Діагнози минулого й сучасності

У вівторок продовжиться знайомство з фільмами, які ввійшли до Національної конкурсної програми (повний метр, є ще й конкурс короткометражних стрічок). Відбудеться прем’єрний показ фільму «Моя бабуся Фані Каплан» режисера Альони Дем’яненко, зробленого на інтригуючому історичному матеріалі. Чи стріляла напівсліпа, як з’ясувалося, Каплан у Володимира Леніна, чи так усе було, як нам десятиліттями втовкмачували в голову, і взагалі: чому історія наша (наша-наша! так ми це досі сприймаємо) є аж такою парадоксальною?.. 

 

А у середу довгоочікувана прем’єра фільму «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка з Риммою Зюбіною та Віталієм Лінецьким у головних ролях. Соціальна драма про долю жінки, що подалася на заробітки до Італії — для порятунку сімейного благополуччя. Хоча у підсумку все виявилося значно драматичніше. 

 

Соціальна драма — на наших теренах ця жанрова сполука не надто популярна. А жаль. Кіно в нас за звичаєм останніх років дистанціюється від соціальних реалій, вважаючи, що цю нішу цілком закривають телебачення й iнтернет. Так, закривають — на рівні публіцистики і політологічної аналітики, незрідка поверхової і одверто замовної. А глибинного «буріння» у товщу соціуму, колективної та особистісної психології не відбувається. Результат надто добре відомий — за чверть століття ми не надто просунулись уперед.

 

Відтак не дивним було те легке потрясіння, яке викликав у мене фільм «Цвітіння кульбаби» Олександра Ігнатуші, який глядачам більше відомий як актор. Картину 1992 року (!) показали в Одесі у програмі «Межі свободи: незалежність по обидва боки екрана» (до 25-ї річниці української Незалежності добірку підготував Національний центр Олександра Довженка). Дія відбувається якраз у перший рік Незалежності і в кадрі час від часу лунає голос Президента Леоніда Кравчука — про те, що український народ виборов свободу і суверенність, і то вже повік і назавжди. От тільки все «по-прєжнєму, всьо по Брежнєву». Це село, в якому ті самі обрядові дійства празникові (День Перемоги і Паска змішались в одне свято), і той самий репресивний апарат, чи то пак «менти», які ганяють головного героя фільму Юрка (Олександр Миронов) ні за що ні про що — так реалізується на практиці їхній мисливський інстинкт. 

 

Стрічка сприймається нині як на диво точний діагноз тодішньому суспільству. З його безпам’ятством (риють-добувають глину, викидаючи на поверхню кістки замордованих Голодомором 1933 року), з його соціальною безвідповідальністю («Донбасские мы, — говорить один із водіїв вантажівки, — нам без разницы. Разница только в зарплате...»; ото ж бо й воно), із цілковитою зневагою до особистості, чиї прояви прагнуть знищити на корню... Ось таким входило наше суспільство в часи державної незалежності, хіба ж дивно, що маємо ту саму Україну і через двадцять з гаком літ. 

 

В Одесі дебютувала і нова секція «Серіали». Тут не присуджуються призи, а радше відбувається доволі серйозна розмова про телесеріальну продукцію, до якої нині в Україні підвищена увага. Серед інших презентовано і новий український серіал «Потрійний захист» (режисери Анатолій Матешко, Антон Азаров, виробництво Fresh Production, показ 16-серійної версії відбудеться на каналі «Україна» восени). Один зi сценаристів серіалу Андрій Кокотюха розказав мені, що у разі успіху на серіал чекає продовження. Що нині завершується робота над іншим серіалом, де він так само є сценаристом, — «Катерина», за поемою Тараса Шевченка, перенесеною в сьогоднішні дні («Студія «1+1»). Що на тих же «Плюсах» відзнімуть і «Чорного ворона» у чотирисерійному форматі, за відомим романом Василя Шкляра... Словом, громаддя планів, що  добре і навіть чудесно. 

Так, українського кіно дуже багато на Одеському фестивалі. Що головне — воно викликає великий інтерес публіки, преси. Як і більшість фестивальних програм. До прикладу, шалений успіх має невелика програма «Гала-прем’єри», де показують «вершки» останнього Каннського кінофестивалю. «Тоні Ердман» німкені Марен Аде (тригодинна стрічка минає в залі майже непомітно, іскрометна, наповнена гумором і гіркотою історія стосунків батька і суперсучасної доньки). «Джульєтта» іспанського класика Педро Альмодовара — у чомусь подібна історія над­складних стосунків матері й дочки, «Неоновий демон» данського хулігана Ніколаса Віндінга Рефна, який у Каннах «порвав» публіку й критиків своїм фільмом, — розпочинається як історія такої собі лялечки-красунечки Джессі (17-річна Ель Фаннінг), що приїхала до Лос-Анджелеса із наміром стати супермоделлю, і все спершу йде гладенько, а потім помалу перетворюється на трилер з кров’ю, зляганням із трупом і подібними витребеньками. Містичне задзеркалля зовні блискучого й гламурного світу...

 

Про велику конкурсну програму оповім уже наступного разу. Поки що найсильніше враження на мене справила кінодрама про життя театральної трупи «Людожери» французького режисера і сценариста Леі Фенер. Вона про величезну складність поєднання людей, та ще й таких амбітних, як актори. Конфлікти, великі й малі, пожирають людське життя, саму його основу. Одначе фінал фільму простий і оптимістичний. Пісня об’єднує колектив бродячого театру, вертаючи їм сенс самого життя. 

 

А людей кіно об’єднують, окрім усього іншого, фестивалі. На мій погляд, Одеський із цією місією упорується доволі добре. Піднімаючи реноме українського кіно, поєднуючи його із кіно світовим. І глядачі — як здорово, коли під склепіннями залів чуєш громовиту овацію! 

 

СТАТИСТИКА