«Україну молоду» не можна закрити, купити чи знищити, — весь час повторювала Олена Зварич, — бо вона — ірраціональна». Я це люблю. В цій ірраціональності — велика доля ідеалізму — в усіх, хто коли-небудь працював в цій газеті, ідеалізм був обов’язковою складовою. Нехай навпіл з іронією, цинізмом, поєднуваний з прагматизмом чи мізантропією, скептицизмом чи жорсткістю, але ідеалізм у ДНК газети вшитий з генами тих, хто її створював. З тих пір я вірю, що успішний бізнес, проект, справу можна зробити тільки тоді, коли є ідея. Я не вірю в суто технічні уряди і бізнес-проекти. Сильна і модерна Україна — головна ідея «України молодої», її редактора і ідеолога Михайла Дорошенка, і відтак усіх, хто пише, редагує, вичитує помилки, веде бухгалтерію, розповсюджує газету, шукає рекламу, верстає.
25 років газеті — це майже вік динозавра. Папір, друк, доставка, продажі — все дорого, ЗМІ втікають від «аналогового» формату в онлайн, там дешевше, оперативніше, там «гумові» сторінки і багато фотографій. Там можна ставити лайки, розширювати, вставляти кроспосилання, підключати СEO, там журналістика нон-стоп, 24/7, нічні чергові і редактори вихідного дня. Папір — розкіш, папір — цивілізація, папір — традиції, щось матеріальне, що можна зберігати, переглядати, торкатися, «загортати оселедці в газету», як любили жартувати в «УМ». Папір — додаткова праця, додана вартість багатьох людей і додаткові витрати. Ті, хто випускає паперові газети і журнали — мої герої, ті, хто зараз працює в «УМ» — двічі герої, у своєму колі ми всі знаємо чому.
У редактора (за традицією, редактор — це завжди тільки Дорошенко, не потрібно додавати «головний») — талант хедхантера, він відчуває хороших журналістів інтуїтивно, навіть не так — тих, хто потенційно може стати хорошим журналістом: тут — культ професіоналізму, журналістського ремесла з усіма технічними і етичними складовими. Тому «Україна молода» — це найкращий колектив ever: ті, кому в школі пощастило навчатися в дружному-дружному класі, де є любов, дружба, солідарність, спільні проколи і відповідальність, удачі, авантюри, згадують це потім усе життя.
Наш «клас» такий.
На довгу і добру долю!
...Стояла ясна, зоряна і тепла ніч. Ми багато жартували — і трохи мріяли, заглядаючи у майбутнє: яким воно буде через п’ять років, десять, двадцять?.. Хтось згадав, що 4 липня — День незалежності США — мовляв, багатообіцяючий день!
На обрії ледь світліло, коли з друкарського цеху «Преси України» винесли кілька примірників першого (!) номера газети «Україна молода». Ми теж його, як і перед тим зверстані шпальти, щедро скропили свяченою водою: на довгу і добру долю! (Він зберігався у мене, а на 5-річчя газети я вручила його головному редактору — як перший експонат майбутнього музею газети).
Прототипом «України молодої» можна назвати суботній випуск газети «Радянська Україна». Він і виходив нинішнім форматом «УМ», тоді як «Радянка» по буднях продовжувала виходити великим форматом із традиційною тематикою і змістом. Розмаїтий за тематикою і жвавий за стилем суботній випуск давав змогу вирватися з канонів головної партійної газети, тож туди одразу ж потягнулися ті, хто не тільки відчув «свіжий вітер змін», а й прагнув передати словом те оновлення, яке він ніс в українське суспільство.
Суботня «Радянка» пережила разом з усіма студентську «Революцію на граніті», події у Верховній Раді, мітинги, з’яву нових громадських рухів та організацій. Головним за випуск було призначено Михайла Дорошенка. За верстку та зовнішній вигляд відповідав заступник відповідального секретаря «великої «Радянки» — Олександр Саліков, активним автором була тодішній власкор по Києву та області Любов Янюк. Робочий штаб розташовувався в нашому відділі, який з канонічного відділу науки, шкіл та вузів перетворився на відділ молодіжних проблем(або за назвою рубрики: «Кімната 333»). Словосполучення «молодіжних проблем» у нашому розумінні означав — не «дитячо-юнацьких», а проблем того молодого, нового життя, яке вже стукало в двері.
Із весни 1991 року стало відомо, що газетний випуск цілком реально може перетворитися на тижневу газету. Потрібні нові люди і нова назва!
Першою, після полум’яного спічу Михайла Дорошенка перед студентами-випускниками Київського університету, в кімнаті 333 з’явилася Світлана Расторгуєва, яка потім стала Галатою. Вона ще встигла попрацювати кілька місяців у «Радянці», перш ніж ми п’ятеро перейшли в нову газету.
А назва? Що ми тільки не придумували! Однак усіх «переламав» Дорошенко, якому відразу сподобалася назва «Україна молода», і він її відстоював, аж доки не затвердили.
Ближче до випускних екзаменів «на оглядини» нового проекту завітали однокурсники Світлани — Ірина Чемерис, Мар’яна Олійник, Ірина Яновська, Наталя Тимошенко, Тамара Шенрок, Олена Ліснича (пізніше — Зварич), потім — Сергій Петрик та Сергій Маловічко... Тут же, у кімнаті 333, готували матеріали до друку (писали «від руки», звісно), вичитували й редагували, тут задумувались теми, рубрики, сторінки, їх розташування...
У цій же кімнаті, в ніч на 4 липня 1991 року я поставила підпис на шпальтах нової газети: «До друку». А наш коректор Ніна «для певності» скропила їх свяченою водою, спеціально принесеною для цього з дому. А потім уся чергова бригада вирушила до експедиційного цеху видавництва чекати перший номер «України молодої».
...Наступні номери ми вже готували в маленькій кімнатці (першій, якщо ліворуч за ліфтом) на п’ятому поверсі. Потім кімнат стало більше, і відповідно журналістів більше. У газети з’явились власкори. А кожний її номер ставав і цікавіший, і вагоміший.
Можливо, тому, що «Україна молода» була першим місцем фахової роботи для більшості членів редакційного колективу, в газеті не «працювали» — нею жили, і це відчувалося — в атмосфері на плануваннях і летучках, у пошуку тем, у готовності підтримати й підказати. Це було неймовірне відчуття! Воно якимось чином передавалося й читачам: то було видно з листів, які приходили до редакції, і навіть iз появи фонду підтримки редакції, який створили самі читачі.
Але ж зрозуміло, що найкраща підтримка — це передплата, а вона на початок наступного року дала новій газеті понад 30 тисяч постійних читачів.
Лариса ОСТРОЛУЦЬКА,
заступник редактора газети (1991—1994рр.), заступник голови Київської організації НСЖУ
Мій університет
Зізнаюся: факультет журналістики КДУ дав мені дуже мало профільних знань. Моїм університетом була «Україна молода», де я працював уже з першого курсу і де вчився як професії, так і життєвих премудростей.
В «УМ» я зробив висновок, що для журналіста головне не тексти, головне — люди. Ті, з якими ти працював, ті, для яких працював, і ті, з якими спілкувався, щоб робити газету з першими для других.
Без людей не буде текстів. Про це я почув не в «універі», а на ескалаторі пізно ввечері, коли їхав із роботи зі старшим колегою Мосієнком, теж Дмитром. «Як ти думаєш, який для журналіста жанр — головний?» — спитав він мене, 17-річного. Я трохи знітився, а Діма вів далі: «Інтерв’ю. З нього можна все дізнатися. Без нього не матимеш того, що зробить матеріал особливим».
Потім було ще багато порад, багато практики, багато свободи й завзяття. Був прекрасний період «творчого ядра» — наших творчих нарад із Лєнкою Зварич і Валею Клименко. І вже не мене, а я навчав молодих журналістів газетних премудростей. Далі були труднощі й розчарування. Але все це робило нас сильнішими, приносило досвід і нові знання, наче довге групове інтерв’ю.
До речі, такі інтерв’ю — це була ще одна «фішка» «України молодої». Пам’ятаєте посиденьки в кабінеті редактора: Ющенко перед введенням гривні, Лазаренко перед призначенням на Кабмін, Володя Кличко на хвилі перших успіхів, Пинзеник, Шкіль після тюрми, тенісистка Бондаренко після виграшу свого першого великого турніру і всі-всі?.. У тому самому кабінеті паралельно святкувалися найкращі дні народження, там ївся хліб із легендарною доброю олією (коли нічого було більше їсти), там обирали редактора, співали «О белла чао» й «Команду молодости нашей» і чого лише не виробляли.
Мабуть, для більшої частини 25-річного творчого шляху «УМ» буде доречним слово «фанатично»: спершу, в 90-х і на початку 2000-х — з нуля творити нову газету, не спати ночами, горіти ідеями й планами, тепер — намагатися втримати її на плаву в умовах кризи.
Нашому поколінню справді пощастило жити в непростий, але в цікавий час великих змін і потрясінь — коли проголошувалася незалежність та з багатьма помилками будувалася нова держава, і на цьому тлі поставала «Україна молода», яка виходила на перші ролі ринку українських ЗМІ. Коли піднімалися два Майдани (один з яких був справою життя «УМ», і ми тоді перемогли, але не змогли скористатися тією перемогою) і коли розв’язувалася неочікувана війна. Коли — це вже про особисте — я не зміг вийти на роботу не через хворобу, а через мобілізацію.
Співрозмовники — від В’ячеслава Чорновола до простих мобілізованих хлопців з АТО. Наставники — від Діми Мосієнка до покійної Любові Спиридонівни Янюк, царство їй небесне. Колеги — від першого мого напарника по «УМ» Романа Скрипіна до Каті Бачинської. Читачі — від Віктора Миколайовича Булави, почесного громадянина Диканьки, який писав мені особисті листи з вітаннями з поповненням у родині, до телефонувальників із зауваженнями про помилку в моєму «кросворді від Бантини». Ще й численні куми.
Їх тисячі — моїх людей «України молодої», що зробили мене таким, який я є.
22, майже 23— саме стільки років можливостей, натхнення, досвіду, знайомств, зустрічей дала мені «УМ». Буду завжди вдячний за це рідній газеті.
З днем народження, наша сім’я «УМ»! І удачі «честолюбним дублерам», «дай Бог їм краще нашого зіграть»
Дмитро ЛИХОВІЙ, у газетi з 1991 р.,
заступник редактора 1996—2015 рр.
«УМ», «Таврії» і «податкова терапія», або Чим сильніше грушу трясли, тим рясніше вона родила...
З’явившись на світ божий у переломний час суспільних змін, «Україна молода» одразу нажила собі купу «доброзичливців». Одні ревнували, бо «відбилася» від рук і дозволяла собі «вольності» у виборі тем і суб’єктів для критики (чого лише вартували заголовки матеріалів «А Президента біс поніс у загниваючий Туніс» чи «Налий-но, Розо, я — з морозу...»?!). Інші не могли змиритися з тим, що колектив учорашніх випускників робить кращий медіа-продукт, ніж «маститі» професіонали, й тиражі «УМ» ростуть практично щомісяця. А були й ті, хто на «чиєсь» прохання готовий був місяцями тероризувати редакцію газети, аби та не губилася у своїх політичних симпатіях.
Восени 1994 року, щойно колектив редакції обрав мене головним редактором, до редакції пожалував ... ревізор. Незнайомець, прочинивши двері кабінету Л.С.Янюк, що був першим на поверсі з боку ліфта, стиха перепитав: «Тут можна подати заявку на виграш «Таврії?». Добродушна і завжди відкрита до спілкування Любов Спиридонівна не просто запросила візитера сісти, а навіть для підтвердження «чистоти» лотерейного процесу взялася діставати з сейфа всі отримані до цього анкети читачів «УМ». А він, як потім з’ясувалося, виявився ... податковим інспектором Радянського району м.Києва.
— Усі папери і руки — на стіл, не рухатись, нікому не дзвонити.., — скерував утішений «легкою» здобиччю фінінспектор. І потім довгих чотири місяці методично, в один і той же час, двічі на день «ощасливлював» редакцію своїми візитами, щоб у сто перший раз нажахати мене якимось страшнючим актом перевірки.
Так, розумів, що ми були грішними. Бо через відмову загальновидавничої бухгалтерії видавництва сприяти нам у збільшенні тиражів через проведення всіляких редакційних акцій, нам доводилося бартеритися на власний журналістсько-бухгалтерський розсуд і з «АвтоЗАЗом», і з іншими бартерами... Але не усвідомлював, що «гріхи» сягають розмірів, що давали би підстави «ставити у потрібну позу» упродовж аж чотирьох місяців.
Передумали тоді з колегами масу версій, хто, чому і для чого квитається так з «Україною молодою». Грішним ділом, думали навіть на сусідів з інших редакцій — на «Радянці» тоді видавалися і «Молодь України, і «Независимость», і «Сільські вісті», і «Правда України», і «Робітнича газета», і редакції журналів «Перець» та «Україна»...
Та реальною причиною було інше: так законодавча та президентська гілки влади, поборюючи одна одну, починали практикувати використання податкової служби України для «виховання» неслухняних. У результаті практично всі редакції видань iз «Радянки» були перевірені податківцями... Тільки до тих, що підтримували президентську гілку влади, приходили на прохання законодавців, а до тих, хто підтримував парламентаріїв, приходили на прохання президентської адміністрації...
Та скільки би не «трясли» «Україну молоду», вона з кожної колізії вибиралася ще сильнішою. Тоді у 1994-95 роках нам удалося наростити тираж до 230 тисяч примірників (70 тисяч передплатників було тільки у Вінницькій області), придбати власний набірно-верстальний комплекс та дві квартири для молодих спеціалістів редакції.
...Воістинно: все, що не робилося проти «України молодої», лише загартовувало її!
Сергій САЙ-БОДНАР,
заступник редактора,
редактор 1994—1996 рр.
