли, як тоді здавалося, y невідомому напрямку.
Погрожували, що завезуть y ліс, де я копатиму собі могилу. Впродовж того часу, коли ми їхали (приблизно годину), мене запитували, хто заклав вибухівку в аеропорту Бельбек, біля пам’ятника, хто мої спільники, хто такий Олег, Чирній, Кольченко?
— Але ж із ними ви не були знайомі?
— За їхнім формулюванням, я не розумів, кого вони мають на увазі. Я знав лише Чирнія, та й то не за прізвищем, a як Олексія. Ми якось пересікалися з ним на волонтерських курсах із надання першої медичної допомоги.
...Ми приїхали під мій будинок, y мене з голови зняли мішок, який y квартирі знову ж одягнули. Мабуть, щоб сусіди нічого не запідозрили. Забрали ключі, відімкнули квартиру i почали робити обшук. Ніяких доказів вони не знайшли, тому вилучили медичні препарати, гроші, усю мою фототехніку.
Уже в ФСБ мене зустріли слідчі з Москви та «наші» хлопці з СБУ. Нічого не пояснювали, тільки погрожували російським громадянством. Мовляв, ніхто тебе не врятує, отримаєш 25 років i будеш сидіти все життя.
— З цього моменту почалося найстрашніше — тортури?
— Я мовчав, бо знав, що ні в чому не винен, проти мене немає ніяких прямих доказів.
Спочатку вони били по голові та животу боксерськими рукавицями — це щоб слідів не залишалося. Вдень я сидів y «склянці» (приміщення метр на метр) у ФСБ, a ввечері мене відвозили в ізолятор тимчасового утримання. А там знущалися ще більше, бо ж привезли «бандерівця» i «фашиста», який потребує «особливого ставлення». Не давали їжі, елементарних засобів гігієни, не було навіть матраца для спання.
Одного разу до мене привели Олексія Чирнія, який підготовлено почав розповідати, хто що робив та чим займався. Вже коли йшов, то сказав: «Ну, так усе трапилося. Вибачай». Я після його слів нічого не підтверджував, але тоді почалося найстрашніше — катування струмом, який підносили до всіх органів, газом, не давали дихати... (задумується. — Авт.). Ось тоді я й підписав усі документи, які вже давно були підготовлені i тільки чекали свого часу.
— Геннадію, як з’явилися інші фігуранти у справі?
— Заявили, що вдвох із Чирнієм ми не могли стільки всього наробити. Слідчі вирішили, що y нас була ціла терористична організація, a тому попередні свідчення треба доповнити іменами Сенцова i Кольченка. Через відмову — знову тортури. Це вже були не довгі катування струмом, бо дуже дієві (сміється. — Авт.).
Слідчі не мали ні на мене, ні на хлопців прямих доказів, тому їм потрібна була лише згода зі слідством. I вони її отримали, бо не повірити y те, що вони не виконають свої погрози, було неможливо.
«Камера три на чотири — це увесь твій простір»
— Як опишете Лефортово, куди вас перевезли з Криму?
— Лефортово — це тотальний вакуум. Коли тебе везуть до виправної колонії зі звичайного СІЗО — ти вже підготовлений, щось знаєш про тюремне життя. Коли ж ти їдеш до колонії з Лефортово — складається враження, що тебе тільки-но посадили.
Ти ізольований, нічого не знаєш ні про хід своєї справи, ні взагалі, що коїться. Лефортово — це рік i чотири місяці без побачень, особистих зустрічей з адвокатом, без дзвінків та листів.
Умови утримання — жахливі. У камері (приблизно три на чотири метри) вхідні двері та вічко, через яке наглядачі дивилися усередину, та два залізні ліжка. До речі, перед вічком був незагороджений туалет.
Це увесь твій простір. На прогулянках ніхто не розмовляє, повна тиша. I ось так день за днем...
— У Лефортово вже не катували?
— Ні, адже тортури проводять до потрапляння y СІЗО. Якщо справа політизована (як y нашому випадку) — катувати вже не беруться, бо можуть прийти Спостережна комісія чи адвокати i побачити наслідки такого нелюдського поводження.
Зате y Москві був потужний психологічний тиск: усі слідчі з Сімферополя переїхали зі мною до Лефортово, адже тут їхнє місце роботи, a це вже дуже гнітило; залякували мамою, казали, що вона може стати співучасницею чи її оголосять американською шпигункою; підсаджували y камеру своїх людей, які намагалися робити все можливе, щоб я не відмовився від свої свідчень.
Якось мене поставили перед фактом, що потрібно знову дати інтерв’ю та розповісти про структуру нашої «терористичної організації». Справа y тому, що слідчі ніяк не могли її сформувати та обґрунтувати, бо антифашист, історик, фотограф та режисер — із зовсім різних сфер діяльності, й у житті вони не завжди можуть так активно співпрацювати, як було y нашому випадку.
— Текст інтерв’ю вам надиктували чи ви мали б самостійно щось придумати?
— Інтерв’ю проводили журналісти з «Росії-1», тому нічого вигадувати не треба було. Вони самі все зробили (усміхається. — Авт.).
— На суді над Сенцовим та Кольченком ви не підтвердили свої попередні свідчення. Як наважилися після усіх катувань піти наперекір слідству i розповісти правду?
— У грудні 14-го на закритому судовому засіданні мені присудили 7 років колонії суворого режиму. Після вироку я незаконно залишався y Лефортово, бо попереду був суд над хлопцями, де я мав свідчити.
A до цього часу мене залякували, намагалися купити цукерками, пропонували сказати: «Свої свідчення підтверджую, a проти себе свідчити не буду». Але для себе особисто усвідомив: на суді говоритиму правду. Вирішив, що далі житиму за принципом: наші дії сьогодні змінюють минуле i створюють майбутнє.
Під таким девізом намагаюся жити i сьогодні. Але тоді, допомагаючи хлопцям, я зробив гірше собі i ще рік сидів y жахливих умовах. Але ні про що не шкодую...
— Як після цього з вами повелася ФСБ?
— Щоб якось «виправдати» мої дії, примушували дати інтерв’ю i заявити, що адвокати хлопців вийшли на мене i сказали саме так виступити на суді. Я відмовився, i мене знову били. У той момент я мовчав i подумки читав «Отче наш».
До речі, y Ростові після того, як y мене з’явився новий адвокат (Олександр Попоков. — Авт.), Спостережна комісія вперше зафіксувала докази катувань на моєму тілі.
— Якими умовами вирізнялося Ростовське СІЗО?
— Це невелика камера, y якій замість восьми чоловік було двадцять! Це три особи на одне спальне місце, тому ми спали позмінно. Я спав з 11-ї вечора до 4-ї ранку. Усі сплять на одній i тій самій постелі, нічого не можна випрати. Не має мила, зубної пасти, щітки...
Там суцільна антисанітарія. У камері були маленькі руді таргани (їх дуже-дуже багато) i великі чорні, з крилами, розміром сантиметрів сім. Але вони були добрі, бо їли маленьких (сміється. — Авт.). По вентиляції бігали великі щурі. Вікна постійно відчинені, але спека неможлива, сидіти немає де, сусіди по камері палять. Ну, якось так ми жили...
ПОДРОБИЦІ
«Уже ніколи не буду тією людиною»
— Півтора року в Лефортово були не найстрашнішими? Далі чекав етап.
— Переїзд до Самари був жахливий: 4 доби без води й елементарних зручностей. Температура 45 градусів. Вагон нагрівався настільки сильно, що від спеки люди просто втрачали свідомість.
Час від часу приїздила пожежна машина i водою охолоджувала вагон. Але хвилин 15 ми дихали, й y ньому знову ставало гаряче.
У жовтні мене привезли y Сиктивкар, a там уже був сніг. Адміністрація колонії закликала мене «гарно поводитися», інакше сидітиму тут вічність. Через відмову вже наступного ранку в мене в кишені знайшли лезо, пізніше — сім-карту. Усе доходило ось до такого абсурду.
У виправній колонії суворого режиму я перебував y спеціальному бараці посиленого режиму. Це 4 місяці y бетонній камері, де страшно холодно. Тут я захворів, температура піднімалася до сорока, a мене лікували якимись дешевими пігулками. Пізніше мене перевезли y єдине приміщення камерного типу, що на території жіночої колонії. У спеціальній будівлі тут утримували найнебезпечніших злочинців з усієї республіки.
Більше двоx місяців я сидів у одиночній камері. На самоті з’являлися думки, що сидітиму тут іще дуже довго. Але одного ранку мене знову перевезли y Сиктивкар, де я кілька днів знову просидів y холодному підвалі без їжі.
— Це наче кола пекла — покарання щоразу гірші й страшніші. Вони закінчилися, вже коли вас перевезли назад до Москви?
— Чесно, я краще б сидів y одиночній камері в колонії, ніж y цьому клятому Лефортово, де я провів майже півтора року! Я думав, що проти мене завели нову справу, i оголосив голодування. Воно було недовгим, адже я хворів i мусив приймати ліки, які на голодний шлунок викликали спазми.
Тюремники вимагали, щоб я підписав помилування, мовляв, нам так наказали. Спочатку відмовлявся — це могла бути провокація проти мене чи хлопців. Мені й самому в голову не вкладалося, як людину з трьома профілактичними обліками — злісний порушник, лідер злочинного світу i терорист, можуть помилувати.
— Які відчуття переповнювали y літаку дорогою додому?
— Я не міг повірити, що після усього пережитого це сталося. Не вірив, що звільнили, адже y в’язниці можна було «сподіватися» лише на нові покарання, але аж ніяк не на повернення додому.
— У Крим повернетеся тільки після його звільнення?
— Зараз повернутися я не можу, адже знову опинився в російському списку терористів. Але я обов’язково повернуся y Крим переможцем іще за життя!
— На півострові залишилися родичі, друзі. Зв’язок зараз підтримуєте?
— Мама i бабуся поки перебувають y Криму. Це важке й болюче питання, бо, щоб переїхати, треба мати розуміння, де жити, де працювати, на що жити. A поки цього немає... Щодо друзів, то звідти багато повиїжджали i роз’їхалися по всій країні — від Харкова до Львова. З кимось зв’язок перервався, але хтось та залишився, адже друзів по життю небагато. Усе пройшло перевірку i дружба теж.
— Яке улюблене місце в Криму? Що найчастіше згадуєте?
— Дуже люблю Балаклаву. Ми часто з друзями на катерах ходили — хвилин 40 — i вже на мисі Айя, a там відпочинок із наметами. Навколо ялівець. Запах той i досі пам’ятаю. І море таке глибоке та прозоре... Дуже сумую за цими місцями.
— У столиці уже вподобали якесь місце?
— Чесно кажучи, за місяць мого перебування я практично ніде й не був. Якось відразу подався y роботу. Дуже мало сплю останнім часом i розумію, що конче потрібний відпочинок — важко ось так відразу в соціум...
— У Криму ви займалися фотографією.
— Мені дуже подобалося, це було хобі. Я їздив до Америки, там працював i власноруч заробляв на усю техніку. На жаль, зараз із того уже нічого не залишилося...
— У вас непогано виходить писати свої спогади на сторінці y соціальній мережі Не думали написати книгу, як Савченко та Сенцов?
— На це потрібен час, a його зараз мало.
— A як щодо віршів? У вас на сторінці є російською, але знайшовся один, уже перекладений українською. Гарно дуже, справді...
— Дякую, що сподобалося. Але під час перекладу трохи змінився його зміст. У в’язниці писав тексти російською — українською вилучали через оперативні міркування, тож зараз намагаюся потроху перекладати.
— Ви часто нагадуєте, що потрібно писати нашим бранцям y Росії, зібрали навіть усі їхні адреси. Чи не викликають листи протилежний ефект: замість очікуваної підтримки — ятрять душу?
— Коли ти сидиш y камері один — доводиться багато думати. З’являється смуток, злоба, страх, у душі починається власне маленьке пекло. Листи допомагають врятуватися від цього смутку. Головне, щоб листівка була не провокативною, не дуже патріотичною — тоді вона дійде до адресата.
У Росії ж політика, що України як держави не існує, вона — частина Російської імперії, вас нема, ви — наші. Це їхня політика, y яку вірить більша половина населення. Тому просто пишіть про сьогоднішній день, про своє життя, бо за ґратами не відбувається нічого. А лист дає відчути життя!
— Як би описали ті дні y російській в’язниці?
— Я пройшов випробування, щоб змінитися. Все, що було до в’язниці, — минуле життя, я вже ніколи не буду тією людиною.
— Слухаючи ваші спогади, важко уявити, що подібні речі можливі y сучасному, цивілізованому світі. Враження, ніби ми повернулися y сталінські часи.
— Так воно i є, це — сучасний ГУЛАГ.
