Коли йдеться про творчість українських дисидентів-шістдесятників, політв’язнів, ім’я Василя Лісового (1937—2012) згадують не в першу чергу. У певному сенсі ця постать сьогодні залишається для ширшої читацької публіки трохи в тіні. Поява у видавництві «Смолоскип» книжки поезій, есеїв і перекладів Василя Лісового «Під знаком Омеги» є важливим кроком для виправлення такої несправедливості, нагадуванням про спадщину цієї цікавої та відважної людини.
Знаком зосередження книжки саме на творчості Лісового, а не на його громадському чині, є те, що в «Під знаком Омеги» немає повноцінної біографії. Звісно, це буде незручно для читачів, не занурених глибоко в суспільно-політичну тематику другої половини двадцятого століття. Зате ніщо не відволікатиме від естетичних, інтелектуальних пошуків Василя Лісового.
Отже, після двох передмов — від Вадима Скуратівського та Наталії Вельбовець — у книжці з’являються шість поетичних циклів різних років, що мають або зворушливо безпосередній філософсько-метафоричний вимір, або більшою чи меншою мірою публіцистичний. Наприклад: «Я одиноким на горбі лишаюсь, / і ось там мить — і радість і тривога, / іди, грозо, з тобою позмагаюсь!». Або так: «На кожну думку / можна знайти ката — / якогось спеціаліста-експерта. / Завжди знайдеться дипломована безликість, / що чимось свою совість заспокоїть».
Досить, у принципі, характерна «розвилка можливостей» для поезії шістдесятників (у широкому сенсі). І якщо в другому типі віршів Лісовий постає виразним і передбачуваним представником свого покоління та кола, то в першому риси його творчості набагато індивідуальніші. Тут частіше трапляються мальовничі повороти:
«Та є в боліт своя стареча сила,
свій смак і сік, своє сире здоров’я,
напари зіль і корінців настої,
і безупинне замісів бродіння,
в яких вони життя праформи творять!»
(«Гімн болоту»).
Тут особливо опукло проглядається інтелектуальний складник поезії Василя Лісового — то в алюзіях, то в концептуальній побудові віршів і їхніх ідей, то в особливому образному методизмові, що віддалено нагадує окремі прийоми поетів-конструктивістів із попередньої історико-літературної доби. Віршам Лісового притаманні ознаки «вченої поезії». Виконано їх технічно вельми розмаїто.
Важлива риса віршів із книжки «Під знаком Омеги» — їхня дуже особлива і нестандартна форма приналежності до селянського світу. Нагадаю: станом на другу половину двадцятого століття він, цей світ, перетворився або на об’єкт екзальтованої оборонної апологетики, або на об’єкт фальшивого офіційного культу, або, чи не найчастіше, на об’єкт погано і не завжди прихованої зневаги та репресій. Тобто в кожному разі виконував роль об’єктну, а не суб’єктну. А ось у поезії Василя Лісового (підкреслю: саме в поезії) цей світ постає культурно самодостатнім, гідним, розмаїтим, потужним і цікавим. Таким, що і не потребує захисту чи покровительства. Таким, що є значно глибшим і розмаїтішим від стереотипів — хоч романтичних, хоч модерністичних. При цьому в центрі віршів Лісового опиняється сільська і природна стихія саме Центральної України, котру часто ігнорують у примітивному публічному «біполярному» дискурсі «Схід–Захід».
З інших частин книжки ключовою є добірка есеїв. Вони являють собою спроби раціонального, філософічного виокремлення важливих мотивів і характеристик літературних та інших творів різних авторів, від Джеймса Джойса та Гомера до Богдана-Ігоря Антонича й Івана Драча. Є тут і переклади текстів Івана Буніна, Марини Цвєтаєвої, Алєксандра Пушкіна. Також до книжки ввійшли уривки спогадів, листів із ув’язнення й навіть вірші Пабло Неруди, які Лісовий виписав для себе.
І, нарешті, чимала фотодобірка. У ній — і дореволюційні знімки родини Лісових, і пізніші портрети, жанрові сцени як не з коровою, то з вантажівкою, і, ліричні краєвиди середньої Правобережної Київщини, і фото з табору, де сидів Василь Лісовий. Частину цих знімків зробив Петро Лісовий, брат поета, філософа й дисидента.
Книжка «Під знаком Омеги» — цікава, зворушлива, самодостатня і самобутня сторінка історії української культури та історії.
