Історичне непорозумiння України та Польщі

Сейм Польщі минулої п’ятниці, 22 липня, прийняв ухвалу про вшанування пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої у 1939—1945 роках. «За» проголосували 432 депутати з 442 присутнiх, утрималися — 10, повідомляє сайт Польського радіо. Ухвала встановлює 11 липня Днем пам’яті про поляків — жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на східних землях Другої Речі Посполитої.

 

В ухвалі зазначається, що організований і масовий характер жорстокого злочину на Волині та у Східній Малопольщі мав характер етнічної чистки та геноциду. У тексті віддано шану громадянам Другої Речі Посполитої, жорстоко вбитим українськими націоналістами. У тексті ухвали висловлена також повага та вдячність воякам Армії крайової, підрозділам самооборони та селянським батальйонам, які боролися, захищаючи поляків, а також тим українцям, котрі часто, ризикуючи власним життям, рятували польських сусідів.

 

«Жертви злочину, вчиненого у 1940-х роках українськими націоналістами, до цього часу не були гідно вшановані, а масові вбивства не були названі по імені — згідно з історичною правдою — геноцидом», — мовиться у прийнятій депутатами ухвалі. У документі є фрагмент і про так звані «акції відплати», які вчиняли поляки. «Нагадуючи про злочини українських націоналістів, не можна замовчувати ані применшувати польські акції відплати в українських селах, внаслідок яких також гинули мирні люди», — зазначається у тексті ухвали.

 

Автори ухвали закликали до гідного поховання та вшанування усіх жертв злочину. Вони висловили також солідарність з Україною, яка протистоїть зовнішній агресії. Депутати відхилили поправки опозиції, якими пропонувалося, зокрема, викреслити з назви ухвали слово «геноцид».

 

Водночас прийнята поправка, що усунула з тексту документа визначення «братовбивчих боїв». Ці події переважна частина польських істориків називає геноцидом польського народу, а більшість українських істориків — обопільним конфліктом або війною. За підрахунками польських дослідників, під час цієї трагедії загинуло близько 100 тисяч поляків, ще близько 15 тисяч українців загинули у так званих «акціях відплати» Армії крайової. У 2009 році польський Сейм визнав убивства на Волині трагедією, що мала «характер етнічної чистки» та «ознаки геноциду».

Президент України Петро Порошенко у заяві, опублікованій в інтернеті, висловив жаль у зв’язку зі змістом прийнятої ухвали у справі волинських трагічних подій. На його думку, рішення польського Сейму буде тепер використовуватися у політичних спекуляціях. Порошенко закликав прислухатися до заповіту Папи Івана Павла ІІ: «Прощаємо і просимо вибачення».

 

«Тільки спільними кроками ми можемо прийти до християнського примирення і єднання, — зазначив глава української держави. І додав: «тільки разом ми зможемо з’ясувати всі факти трагічних сторінок спільної історії».

 

Українські історики і політики не погоджуються з застосуванням формулювання «геноцид» щодо Волинської трагедії. Українські парламентарії наголошують, що неодноразово зверталися до польського Сейму iз пропозицiєю про опрацювання спільної декларації у річницю Волинських подій, але заклики залишилися без відповіді.

 

Ольга Попович iз фонду «Наш вибір» у Варшаві побоюється, що ухвала Сейму може негативно вплинути на польсько-українські взаємини. На її думку, вже зараз видно, що питання Волинської трагедії використовують радикальні кола для погіршення контактів Варшави та Києва.

 

Постанова польського Сейму не сприятиме встановленню партнерських відносин поміж Польщею та Україною, — вважає київський політолог Володимир Фесенко. Однак, додає він, слід зробити все, аби владнати конфлікти.

 

В Україні спротив викликає використане в постанові слово «геноцид» стосовно волинської різанини. Як підкреслює Володимир Фесенко, дане рішення може викликати зростання напруги між обома країнами. Однак, на думку експерта, з боку українських політиків радше слід очікувати спроб залагодження ситуації.

 

Як він пояснює, багато українських політиків — йдеться як про депутатів Верховної Ради, так і про Президента Порошенка — схильні реагувати на це зважено та дипломатично. 

 

Політолог Євген Магда в інтерв’ю для телевізійної станції «24» каже, що це рішення великою мірою є елементом польської внутрішньої політики. На його думку, правлячій партії прийняття такої постанови було на руку. Експерт підкреслює, що реакція Києва має бути виваженою.

 

Він сказав, що було б недобре, якби вона звелася до перераховування кривд, яких українці зазнали від поляків. А такий рахунок теж може бути великим. Українські історики можуть тут згадати про пацифікацію українських сіл перед війною, знищення церков, вбивства українського цивільного населення польським підпіллям або, врешті, післявоєнну акцію «Вісла».

 

Історик та медіаексперт Роман Кабачій у інтерв’ю для Еспресо.TV висловив думку, що така постанова є результатом спроб правлячих кіл отримати контроль над правим електоратом, але також це наслідок тиску з боку так званих кресових середовищ. Водночас цитований інтернет-сторінкою Укрінформу публіцист Тарас Возняк звертає увагу на те, що не слід переоцінювати цієї постанови Сейму.

 

Адже рішення польського парламенту не має міжнародної юридичної сили, а називанню безсумнівного злочину геноцидом не передувало ретельне прокурорське розслідування.

«Ухвала польського Сейму про Волинь — це не історичне рішення, а історичне непорозуміння», — вважає голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

 

У дописі в інтернеті пан В’ятрович зазначив: «Політичне рішення про геноцид поляків є висловом жалю не за загиблими людьми, а за втраченими територіями». Докладна праця істориків, у тому числі і з нововідкритими в Україні архівними матеріалами, з кожним разом лише доводитиме абсурдність цього політичного рішення, зокрема і писання історії в парламентах загалом».

 

«Цей документ — не поминальний. Це — маніфест. Антиукраїнська істерія в сеймі Польщі в час російської війни пояснень не має. Злоба. Невігластво. Ви­бірковість. Присуд без суду. Монополія на правду. Розмови про діалог без бажання розмови», — написав на своїй веб-сторінці дипломат Данило Лубківський. — Але хочеться вірити, що надія є. Бо в Польщі є багато мудрих людей, які розуміють всю примітивність цього стану».

 

«Щойно польський журналіст пожартував у приватній бесіді: «Сьогодні Сейм зробив усе, щоб у недалекому майбутньому Бундестаг прийняв резолюцію про геноцид німців 1941—45 років на території Росії, а може, навіть і Польщі», — розповів івано-франківський журналіст Олег Ущенко.

Доктор Лукаш Ясіна з Музею історії Польщі та публіцист видання «Культура ліберальна» звертає увагу, що навіть якщо ухвала ускладнить історичну дискусію, вона не повинна вплинути на інші галузі співпраці Києва та Варшави — політичну, військову та економічну: «Переважатиме простий політичний розрахунок: ми, поляки та українці, сильні тільки тоді, коли разом».

Доктор Бартош Ридлінський з Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві має надію, що дискусія про Волинську трагедію у Польщі стане також дискусією про її причини. «Я не виправдовуватиму геноциду на Волині, але варто відповісти на питання — чому так сталося і якою була роль перед­воєнної політики Польщі», — наголошує він.

 

На заваді примиренню можуть стати політичні неандертальці

 

Того ж дня Сейм Польщі прийняв присягу в нового голови Інституту національної пам’яті — доктора Ярослава Шарека. Ярослав Шарек є істориком та журналістом, працює у Бюро громадянської освіти Інституту національної пам’яті у Кракові.

 

Закінчив історичний факультет Яґєллонського університету. Після 13 грудня 1981 року брав участь у допомозі інтернованим та ув’язненим, розповсюджував та друкував підпільні видання. Шарек є автором багатьох публікацій i книг, присвячених сучасній історії Польщі. Ярослава Шарека призначено на посаду голови ІНП строком на п’ять років згідно з новим законом про Інститут національної пам’яті Польщі. Він пообіцяв сумлінно виконувати свої обов’язки на новій посаді, керуючись принципами справедливості. 

 

Того ж вечора Ярослав Шарек дав перше інтерв’ю вже як директор ІНП, у якому заявив: «Примирення з Україною є так само можливе, як і з Німеччиною. Але німці не називають своїх вулиць іменем Адольфа Гітлера, а українці називають свої головні вулиці іменем Степана Бандери». Тобто особа, яка очолила таку шановну і поважну інституцію, як Інститут національної пам’яті, поставила на одну дошку поруч Україну і нацистську Німеччину, Степана Бандеру і Адольфа Гітлера. Дуже шкода, що ця особа впродовж наступних п’яти років матиме безпосередній вплив на формування польсько-українських відносин.

 

Коментуючи ввечері того ж дня на телебаченні прийняття постанови, депутат від правлячої партії «Право і справедливість Войцех Скуркевич і депутат від опозиційної «Громадянської платформи» Ян Грабєц в один голос жалкували не з приводу того, що рішення парламенту завдасть шкоди українсько-польським відносинам, які так довго і складно вибудовувалися, а з приводу того, що воно не було прийняте шляхом акламації, тобто без голосування, як одностайна думка всього складу депутатського корпусу.

 

Ще було б зрозуміло, якби з такого приводу жалкував у сільському шинку якийсь Ясь напідпитку, але це зовсім не личить відомим депутатам двох провідних польських політичних партій. І в Сеймі є політичні неандертальці. Депутат від третьої за чисельністю політичної сили у Сеймі — партії «Кукіз-15» — Гжегож Длугі взагалі увійшов у раж і нагадав: «В Україні Степана Бандеру вшановують  як національного героя. Ми хочемо, щоб у Польщі був прийнятий закон, за яким підтримка бандерівства підлягатиме кримінальному покаранню».