Волинська трагедія — одна з найболючіших сторінок у відносинах українського та польського народів періоду новітньої історії. Біль і спогади про неї ще живуть у пам’яті тих, хто пережив волинські події 1943-1944 років, коли в полум’ї українсько-польського протистояння, у боротьбі політичних організацій за свої національні держави згоріли десятки тисяч невинних жертв, мирних мешканців волинських сіл і селищ, які попри релігійну та етнічну відмінності мирно співіснували й жили на волинській землі. Шукати через стільки літ, хто першим кинув сірник у полум’я цієї ганебної війни — справа марна. Бо у будь-якій війні правди не знайдеш. Кожному з народів болітимуть свої рани. І треба мати неабияку мужність, щоб визнати гріх своїх предків і попросити вибачення. І самим простити…
Листи розуму
Українці вкотре це зробили. На початку червня цього року відомі українські політики, в тому числі президенти України Леонід Кравчук і Віктор Ющенко, який був головним ініціатором такого кроку, очільники церков, авторитетні представники інтелектуальної еліти, звернулися з відкритим зверненням до проводу Польської держави, духовних і культурних діячів та всього польського суспільства, в якому засудили польсько-український конфлікт у роки Другої світової війни і попросили прощення за вчинені українцями кривди.
«Просимо прощення і рівною мірою прощаємо злочини і кривди, вчинені щодо нас, — це єдина духовна формула, що повинна бути мотивом кожного українського і польського серця, яке прагне миру й порозуміння. Убивства, катування, національне та релігійне приниження, соціальний визиск і депортації — нашим народам добре знайомі ці слова. Пам’ятаємо кожне з них, — наголошувалося у зверненні. — Доки житимуть наші народи, доти нам болітимуть рани історії. Але житимуть наші народи лише тоді, якщо, попри минуле, навчимося ставитися один до одного як рівні побратими. Найбільшим злом наших відносин була нерівність, що походила від бездержавності України. З приреченою послідовністю катастрофа української державності вела до руїни державності польської. Ця закономірність є трагічною аксіомою відносин України і Польщі. Українській державі ще належить повною мірою сформувати цілісне й гідне ставлення до минулих випробувань, їхніх причин, власної відповідальності за минуле і майбутнє. Польській думці належить повною мірою прийняти самобутність української національної традиції як справедливу і гідну поваги боротьбу за свою державність і незалежність. Приймімо, нарешті, один одного і думкою, і серцем. Найважливішим пам’ятником нашим націям стануть не локальні пантеони, а простягнуті один одному руки».
Автори цього звернення закликали польське державне керівництво та парламентаріїв «зупинити незважену політичну декларацію, схвалення якої не вгамує біль, а лише дозволить нашим спільним ворогам використати його проти Польщі та України». Було запропоновано також разом встановити спільний День пам’яті жертв нашого минулого.
Польська еліта на початку липня написала лист-відповідь на це звернення українців. Лист під назвою «Брати українці» підписали сорок авторитетних представників польського народу, зокрема, три екс-президенти: Лех Валенса, Александер Кваснєвський і Броніслав Коморовський, багато польських політичних, громадських та культурних діячів і журналістів. Він був оприлюднений у польській пресі. «У 1894 році, під час з’їзду польських та українських літераторів і журналістів у Львові, поет, письменник та мислитель Іван Франко сказав: «На цілу Слов’янщину немає двох таких народів, котрі б у політичній та духовній площині так міцно зрослися із собою, такі численні мали взаємні зв’язки, проте, незважаючи на це, так сторонилися один одного, як поляки та українці». З часом, на наше спільне нещастя, відстороненість замінили ненависть і націоналізм, а також їхній гіркий плід — злочин, — який спільно пережили поляки та українці на Волині та Східній Галичині, на Холмщині і Бещадах та на Перемишльській землі. Тим більше нас тішить Ваш лист зі знаменними словами «пробачаємо та просимо про вибачення», у якому не ухиляєтеся від відповідальності за кривди, завдані полякам у сорокових роках минулого століття.
Ми також віддаємо честь жертвам братовбивчих польсько-українських конфліктів. Дякуємо за Ваш лист та просимо пробачити кривди, заподіяні нашим братам-українцям польськими руками. Перед нами подібну думку висловили представники польської Католицької церкви, до взаємного пробачення наші народи гаряче закликав папа Іван Павло ІІ.
Заради поєднання невтомно працювали Єжи Ґєдройць та Яцек Куронь, а також президенти наших країн, не забуваймо їхню спадщину.
Провина вимагає належної сплати, якою у відносинах між нашими народами є витворення справжнього братерства. Наперекір польській та українській малодушності, у добрі, але також у злі часи, котрі, можливо, приходять до нашої спільної Європи, що їй загрожують націоналізми та російський імперіалізм.
Загрози легше пережити разом. Ми й надалі захоплюємося вами та солідаризуємося у боротьбі з агресором, котрий уже понад два роки окупує частину української землі, прагнучи не допустити втілення вашої мрії про життя в об’єднаній Європі».
Будемо сподіватися, до цієї виваженої позиції авторитетних поляків дослухаються надто гарячі голови, яким не терпиться зруйнувати те, до чого важко йшли наші народи ці два десятиліття. Нагадаємо, що правляча польська партія «Право і справедливість» зареєструвала у Сеймі законопроект, яким вимагає визнати волинські події «геноцидом» і на державному рівні назвати день 11 липня (саме цього дня 1943 року на Волині було проведено антипольські акції у кількох селах одночасно) національним днем пам’яті жертв геноциду ОУН-УПА. Подібні законопроекти були подані деякими іншими польськими партіями.
Бити в спину в такий момент принаймні нечесно
На жаль, тема волинської трагедії завжди була розмінною картою у політичних іграх, починаючи ще від часів радянських. Її дуже вчасно витягували з колоди закулісні ляльководи тоді, коли треба було кинути сірник у тліюче полум’я взаємних образ між поляками й українцями. Пам’ятаємо істерію довкола пам’ятника примирення польського та українського народів, який мали відкрити у Павлівці на Волині президенти України та Польщі Леонід Кучма та Олександер Кваснєвський до 60-річчя Волинської трагедії у 2003 році. Як ламали списи парламентарії й політики обох країн, як одні кричали «першими на коліна не станемо», а інші вимагали покаятися, хоча самі каятися не збиралися. Це торжище політиків по обидва береги Бугу нагадувало ярмарку марноти, бо менше за все дбали вони про належне пошанування пам’яті невинно убитих поляків і українців. Це була неприхована гра на болючій струні пам’яті, щоб завоювати симпатії свого електорату. І той же сценарист із Кремля цим уміло користався, намагаючись вкотре виставити українців у світі «різунами» й злочинцями. Через супротив і тиск проукраїнських сил однобокого вибачення тоді не відбулося. Кучма та Кваснєвський у Павлівці на відкритті пам’ятника жертвам українсько-польського протистояння обидва попросили прощення за взаємні кривди, вчинені представниками наших народів у роки Другої світової війни на Волині. І здавалося: після цього тема волинської трагедії стане лише поприщем науковців. Бо той довгоочікуваний перший крок до примирення таки було зроблено. Науковці справді певний час дуже плідно працювали над цією темою, яка для українських істориків була ще геть цілиною. Історики зустрічалися на спільних наукових конференціях, сперечалися, але все відбувалося толерантно й виважено, вони прекрасно розуміли, що не можна руйнувати той місток порозуміння, яким пробують йти наші народи, не лише оглядаючись у минуле, в якому було багато взаємних кривд, ненависті й навіть невинних жертв. У 2006-му президенти України та Польщі Віктор Ющенко і Лех Качинський у селі Павлокома відкрили пам’ятники замордованим українцям і полякам, а українські політичні та громадські діячі знову попросили вибачення у поляків.
Усе, що було напрацьовано попередниками на шляху порозуміння між Україною та Польщею, пішло шкереберть, коли до влади в Україні прийшла прокремлівська команда Януковича. Ніяких спільних відкриттів монументів, ніякого діалогу. Щоправда, 13 жовтня 2011 року на Волині обласна влада ще встигла встановити другий пам’ятник українцям, які загинули від рук польських збройних формувань у селі Гончий Брід на Ковельщині. Трагедія ця сталася на Водохреще 1944 року, коли загін Армії Крайової знищив до 40 садиб, пограбувавши їх, та розстріляв 73 місцевих мешканців і жителів інших населених пунктів, які приїхали на свято погостювати до родичів. Волиняни вкотре виявили дивовижну толерантність, не вказавши на скромному монументі у Гончому Броді, від чиїх рук загинули мешканці цього поліського села, хоча й без написів усе зрозуміло. Не відважилися написати хай гірку, але правду, дбаючи більше про майбутнє наших народів, аніж про минуле. Натомість сусіди за Бугом не відзначалися такою ж толерантністю і на монументах у своїх містах не вибирали «епітетів» та висловлювань про «мордування», про «бандитів» ОУН-УПА і т. ін.
П’ятого липня 2013 року напередодні 70-річчя вшанування жертв українсько-польського протистояння у 1943-1944 рр. сталася взагалі безпрецедентна подія: до Сейму республіки Польщі звернулися… українські народні депутати з проханням визнати волинську трагедію геноцидом польського народу. Цю заяву підписали 148 нардепів, з них 118 регіоналів, 23 комуністи та кілька позафракційних. Можна було чого завгодно чекати від прихвоснів Януковича, але таке приниження своєї держави стало верхом цинізму та блюзнірства. Можна мати свої погляди на якісь історичні події, можна любити чи не любити ту чи іншу ідеологію, але так витирати ноги об свою країну могли люди, які або люто її ненавидять, або ті, хто отримав за це свої 33 срібняки. Не пройшло і півроку, як ми переконалися на Майдані, хто насправді стояв за цим сценарієм, хоча й так було ясно. Тепер «таваріщ» Вадим Колєсніченко, який страхав українців як жупелом провокативною і сфальсифікованою фотовиставкою про волинську різню, живе та здравствує в окупованому Криму, промотуючи зароблені у Кремля «зелені» чи рублі, за посіяний розбрат між українцями, за цькування і залякування «бендеровцамі». А урядовці Януковича на чолі з «батею» стали жаданими «гостями» російської столиці, втікши туди від українського правосуддя. Хоча депутати Сейму Польщі у своїй резолюції у липні 2013 до 70-річчя Волинської трагедії назвали польсько-український етнічний конфлікт 1940-х років «етнічною чисткою з ознаками геноциду».
Попросила прокоментувати останні події в Польщі, де на щит знову піднімаються важкі моменти минулого, пов’язані з волинськими подіями, волинянина Ігоря Семенюка, одного із засновників РУХу в шахтарському Нововолинську. Пан Ігор давно пішов з політики й активного громадського життя. Він кілька місяців тому повернувся з війни на сході. Служити пішов у 2014-му, хоч йому було вже під шістдесят.
Тоді ж пішов на війну добровольцем його син Тарас.
— Для будь-якого поляка і для українця знати свою історію — цілком нормальне бажання, але… Це питання можна розглядати тільки в науковій площині, а не в політичній. Очевидно, що гра на національних почуттях на такому примітивному рівні ведеться на користь третьої сторони. І вона не повинна нас засліплювати. Українці й поляки мають сьогодні стояти поряд. Ми там, на сході, відстоюємо не лише Україну. І бити в спину в такий момент принаймні нечесно. Тому що ті хлопці, які там стоять, за приклад беруть учасників українського національно-визвольного руху, які жертвували своїм життям заради України та її незалежності, щоб вивести її народ на якийсь вищий рівень, до рівня державності. Якщо порушувати питання геноциду, то, згідно з міжнародними трактуваннями, він може здійснюватися тільки на державному рівні. Україна у 40-х роках не була державою. Так, була ОУН, була УПА, але це політичні організації. А якщо взяти операцію «Вісла», то вона проводилася на державному рівні, і, тільки за офіційними даними, 500 тисяч українців етнічних, а всього майже мільйон, були вивезені з їхніх прадідівських земель, шляхом терору, залякувань, убивств. Це не геноцид? Так можна дійти і до середньовіччя, до часів придушення національно-визвольного руху українців доби козаччини, адже злочини проти людства не мають строку давності. Якщо вже на те пішло, то починати треба звідти. Ніколи не можна буде знайти однозначної відповіді на це питання, тому що сторони весь час будуть сваритися. На жодній війні правди не знайдеш. Хіба має значення, якої національності були вбиті жінки чи діти? Хіба життя польської дитини важить більше, ніж життя маленького українця, який загинув у вогні протистояння? То чому щодо одних — це геноцид, а щодо інших ні? Якщо ви вже починаєте розділяти мертвих, які загинули від тих чи інших рук, за етнічними ознаками, ви дегенерати. Тому той, хто тепер це питання порушує, коли українці воюють на сході за цілісність країни, робить це не для того, щоб встановити історичну справедливість, а для того, щоб посварити українців і поляків. Кому це вигідно? Відповідь очевидна.
