26 червня 2016 року погожого недільного дня жителі села Щербані та інших населених пунктів Старосинявського району Хмельницької області віддавали останні честь і пошану своєму землякові, бійцеві АТО Роману Сологубу, 1973 року народження. Хоча ще два місяці тому його чекали тут просто у відпустку після річного перебування в місцях бойового протистояння сепаратистам та російським військовим найманцям на сході України, яка припадала саме на середину червня.
Романові принципи
З-поміж інших своїх земляків Роман Михайлович нічим особливо не вирізнявся. Батьки — будівельник, археолог-аматор та любитель старожитностей батько Михайло Гнатович і різноробоча та будівельник, нині вже покійна, мати Ніна Іванівна — ще з дитинства прищепили своїм двом синам (окрім Романа, ще й молодшому на два роки Володимиру) любов до праці, а бабуся по матері Євгенія Федотівна, котра приділяла неабияку увагу вихованню онуків, назавжди поселила в їхню душу щиру любов і повагу до людей. Тому ніскільки й не дивно, що після закінчення 8-річки старший із синів здобув кілька цивільних спеціальностей: різьбяра по дереву, механізатора, водія автотранспорту, а також будівельника. Тож трудитися та заробляти власну копійку Роман почав досить рано. Але за останньою ніколи не гнався. Швидше прагнув допомогти комусь, ніж заробити. Бо грошей із людей за свої послуги, незважаючи навіть на нинішню життєву скруту, в більшості випадків не брав. І він цей життєвий принцип сповідував за будь-яких умов. Підтвердженням безкорисливості може слугувати і той факт, що за весь час перебування в АТО він своїм рідним не зробив жодного грошового переказу, а віддавав усі отримані гроші на потреби колективу його військового підрозділу. Тоді як інші бійці постійно робили подібні перекази для потреб своїх дружин та дітей. Варто, правда, при цьому зазначити, що Роман Михайлович, незважаючи на зрілий чоловічий вік, своєї сім’ї не мав і навіть жодного разу не був одружений. Більше того, по стільниковому зв’язку він просив рідних через волонтерів організовувати посилки з продуктами бійцям АТО його військового підрозділу, щоб у такий спосіб їх підтримати. Адже ні для кого не секрет, що з цим у бійців АТО постійно були чималі проблеми.
Вчасно Роман пройшов і сувору школу строкової служби у військово-морському флоті, початок якої ще за радянських часів припав на Клайпеду, тоді як закінчувати її довелося вже на Чорному морі в незалежній Україні. Тож національним патріотизмом за ті роки перейнявся по-справжньому, а не вдавано. Та й політикою почав цікавитися значно серйозніше. Без новин політичних уже не міг прожити жодного дня. І в телевізорі шукав насамперед новини, тоді як на розважальні програми не звертав жодної уваги. Тому відразу його симпатії були на боці обох столичних Майданів — Помаранчевого та Гідності. Без вагань він долучився і до волонтерського руху на підтримку бійців АТО. Не став уникати і мобілізаційного призову, як це здебільшого робили деякі. Бо добре розумів, що під час військових протистоянь на сході України його армійський досвід буде в особливій ціні й дозволить зберегти чимало життів необстріляних новобранців.
Згодом трагічні криваві реалії на Донеччині в районі Дружківки, куди він потрапив, повністю підтвердили його відчуття й передбачення — гинули насамперед необстріляні. Тому ніколи не шкодував про обраний шлях. Роман свідомий був того, що вчинив правильно. Бо по-іншому просто гріх було б діяти. І заздрісників він ніколи не мав. Тож і удару в спину ніколи не чекав. А випробування вогнем нищівної зброї його не лякало. Що відвертий і правдивий аж занадто, так то вже такий характер. І міняти він його не збирався. Тим паче що з таким характером у даних умовах, можливо, на його глибоке переконання, тільки й виживають. Та і як же тоді власну суверенну державу будувати, якщо не на твердих відкритих принципах?!
Фатальна сварка опівночі
Роман зненацька зник із військового підрозділу ще в ніч з 22 на 23 квітня 2016 року. Але це чомусь нікого не збентежило — ні з бійців, ні з керівників підрозділу та частини аж до кінця наступного дня. Але коли вже кинулися його шукати, то несподівано хтось пустив лихий поголос, що зниклий боєць Сологуб просто дав дьору з місця бойових дій. Надокучило, мовляв, воювати. Навіть елементарний сумнів щодо цього ні в кого не закрався. І це незважаючи на добре всім відомий відкритий характер бійця. Можливо, хтось засумнівався. Тільки навіщо цей зайвий клопіт комусь здався? Легше цей прикрий випадок просто списати на неочікувані бойові дії. Адже чим менше клопоту, тим легше жити. Так Роман Сологуб несподівано потрапив у число дезертирів.
Ним би він, можливо, й залишився у списках свого підрозділу та військової частини. Але десь чи не через 12 днів після зникнення Романа Сологуба, а точніше 4 травня 2016 року, з водойми в районі між селами Розівка та Пантелеймонівка Ясинуватського району Донецької області місцеві жителі витягли труп невідомого. Тож до досудового розслідування відразу долучилося Дружківське відділення поліції в Донецькій області. І закрутилося. Потрібно віддати належне слідчим органам за їхню оперативність. 21 червня 2016 року Володимир Сологуб за наданими фотографіями впізнав у покійнику свого рідного брата Романа. На цей час уже затримали й убивцю. Відповідно до витягу з кримінального провадження військовослужбовець — молодший сержант N, що проходив військову службу на посаді старшого механіка-водія 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону ВЧ п/п..., яка розташована в м. Торецьк Донецької області, 22 квітня 2016 року близько 00.00 годин перебував біля спостережного пункту на території взводного опорного пункту (ВОП) «Мостік». Тут же у складі зведених підрозділів іншої військової частини ніс службу й боєць АТО Роман Сологуб. Раптово на підставі непорозуміння між ними виникла сварка. Молодший сержант N несподівано кинувся на бійця АТО з кулаками. А потім став бити ще й ногами, взутими в берці. Молодший сержант зумисне наносив удари як у голову, так й інші частини тіла. Він свідомо прагнув заподіяти смерть Сологубу. Не вдовольнившись нанесенням ударів лише руками та ногами, молодший сержант схопив лопату при вході в наглядовий пункт і, тримаючи її двома руками, наніс чотири удари по голові лежачого бійця. Спротиву насиллю від Романа Сологуба вже не було. З метою приховання скоєного злочину молодший сержант помістив ще живого бійця АТО Романа Сологуба до багажного відділення автомобіля ВАЗ 2106 і відвіз його до вже згадуваної водойми між селами Розівка та Пантелеймонівка. Оскільки Роман ще подавав якісь ознаки життя, молодший сержант став знову гамселити його руками. Доки той не впав на землю. А потім ще додав кілька ударів палицею, що потрапила під руки, по голові. Відкритий перелом черепа та пошкодження мозку, згідно з судмедекспертизою, спричинили спочатку травматичний субарахноїдальний крововилив, а потім і саму смерть Романа Сологуба. Чим було зумовлене подібне оскаженіле звірство молодшого сержанта, сказати важко. Слідство про це замовчує. Поки що. Можливо, до закінчення судового процесу. Але родичі загиблого хотіли б урешті-решт знати всю правду про цю трагедію. Та й не тільки родичі. Адже тільки цілковита правда в даному разі, певно, допоможе не множити подібні трагедії в майбутньому.
Могила Романа Сологуба в селі Щербані тепер розташована поряд із могилою його матері Ніни Іванівни. Тож їх доля поєднана ще й передчасною смертю обох. Мені особисто, признаюся чесно, це найбільше болить.
Олексій МИКИТЕНКО,
письменник, журналіст
