Добро спецпризначення: як на Кіровоградщині створили центр для допомоги дітям з особливими освітніми потребами
Помічнянська громада Кіровоградської області, за вітчизняними мірками, має досить скромний бюджет. >>
Тримаємо інформаційний фронт
05.07.2016
«Україна молода», 2000-і.
Усупереч усьому
Щасливі ти і я, коли з нами «Україна молода»! Цей рекламний слоган «УМ» зразка 1999 року залишається для мене, колег та читачів актуальним і сьогодні. Незважаючи на те, що ми всі подорослішали, а країна уже більше двох років змушена воювати.
Ми тримали свій фронт — інформаційний — і продовжуємо це робити всупереч усьому. За 25 років творчу службу в «УМ» пройшли найкращі журналісти. Окрім людей, що пишуть, це ще наші випускові, коректори і верстальники.
Основною рисою «УМ», для мене особисто, була людяність газети. На шпальтах постійно на рівних міністри, президенти, такі визнані авторитети, як Євген Сверстюк і Любомир Гузар, зустрічалися з маловідомими загалу — дівчиною з уродженими вадами рук, що малювала ногами; районним лікарем, волонтеркою чи «афганцем», який через багато років повернувся у Дніпропетровськ з iще радянської «інтернаціональної» війни. Наші найкращі власні кореспонденти в областях Люда Нікітенко, Лариса Салімонович, Ніна Романюк, Світлана Мичко і Сергій Довгаль продовжують відшуковувати Людей iз великої букви у різних куточках країни.
«Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини кишені», — ці слова належать громадському діячеві, меценатові української культури, видавцеві Євгену Чикаленку, 155-річчя з дня народження якого скоро. Вони були адресовані багатим людям. Сьогодні можна з упевненістю казати, що до глибини своїх не дуже наповнених кишень продовжують відстоювати українську державність усі ті, хто підтримує «Україну молоду»: від журналістів до читачів.
Валентина САМЧЕНКО,
заступник редактора «України молодої»
Революція в «УМ»: новий сайт
25 років — це ще не 100, але вже й не п’ять. Чвертьстолітній ювілей щоденної газети — це 5076 номерів, сотні зіркових авторів, десятки тисяч шпальт текстів, сотні тисяч статей, заміток, інтерв’ю, нарисів, фотографій, карикатур, листів тощо. Це ціле життя країни, описане й надруковане на сторінках формату А3. Це історії людей, які цю країну створили, збудували і продовжують зміцнювати.
Це справжня жива історія, яку ми разом — редакція і ви, наші читачі, — пишемо тут і зараз. Розмірковуємо, якою має бути наша Україна, критикуємо тих, хто веде нас не туди, відбиваємося від нападок зовнішніх ворогів доступним нам інструментом — словом.Щоб довести Тичинине: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була».
Як і Україна, її газета-ровесниця переживала злети та падіння, невдачі та успіхи, здобувала той досвід, який вселяє віру — через роки і роки роботи святкуватиме редакція та її читачі і наступні ювілеї «України молодої». Адже у тих журналістів, які створювали перший номер «УМ», уже виросли й вивчилися діти, підростають внуки, здатні підхопити кращі традиції справді українського видання.
За перші 25 років «Україна молода» пережила багато революцій: розпад СРСР і народження незалежної України, студентську Революцію на граніті з її першим в українській новітній історії політичним скандалом — відставкою прем’єр-міністра Віталія Масола, зміну президентів, Помаранчеву революцію, яка привела до влади Віктора Ющенка, Євромайдан, який нині прийнято називати Революцією гідності.
А в ці дні газета переживає свою власну — технологічну революцію. Паралельно з друкованою версією редакція розвиває оновлений сайт www.umoloda.kiev.ua. Тепер кожен наш читач, який користується інтернетом, може читати улюблену газету онлайн — ми намагаємося стати оперативнішими, ще цікавішими і при цьому не втратити той гумор та здоровий глузд, притаманний виданню всі ці роки.
Михайлина СКОРИК,
координатор сайта «УМ»
Колишніх не буває
Був мій перший місяць проживання у Києві після шаленого студентського життя у Львові. Я підробляла у «жовтій» пресі, пишучи, якої марки цигарки курив мій герой під час інтерв’ю. Однокласник, який тоді навчався в «Могилянці», хотів відволікти мене від мук творчості і запросив на презентацію книг Олени Теліги та Олега Ольжича у видавництво «Смолоскип». Це був спільний проект Осипа Зінкевича та Євгена Сверстюка. На студентській лавці ми не одну годину обговорювали статті Євгена Сверстюка. Для мене він був гуру, духовний стержень української нації. І ось цей нереально світлий чоловік переді мною, тихим голосом розповідає про впертість і харизму Олени Теліги, наче вчора десь у кав’ярні з нею кавував.
Я не могла пропустити можливості особисто познайомитися з паном Євгеном. З нашої першої розмови вийшло красиве розлоге інтерв’ю. «Де ви його опублікуєте?» — поцікавився пан Євген. Я ще не знала, бо мою «жовту» пресу точно не зацікавили б його світоглядні відповіді. «Я б вам порадив дати його в «Україну молоду». Там працюють хороші люди. Вам варто з ними познайомитися», — дав настанову Сверстюк.
Ось так iз легкої руки Євгена Сверстюка «Україна молода» стала моєю сім’єю, моїм другим домом. Я була наймолодшим працівником редакції, тобто наймолодшою дитиною. Тут формувався мій смак, цінності, принциповість, віра у себе і розуміння того, що ми — Україна. Завжди молода та активна, свідома за свій вибір і відповідальна за наше майбутнє.
Напевне, тому я ніколи не ставилася до «України молодої» як до місця роботи. Мені не йшлося про високу зарплату, кар’єрний ріст і пакет соціального страхування. Бо в «Україні молодій» є те, чого в принципі в інших колективах не буває. Скільки б часу не минуло, куди б доля не закидала і якими вершинами не спокушала, а в редакцію на Шулявку завжди тягне як магнітом. Просто хочеться зайти і побачити рідні обличчя, підзарядитися теплом і поділитися останніми новинами.
Пригадую, як на одній iз прес-конференцій до мене, «зеленої» журналістки «України молодої», підійшла дівчина. Вона, ще не знаючи мого імені, говорила зі мною, наче з рідною сестрою. «Я — Наталя Дмитренко. Теж УМівка. Нас колишніх не буває», — усміхнулася красуня. Пізніше я відчула цю магію на собі. Не ми вибираємо «Україну молоду», це вона вибирає друзів і по духу братів і сестер. І якщо вже хтось потрапив в УМівське коло, то це назавжди.
Ольга ЖУК,
журналiст
ЗМІїне довголіття — дякуючи читачам
Спробувала знайти ще бодай одну газету, яка була б ровесницею незалежної України — немає! Може, я не в курсі, але колишні радянські, які перелицювалися, — не рахуються. Чверть сторіччя — це вам не фунт родзинок, а досить довгий період, як для щоденної газети, яка пережила разом із країною економічні кризи, революції, Майдани. І за це ЗМІїне довголіття я хочу подякувати й низько вклонитися, окрім, звісно, редактору та нашому дружному колективу, ще й нашим читачам, адже без них не було б і газети. Для них ми шукаємо актуальні теми, злободенні репортажі, робимо знімки, відшуковуємо цікавих співрозмовників для інтерв’ю. Саме вони є живим камертоном усього того, що ми робимо, оскільки їхні листи — це реакція, чи в правильному напрямку ми рухаємося.
Кажуть, скільки людей — стільки й думок. А ще — стільки ж смаків, настроїв, уподобань. «Навіщо ви друкуєте так багато каналів у програмі телебачення — вистачить і кількох основних, краще б на зекономленій площі давали більше інформації», — пишуть одні. «Чому немає такого й такого канала?» — обурюються інші. «Скільки можна ганити Ю.? Краще б написали про оборудки Я.» — закликають одні читачі. «Та знаєм ми, чим займається Л.!» — безапеляційно стверджують інші.Творцям газети доводиться бути надзвичайно відповідальними і виваженими, щоб не «нарватися « на неприємності й судові позови невдоволених нашими критичними матеріалами чиновників чи політиків і водночас не розчарувати читачів, у кожного з яких є свої політичні уподобання, але з якими ми завжди на одній платформі — патріотичній.
І належність саме до цієї платформи знаходить підтвердження у кожному вашому листі, дорогі наші дописувачі. Ми вдячні вам за вашу критику (не завжди обгрунтовану, але завжди щиру), за ваші зауваження, побажання, просто — за ваші листи. Серед наших кореспондентів є прості пенсіонери, вчителі, професори і навіть один академік (спеціально не пишу прізвищ, щоб не образилися ті, кого не згадала, а це просто неможливо, бо вас — сотні!). Є ерудити, кожен лист яких — готовий матеріал, що навіть не потребує редагування, а є й малоосвічені, але такі щирі люди, серце й душа котрих вболіває за долю України. Та найголовніше: всі ви (повірте, як і ми) — віддані своїй Вітчизні люди, і це не просто пафосні слова. Кожен на своєму місці ми працюємо над тим, щоб Україна в майбутньому зайняла гідне місце серед передових країн Європи.
5 липня - не лише наше редакційне свято, а й свято усіх вас — читачів «України молодої», що не зрадили нас, не відвернулися у важкий для редакції час. Разом — переможемо!
Ірина КОСОНОЦЬКА,
завiдуюча відділу листів
Ідеалiзм у ДНК газети
«Україну молоду» не можна закрити, купити чи знищити, — весь час повторювала Олена Зварич, — бо вона — ірраціональна». Я це люблю. В цій ірраціональності — велика доля ідеалізму — в усіх, хто коли-небудь працював в цій газеті, ідеалізм був обов’язковою складовою. Нехай навпіл з іронією, цинізмом, поєднуваний з прагматизмом чи мізантропією, скептицизмом чи жорсткістю, але ідеалізм у ДНК газети вшитий з генами тих, хто її створював. З тих пір я вірю, що успішний бізнес, проект, справу можна зробити тільки тоді, коли є ідея. Я не вірю в суто технічні уряди і бізнес-проекти. Сильна і модерна Україна — головна ідея «України молодої», її редактора і ідеолога Михайла Дорошенка, і відтак усіх, хто пише, редагує, вичитує помилки, веде бухгалтерію, розповсюджує газету, шукає рекламу, верстає.
25 років газеті — це майже вік динозавра. Папір, друк, доставка, продажі — все дорого, ЗМІ втікають від «аналогового» формату в онлайн, там дешевше, оперативніше, там «гумові» сторінки і багато фотографій. Там можна ставити лайки, розширювати, вставляти кроспосилання, підключати СEO, там журналістика нон-стоп, 24/7, нічні чергові і редактори вихідного дня. Папір — розкіш, папір — цивілізація, папір — традиції, щось матеріальне, що можна зберігати, переглядати, торкатися, «загортати оселедці в газету», як любили жартувати в «УМ». Папір — додаткова праця, додана вартість багатьох людей і додаткові витрати. Ті, хто випускає паперові газети і журнали — мої герої, ті, хто зараз працює в «УМ» — двічі герої, у своєму колі ми всі знаємо чому.
У редактора (за традицією, редактор — це завжди тільки Дорошенко, не потрібно додавати «головний») — талант хедхантера, він відчуває хороших журналістів інтуїтивно, навіть не так — тих, хто потенційно може стати хорошим журналістом: тут — культ професіоналізму, журналістського ремесла з усіма технічними і етичними складовими. Тому «Україна молода» — це найкращий колектив ever: ті, кому в школі пощастило навчатися в дружному-дружному класі, де є любов, дружба, солідарність, спільні проколи і відповідальність, удачі, авантюри, згадують це потім усе життя.
Наш «клас» такий.
Валентина КЛИМЕНКО,
у газетi з 1993 р., заступник редактора 2003—2011 рр.
На довгу і добру долю!
...Стояла ясна, зоряна і тепла ніч. Ми багато жартували — і трохи мріяли, заглядаючи у майбутнє: яким воно буде через п’ять років, десять, двадцять?.. Хтось згадав, що 4 липня — День незалежності США — мовляв, багатообіцяючий день!
На обрії ледь світліло, коли з друкарського цеху «Преси України» винесли кілька примірників першого (!) номера газети «Україна молода». Ми теж його, як і перед тим зверстані шпальти, щедро скропили свяченою водою: на довгу і добру долю! (Він зберігався у мене, а на 5-річчя газети я вручила його головному редактору — як перший експонат майбутнього музею газети).
Прототипом «України молодої» можна назвати суботній випуск газети «Радянська Україна». Він і виходив нинішнім форматом «УМ», тоді як «Радянка» по буднях продовжувала виходити великим форматом із традиційною тематикою і змістом. Розмаїтий за тематикою і жвавий за стилем суботній випуск давав змогу вирватися з канонів головної партійної газети, тож туди одразу ж потягнулися ті, хто не тільки відчув «свіжий вітер змін», а й прагнув передати словом те оновлення, яке він ніс в українське суспільство.
Суботня «Радянка» пережила разом з усіма студентську «Революцію на граніті», події у Верховній Раді, мітинги, з’яву нових громадських рухів та організацій. Головним за випуск було призначено Михайла Дорошенка. За верстку та зовнішній вигляд відповідав заступник відповідального секретаря «великої «Радянки» — Олександр Саліков, активним автором була тодішній власкор по Києву та області Любов Янюк. Робочий штаб розташовувався в нашому відділі, який з канонічного відділу науки, шкіл та вузів перетворився на відділ молодіжних проблем(або за назвою рубрики: «Кімната 333»). Словосполучення «молодіжних проблем» у нашому розумінні означав — не «дитячо-юнацьких», а проблем того молодого, нового життя, яке вже стукало в двері.
Із весни 1991 року стало відомо, що газетний випуск цілком реально може перетворитися на тижневу газету. Потрібні нові люди і нова назва!
Першою, після полум’яного спічу Михайла Дорошенка перед студентами-випускниками Київського університету, в кімнаті 333 з’явилася Світлана Расторгуєва, яка потім стала Галатою. Вона ще встигла попрацювати кілька місяців у «Радянці», перш ніж ми п’ятеро перейшли в нову газету.
А назва? Що ми тільки не придумували! Однак усіх «переламав» Дорошенко, якому відразу сподобалася назва «Україна молода», і він її відстоював, аж доки не затвердили.
Ближче до випускних екзаменів «на оглядини» нового проекту завітали однокурсники Світлани — Ірина Чемерис, Мар’яна Олійник, Ірина Яновська, Наталя Тимошенко, Тамара Шенрок, Олена Ліснича (пізніше — Зварич), потім — Сергій Петрик та Сергій Маловічко... Тут же, у кімнаті 333, готували матеріали до друку (писали «від руки», звісно), вичитували й редагували, тут задумувались теми, рубрики, сторінки, їх розташування...
У цій же кімнаті, в ніч на 4 липня 1991 року я поставила підпис на шпальтах нової газети: «До друку». А наш коректор Ніна «для певності» скропила їх свяченою водою, спеціально принесеною для цього з дому. А потім уся чергова бригада вирушила до експедиційного цеху видавництва чекати перший номер «України молодої».
...Наступні номери ми вже готували в маленькій кімнатці (першій, якщо ліворуч за ліфтом) на п’ятому поверсі. Потім кімнат стало більше, і відповідно журналістів більше. У газети з’явились власкори. А кожний її номер ставав і цікавіший, і вагоміший.
Можливо, тому, що «Україна молода» була першим місцем фахової роботи для більшості членів редакційного колективу, в газеті не «працювали» — нею жили, і це відчувалося — в атмосфері на плануваннях і летучках, у пошуку тем, у готовності підтримати й підказати. Це було неймовірне відчуття! Воно якимось чином передавалося й читачам: то було видно з листів, які приходили до редакції, і навіть iз появи фонду підтримки редакції, який створили самі читачі.
Але ж зрозуміло, що найкраща підтримка — це передплата, а вона на початок наступного року дала новій газеті понад 30 тисяч постійних читачів.
Лариса ОСТРОЛУЦЬКА,
заступник редактора газети (1991—1994рр.), заступник голови Київської організації НСЖУ
Мій університет
Зізнаюся: факультет журналістики КДУ дав мені дуже мало профільних знань. Моїм університетом була «Україна молода», де я працював уже з першого курсу і де вчився як професії, так і життєвих премудростей.
В «УМ» я зробив висновок, що для журналіста головне не тексти, головне — люди. Ті, з якими ти працював, ті, для яких працював, і ті, з якими спілкувався, щоб робити газету з першими для других.
Без людей не буде текстів. Про це я почув не в «універі», а на ескалаторі пізно ввечері, коли їхав із роботи зі старшим колегою Мосієнком, теж Дмитром. «Як ти думаєш, який для журналіста жанр — головний?» — спитав він мене, 17-річного. Я трохи знітився, а Діма вів далі: «Інтерв’ю. З нього можна все дізнатися. Без нього не матимеш того, що зробить матеріал особливим».
Потім було ще багато порад, багато практики, багато свободи й завзяття. Був прекрасний період «творчого ядра» — наших творчих нарад із Лєнкою Зварич і Валею Клименко. І вже не мене, а я навчав молодих журналістів газетних премудростей. Далі були труднощі й розчарування. Але все це робило нас сильнішими, приносило досвід і нові знання, наче довге групове інтерв’ю.
До речі, такі інтерв’ю — це була ще одна «фішка» «України молодої». Пам’ятаєте посиденьки в кабінеті редактора: Ющенко перед введенням гривні, Лазаренко перед призначенням на Кабмін, Володя Кличко на хвилі перших успіхів, Пинзеник, Шкіль після тюрми, тенісистка Бондаренко після виграшу свого першого великого турніру і всі-всі?.. У тому самому кабінеті паралельно святкувалися найкращі дні народження, там ївся хліб із легендарною доброю олією (коли нічого було більше їсти), там обирали редактора, співали «О белла чао» й «Команду молодости нашей» і чого лише не виробляли.
Мабуть, для більшої частини 25-річного творчого шляху «УМ» буде доречним слово «фанатично»: спершу, в 90-х і на початку 2000-х — з нуля творити нову газету, не спати ночами, горіти ідеями й планами, тепер — намагатися втримати її на плаву в умовах кризи.
Нашому поколінню справді пощастило жити в непростий, але в цікавий час великих змін і потрясінь — коли проголошувалася незалежність та з багатьма помилками будувалася нова держава, і на цьому тлі поставала «Україна молода», яка виходила на перші ролі ринку українських ЗМІ. Коли піднімалися два Майдани (один з яких був справою життя «УМ», і ми тоді перемогли, але не змогли скористатися тією перемогою) і коли розв’язувалася неочікувана війна. Коли — це вже про особисте — я не зміг вийти на роботу не через хворобу, а через мобілізацію.
Співрозмовники — від В’ячеслава Чорновола до простих мобілізованих хлопців з АТО. Наставники — від Діми Мосієнка до покійної Любові Спиридонівни Янюк, царство їй небесне. Колеги — від першого мого напарника по «УМ» Романа Скрипіна до Каті Бачинської. Читачі — від Віктора Миколайовича Булави, почесного громадянина Диканьки, який писав мені особисті листи з вітаннями з поповненням у родині, до телефонувальників із зауваженнями про помилку в моєму «кросворді від Бантини». Ще й численні куми.
Їх тисячі — моїх людей «України молодої», що зробили мене таким, який я є.
22, майже 23— саме стільки років можливостей, натхнення, досвіду, знайомств, зустрічей дала мені «УМ». Буду завжди вдячний за це рідній газеті.
З днем народження, наша сім’я «УМ»! І удачі «честолюбним дублерам», «дай Бог їм краще нашого зіграть»
Дмитро ЛИХОВІЙ, у газетi з 1991 р.,
заступник редактора 1996—2015 рр.
«УМ», «Таврії» і «податкова терапія», або Чим сильніше грушу трясли, тим рясніше вона родила...
З’явившись на світ божий у переломний час суспільних змін, «Україна молода» одразу нажила собі купу «доброзичливців». Одні ревнували, бо «відбилася» від рук і дозволяла собі «вольності» у виборі тем і суб’єктів для критики (чого лише вартували заголовки матеріалів «А Президента біс поніс у загниваючий Туніс» чи «Налий-но, Розо, я — з морозу...»?!). Інші не могли змиритися з тим, що колектив учорашніх випускників робить кращий медіа-продукт, ніж «маститі» професіонали, й тиражі «УМ» ростуть практично щомісяця. А були й ті, хто на «чиєсь» прохання готовий був місяцями тероризувати редакцію газети, аби та не губилася у своїх політичних симпатіях.
Восени 1994 року, щойно колектив редакції обрав мене головним редактором, до редакції пожалував ... ревізор. Незнайомець, прочинивши двері кабінету Л.С.Янюк, що був першим на поверсі з боку ліфта, стиха перепитав: «Тут можна подати заявку на виграш «Таврії?». Добродушна і завжди відкрита до спілкування Любов Спиридонівна не просто запросила візитера сісти, а навіть для підтвердження «чистоти» лотерейного процесу взялася діставати з сейфа всі отримані до цього анкети читачів «УМ». А він, як потім з’ясувалося, виявився ... податковим інспектором Радянського району м.Києва.
— Усі папери і руки — на стіл, не рухатись, нікому не дзвонити.., — скерував утішений «легкою» здобиччю фінінспектор. І потім довгих чотири місяці методично, в один і той же час, двічі на день «ощасливлював» редакцію своїми візитами, щоб у сто перший раз нажахати мене якимось страшнючим актом перевірки.
Так, розумів, що ми були грішними. Бо через відмову загальновидавничої бухгалтерії видавництва сприяти нам у збільшенні тиражів через проведення всіляких редакційних акцій, нам доводилося бартеритися на власний журналістсько-бухгалтерський розсуд і з «АвтоЗАЗом», і з іншими бартерами... Але не усвідомлював, що «гріхи» сягають розмірів, що давали би підстави «ставити у потрібну позу» упродовж аж чотирьох місяців.
Передумали тоді з колегами масу версій, хто, чому і для чого квитається так з «Україною молодою». Грішним ділом, думали навіть на сусідів з інших редакцій — на «Радянці» тоді видавалися і «Молодь України, і «Независимость», і «Сільські вісті», і «Правда України», і «Робітнича газета», і редакції журналів «Перець» та «Україна»...
Та реальною причиною було інше: так законодавча та президентська гілки влади, поборюючи одна одну, починали практикувати використання податкової служби України для «виховання» неслухняних. У результаті практично всі редакції видань iз «Радянки» були перевірені податківцями... Тільки до тих, що підтримували президентську гілку влади, приходили на прохання законодавців, а до тих, хто підтримував парламентаріїв, приходили на прохання президентської адміністрації...
Та скільки би не «трясли» «Україну молоду», вона з кожної колізії вибиралася ще сильнішою. Тоді у 1994-95 роках нам удалося наростити тираж до 230 тисяч примірників (70 тисяч передплатників було тільки у Вінницькій області), придбати власний набірно-верстальний комплекс та дві квартири для молодих спеціалістів редакції.
...Воістинно: все, що не робилося проти «України молодої», лише загартовувало її!
Сергій САЙ-БОДНАР,
заступник редактора,
редактор 1994—1996 рр.
