Коли бачиш написану поляком на прізвище Літвін книжку під назвою «З народу руського» і з підзаголовком «Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569-1648)» — тобто книжку про українські землі — це викликає щире зацікавлення, навіть якщо ти не історик, а просто мешкаєш на тій-таки Київщині (або Житомирщині, яка в ті часи входила до Київського воєводства), Волині (або Рівненщині) чи Брацлавщині (нині це, в основному, територія Вінницької і Черкаської областей). Отже, книжка Генрика Літвіна (зараз — посла Польщі в Україні), що її у перекладі з польської випустило видавництво «Дух і Літера».
Доктор Генрик Літвін — польський історик, що досліджує українські землі, які входили до Речі Посполитої. У книжці головно йдеться про період між Люблінською унією 1569 р. (утворення Речі Посполитої з Корони Польської та Великого князівства Литовського, ВКЛ) та серединою XVII сторіччя. «Колективним героєм цієї книжки є українська шляхта, яка сама себе найчастіше називала «руською». Тоді у Короні «народ руський» послуговувався своєю мовою, староукраїнською, а у ВКЛ старобілоруська взагалі була офіційною мовою.
Перші статті дають загальну картину описуваного періоду і значною мірою перегукуються з тематикою як підручників, так і досліджень, раніше видрукуваних в Україні (див., наприклад: Наталя Яковенко. «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття». — К.: Ґенеза, 1997; Анджей Сулима Камінський. «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура». — К.: Наш час, 2011).
До речі, пані Яковенко була учасницею презентації книги «З народу руського» на Книжковому Арсеналі-2016, а «Лист київського хорунжого Реміяна Єльця Генералу ордену єзуїтів щодо відкриття вищої школи на базі єзуїтського колегіуму в Ксаверові» (додаток до однієї зі статей Г.Літвіна) наведений у її перекладі. На жаль, ініціатива Реміяна Єльця не увінчалася успіхом: і вища школа у Ксаверові (тепер — невелике село у Житомирській області) не була відкрита, та й колегіум разом зі своїми фундаторами не пережив народного повстання навесні 1648 року, яке спалахнуло після перших перемог Хмельницького.
Цікавим для читача буде розділ «Просторова структура Київського воєводства та її вплив на політичне і громадське життя шляхти». Це була «територія володінь «панських», «зем’янських» і «боярських» — заможної, середньої та дрібної шляхти, простір, що спирався на трикутник повітових міст (Київ, Житомир, Овруч)». Політичним центром воєводства був Житомир, де «протягом 79 років відбулося понад 220 шляхетських з’їздів», в тому числі 71 сеймик, на якому обирали послів на сейм. Київ був менш популярним для проведення сеймиків, оскільки він більше потерпав від нападів татар і козацьких повстань. А от суди — земські, гродські — почергово скликалися у всіх трьох повітових містах.
Наприкінці XVI століття ще не було забуте спільне походження «народу руського», частина якого опинилася в Короні Польській, а частина у ВКЛ. Та в першій половині XVIІ століття контакти між литовськими (білоруськими) землями і українськими практично перервалися.
На жаль, український читач навряд чи може купувати білоруські книжки — а шкода: паралелізм історичних ситуацій дуже повчальний і для політиків, і для громадян. Ось, наприклад, книга білоруського публіциста Владіміра Орлова (історика за освітою) «Тайны полоцкой истории» (Мінськ: Попурри, 2012).
Полочанин Орлов починає від найдавніших, дохристиянських, часів. Утім, і перша літописна згадка про Полоцьк датована сивим 862 роком, а полоцький собор Святої Софії був збудований у 1030-1060 рр. (заснування Софії Київської датується 1017 або 1037 рр.). Орлов кілька разів наголошує, що на Полоччині (і взагалі на «руській» території ВКЛ) не було монгольського панування, і ці землі зберегли давні демократичні традиції Київської Русі (наприклад, обрання князя), на відміну від Московії, яка засвоїла традиції азіатської деспотії. Полоцьк за часів Київської Русі був центром Полоцького князівства кривичів, а пізніше увійшов у Велике князівство Литовське як самоврядне місто (магдебурзьке право 1498 року). У ВКЛ діяли прогресивні закони, писані руською мовою і систематизовані у так званих Литовських статутах 1529, 1566 і 1588 р. (ці ж закони використовувалися і в українських воєводствах аж до початку ХІХ ст.)
Періоду 1579—1648 рр., про який ідеться у книжці «З народу руського», у В.Орлова присвячені два розділи: «Полоцька війна» і «Криваве століття». Ось один з епізодів: «1558 рік. Московське військо з вогнем і мечем вторгнулося у Лівонію. Спочатку фортуна сприяла московитам, і їм вдалося захопити Нарву і Тарту. В пошуках допомоги лівонський магістр визнав себе васалом Великого Князівства Литовського. Полки нашого гетьмана Радзивілла Рудого виступили на підмогу лівонцям. Великий князь і король Жигимонт Август запропонував Івану IV взаємно відвести війська, але у того були інші плани. «Ми об’єднаємо наші сили, щоб Польща і Литва не вислизнули від нас», — писав цар Іван німецькому імператору». І ось результат: Вітебський «острог взяли і спалили, — пише московский літописець, — і посади біля міста Вітебська всі спалили».
Полоцьк завойований військами Івана IV (Грозного) у 1563 році. Шляхту, міщан і всіх, хто ховався у місті, цар звелів гнати на схід. Італієць Ґваньїні, учасник війни, писав, що московський цар вивів з Полоцька 50 тисяч невільників, і гнали їх не по-християнськи: і жінок, і дітей вели зв’язаними мотузками і погано вдягненими. Людей практично не годували, і вони сотнями гинули від голоду і холоду. Євреїв, які були у місті, усіх разом — зі старими і дітьми — втопили під кригою Двіни. Католиків порубали, монастирі бернардинців і домініканців спалили.
Шістнадцять років окупації Полоцька закінчилися, коли польським королем і Великим князем Литовським обрали Стефана Баторія (королів у Речі Посполитій обирали на сеймах, з претендентів королівської крові). У липні 1579 р. після облоги міста військами Баторія московська залога капітулювала. «Король пообіцяв дати вільний прохід усім, хто хоче виїхати, і право жити в Полоцьку тим, хто захоче залишитися», — і дотримав обіянки.
Кривава історія ще довго кружляла над Полоцьком. «1633 рік — серед чорних дат нашого минулого. Московити в черговий раз захопили Полоцьк. Їм допомогла сварка міщан з підвоєводою Яном Лісовським. Міщани... відмовилися дати ліс на ремонт укріплень... Через два дні московити вночі захопили Полоцьк і спалили його». Чергове захоплення Полоцька сталося у 1654 році: «Найперше за давнім московським звичаєм усе в захопленому місті переписали і оголосили своїм. Опис Софії починався так: «Соборна церква Святої Софії Премудрості Божої, побудована попередніми володарями і великими князями Московськими». Цар Олексій Михайлович і Патріарх Нікон ухвалили рішення вивести в полон 300 тисяч білорусів, і цей «план» ретельно виконувався: «На астраханських невільничих ринках стрільці жваво торгували полоненими з-під Полоцька, Вітебська і Мстиславля, продаючи їх персам і туркам у вічне рабство по три рублі за голову».
Війни закінчилися Андрусівським перемир’ям 1667 р., за яким Полоцьк залишився у ВКЛ, але Смоленськ із прилеглими землями відійшов Москві. «В результаті воєнних дій, голоду і хвороб протягом 1654-1667 років Білорусь втратила половину свого населення. Загинув кожен другий, а у Східній Білорусі — кожні 80 чоловік зі 100. В Полоцьку вціліло 102 будинки з понад 1500, у Вітебську — 56 з 982».
Той же «Андрусівський мир» поклав край самостійному розвиткові України. Ось як про це пише Г.Літвін: «Руська шляхта у 1569-1648 рр. була, як видається, справжнім господарем на землях трьох воєводств — своєрідної руської автономії в Короні. Вона зберегла право вирішального голосу в політичних суперечках і послідовно реалізовувала ідею... перетворення руських князівств на третій рівноправний суб’єкт польсько-литовської федерації... Цій програмі у 1648 р. було протиставлено інший руський політичний проект, який запропонувало козацтво, власне його еліта». Ідеологи цих двох проектів не знайшли спільної мови, козацький проект «значною мірою «перехопила» Москва», яка пообіцяла козацькій старшині привілеї. Спроба включення «Великого князівства Руського» у складі Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств як суб’єкта Речі Посполитої на рівних умовах з Польською короною й ВКЛ (Гадяцька угода 1658 року) закінчилася невдачею, що й призвело до поділу українських земель між Польщею і Московським царством (Андрусівське перемир’я 1667 р. і «вічний мир» 1686 р.). Козацтво отримало лише частину обіцяних Москвою привілеїв і фактично втратило політичний вплив.
