Дуже насиченою була програма дійства: тут тобі й виставка кераміки, і науково-мистецька акція «Феномен Гончарів, Гончаренків, Гончаруків… в українському культурогенезі», покликана об’єднати людей із прізвищем гончарського походження, і аукціон сучасної художньої кераміки, і конкурс гончарського бодіпейнтінгу. Також нагороджували переможців Національного ковальського фестивалю «ВакулаФЕСТ-ХХІ».
А ще кожен охочий міг взяти майстер-клас у відомого коваля або гончаря. У центрі гончарної столиці вирував Міжнародний мистецький ярмарок «Гончарний всесвіт в Україні», на який з’їхалися митці з різних регіонів. Тут були гончарі, різьбярі, майстри з вишивання, соломоплетіння, писанкарства, витинанки, петриківської мальовки, яворівської іграшки, з виготовлення ляльки-мотанки тощо, котрі представили вироби на всі смаки. Тож у кожного з гостей на ярмарковому майдані був свій маршрут. Хто куди, а я — до гончарів, бо просто обожнюю кераміку. Багатьох майстрів уже знаю в обличчя. Як завше, неможливо пройти повз вироби відомих гончарів з Опішні — батька й сина Олександра та Анатолія Шкурпел. І цьогоріч привіз свою унікальну чорну кераміку майстер із Червонограда, що на Львівщині, Сергій Івашків. А гончар із Решетилівки Іван Деркач, вироби якого нерідко мають філософське спрямування, похвалився, що за рік, відколи ми не бачилися, відбулися дві виставки його робіт в Італії, де чоловік отримав відзнаку «За мистецьку доблесть» (до того ж усі творіння його рук італійці розкупили). Пан Іван працює без гончарного круга, все ліпить вручну, використовує поливу (іноді вкраплює смальту), а потім виріб затирає, добиваючись ефекту неоднорідності кольору. А загалом, говорить, гончарство — це постійний пошук.
Для Руслана Хохлова з Полтави гончарство розпочалося років 10 тому з дружби з одним гончарем. «Тепер це вже родинна справа, — ділиться Руслан Геннадійович. — Я гончарюю, а дружина Оксана лощить вироби, клеїть ручки, розписує. І 18-річна донька, котра навчається в університеті, у вільний час допомагає в майстерні, і моя мати. Це така справа, що затягує. Уже й молодший брат гончарює (я його навчив), і його дружина». Руслан Хохлов використовує найстарішу технологію: після першого обпалу виріб із глини опускає в молоко, витирає насухо, щоб не було патьоків, і знову — в піч. Запевняє, що казеїн та кальцій, які містяться в молоці, роблять річ міцнішою, та й колір виходить благородний. Найбільше гончар полюбляє створювати ужиткові речі. Запевняє, що попит на них не спадає. «Проте, — додає, — мусимо орієнтуватися на те, що українці збідніли. Тобто нашій родині працювати доводиться вдвічі більше, а дохід маємо той самий. Ціни ж на все виросли чи не втричі, а ми на свої вироби підняти їх не можемо. От, скажімо, чашку шість років тому я продавав за 25 гривень, а зараз прошу за неї 30 гривень. Не можу дуже підняти ціну, бо хочу, аби люди купували мої речі й користувалися ними».
А от справжнім відкриттям став для мене молодий художник-кераміст з Опішні Юрій Мирко, котрий представив авторську кераміку. Він покриває свої вироби з глини поливою (часто сніжно-білою, що надає їм особливої вишуканості), а, окрім того, останнім часом захопився відомою японською технікою раку, яка створює ефект старовини. Цю техніку використовують не так часто, бо вона надто складна: після третього обпалу виріб потрібно дістати з печі за температури 750 градусів, гарячим вкинути у посудину з тирсою і щільно накрити — у результаті там, де немає глазурі, річ темніє, а там, де вона є, покривається декоративними тріщинами. Хоч напрочуд красиві речі й недешеві, Юрій стверджує, що рівень його доходів останнім часом не впав — згідно з його баченням, він не залежить від купівельної спроможності людей. За словами художника-кераміста, насправді ми заробляємо стільки грошей, скільки маємо заробити, — такий закон. Найдорожча ваза митця коштує 2 тисячі гривень, миску ж можна було придбати й за 600 гривень.
Того дня познайомилася на ярмарку з іще одним гончарем — старшим викладачем кафедри образотворчого мистецтва Полтавського національного університету імені Юрія Кондратюка Сергієм Журавльовим, котрий проживає в селі Терешки під Полтавою, де має приватний будинок і майстерню з горном. У нього традиційні гончарні роботи. Для розпису майстер використовує також глину, тільки червону, візерунок наносить як пензликом, так і пір’їною. Далі виріб лощить, сушить, випалює. І остання стадія — димлення, яке надає речі як водонепроникного, так і декоративного ефекту. Цікаво, що перехід кольору залежить від того, де річ стояла в печі і як її огортали язики полум’я. Тобто розмальовує виріб ще й сам вогонь. «Кераміка тим і цікава, — зауважує майстер, — що не завжди знаєш, яким буде кінцевий ефект. До того ж це ремесло дає зайві надходження до сімейного бюджету — ви ж знаєте, які зараз зарплати у викладачів. А в мене троє дітей…»
Із ВІП-персон на фестиваль до Опішні завітав міністр культури України Євген Нищук. Він оглянув виставку кераміки в мистецькій галереї Центру розвитку духовної культури, пройшовся ярмарковим майданом, поспілкувався з майстрами. Журналістам зізнався, що дуже радий побувати у справжній Мецці Полтавщини. Поскаржився на бездоріжжя: мовляв, узимку та навесні до Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні не можна й допливти — у такому ж ганебному стані під’їзні дороги до музеїв, заповідників, замків тощо по всій Україні. «Мені радісно, що на «Здвиг-2016» до Опішні прибула гостя з Непалу, зі США приїхав онук славетного Василя Кричевського. І мені хотілося б, щоб нам не було соромно за наші дороги, що ведуть до ось таких вогнищ культури», — висловив побажання міністр.
