Коли після поранення й лікування в госпіталі 44-річному Василю Малєєву винесли вердикт — непридатний до військової служби, він прибув до райцентру Козельщина, що на Полтавщині. Тут була квартира старшого брата Олександра, в якій зареєстрований і сам Василь. Поки 50-річний Олександр продовжував службу в зоні АТО, менший брат вирішив зробити благу річ — ремонт у помешканні.
Пішов у зону АТО, приховавши, що має одну легеню
Узагалі-то в Козельщинському військкоматі Василя Малєєва в зону АТО не взяли — знали, що той інвалід ІІІ групи, із 2012 року живе з однією легенею. Тоді він вдався до хитрощів — завітав до Кременчуцького військкомату (у Кременчуці проживає його мати) й примудрився приховати свою інвалідність. Разом із братом Олександром вони потрапили до одного військового з’єднання — в 30-ту окрему механізовану бригаду Збройних сил України. Війна на Донбасі розпочалася для обох із Дебальцівського котла. За словами Василя, 6-го лютого минулого року вони прибули в Дебальцеве, а 14-го лютого ледве вирвалися звідти. Вийшли на Артемівськ, де потрапили до реактивного дивізіону. Олександр став командиром реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град», а Василь — геодезистом: робив прив’язку техніки до місцевості. А вже після цього давали координати корегувальники вогню.
— До піхоти я свідомо не рвався — не хотів зі своєю однією легенею бути тягарем для інших, — розповідає Василь, викурюючи цигарку за цигаркою — попри проблему зі здоров’ям, так і не зміг позбутися цієї шкідливої звички. — Під час строкової служби в армії я був оператором-наводчиком зенітного ракетного комплексу «Стріла-10». Цей досвід знадобився мені й у зоні АТО. Оце наша колона військової техніки рухається «сепарською» трасою на бойову позицію (показує любительські фотознімки, зроблені мобільним телефоном). Я їду в оцій машині ГАЗ-66 (або «шишарік»). Ми дислокувалися в селі Никанорівка Донецької області — тут було спокійніше. Але чи не щоночі виїжджали колоною техніки на «передок» ближче до Горлівки: бойовики, попри те, що в Мінську почали підписувати другі мирні домовленості, продовжували «гепати» по наших позиціях — от і ми знаходили спосіб давати відповідь. Уночі, щоб не помітили представники ОБСЄ. Оце в Зайцевому наша батарея з п’яти машин готується до бою. От, бачите, вручну заряджаємо «Град»: вага кожного такого заряду — 65 кілограмів. На те, щоб вистрілити, в нас було всього три хвилини. Після цього мали чимшвидше забиратися звідти. І тільки-но ми від’їжджали, як на те місце зі стану противника летіли снаряди.
— А як закінчилася для вас антитерористична операція?
— Одного разу три наші самохідні установки та дві БМ-21 «Град» (третя по дорозі зламалася) зайняли бойову позицію між Зайцевим та Артемівськом,— пригадує Василь. — Стояли на відкритій місцевості (а за якихось 200 метрів від нас проїжджали «сепаратисти»), проте наказу стріляти все не було. Коли він нарешті надійшов, першими «гехнули» гаубиці й поїхали. Далі випустила 10 ракет у стан противника БМ-21 «Град». А я, коли робив прив’язку до місцевості, не вдягав ні бронежилета, ні каски. Навіть автомат клав поряд на землю, щоб стрілка компаса не збивалася, реагуючи на метал. Коли пішли залпи, я мав одразу ж повернутися до «шишаріка». Але тут помітив, що братова «БМ-ка» стоїть як укопана, хоч він уже відстрілявся. Зрозумів, що машина не заводиться, — усі ж знають, з якою «убитою» технікою ми воюємо. Я рвонув через поле до брата — не міг покинути його на відкритій місцевості. Чую: вже летять «подаруночки» від позицій противника. Поле було вкрите воронками, очевидно, від 120-міліметрових мін. Тож на бігу пірнув до однієї з них. А далі нічого не пам’ятаю… Прийшов до тями у госпіталі в Артемівську: обличчя й сідниці були посічені осколками, а ще давала про себе знати контузія. Відтоді погано чую — слух так і не відновився, часто гуде у вухах.
Невдовзі Василя перевезли до харківського шпиталю, де всі лікарі, за його словами, «сепари». Чому? Бо чоловік рвався в зону АТО, а вони все, мовляв, робили для того, щоб його списати. Хоч насправді медики виявили, що у Василя немає легені, тож і винесли отой вердикт: непридатний до військової служби. У зоні АТО Василь Малєєв пробув 3,5 місяця. Його брат Олександр демобілізувався через рік і два місяці, а зараз знову збирається в зону бойових дій — цього разу служитиме за контрактом.
«Військова форма має нагадувати всім, що в країні — війна»
Ми зустрілися з Василем Малєєвим у Кременчуці, де він проживає нині. Чоловік не знімає військової форми, відколи повернувся зі шпиталю. До того ж відпустив чуба — має тепер патріотичну зачіску «оселедець». «Військова форма має нагадувати всім, що в країні — війна, адже багато хто живе так, нібито її немає, — розмірковує колишній учасник бойових дій. — А ще ношу її в пам’ять про побратима Сашка Переверзєва із села Майбородівка Кременчуцького району, котрий загинув у Зайцевому від пострілів снайпера. Окрім усього, я член формування з охорони громадського порядку «Еней», входжу до спілки «АТОвців». Проте, за словами Василя, саме його зовнішній вигляд якраз і не сподобався двом жителям Козельщини — братам Олексію та Данилу Геращенкам, що і стало причиною його побиття.
«Якось до братової квартири заглянула моя добра приятелька Юлія Іванченко й поскаржилася, що до неї причепилися двоє місцевих молодиків — брати Геращенки: це ти, мовляв, до свого козачка чимчикуєш? Раз така річ, я визвався провести її додому, — відтворює Василь неприємні для нього події. — Перед цим поговорив по телефону з головою Козельщинської спілки ветеранів АТО Олегом Найдьоном: тут, мовляв, місцеві «блатні» виступають — що робити? Він настійно порекомендував: «Чини за законом!» Молодики сиділи біля магазину зліва від дороги, тож ми обрали правий бік. Проте вони швидко перетнули дорогу й давай з’ясовувати, чому я ходжу у військовій формі і з такою зачіскою. Обоє були добряче напідпитку. Я відповів, що був у зоні АТО й не соромлюся військової форми. Тим часом старший брат узяв мене ззаду за комір, тож я зрозумів, що лупитимуть. Проте, пам’ятаючи слова Олега Найдьона, не відбивався, а лише намагався захистити голову руками. Але не зміг — від ударів запаморочилося в голові (мабуть, далася взнаки й контузія), і я впав. Як розповідала приятелька, потім обоє братів гамселили мене ногами. Прийшовши до тями, я з допомогою Юлі звівся на ноги й ледве дійшов до під’їзду. Але тут іззаду підбігли хлопці, й усе почалося спочатку. Знову провалився в темряву. Не бачив, як ударили і Юлю. Коли отямився вдруге, поряд уже стояли правоохоронці. Ми сіли до їхньої машини й поїхали до відділку на огляд. Згодом, піднімаючись сходами до квартири, вкотре втратив свідомість. Сусіди викликали «швидку» — виявилося, у мене не лише розсічення, забої, а ще й закрита черепно-мозкова травма. У результаті 22 дні провів на лікарняному ліжку».
Нещодавно в Козельщинському районному суді завершився розгляд кримінального провадження стосовно побиття учасника АТО братами Олексієм та Данилом Геращенками. Адвокат Галина Коліуш узялася захищати Василя Малєєва безкоштовно. Жінка є внутрішньо переміщеною особою, півтора року тому разом із чоловіком та двома дітьми перебралася до Кременчука, про який раніше нічого не знала, з Луганська. Принципово розмовляє українською мовою. «Важко від того, що чи не щодня доводиться пояснювати іншим, особливо держслужбовцям, що ми не люди другого сорту і що наша провина тільки в тому, що жили біля кордону з Росією, — ділиться наболілим Галина Коліуш. — Звичайно, на Донбасі є люди, котрі підтримують те, що там коїться, але це вже їхній вибір. Усі ж, хто переїхав сюди, вважаю, довели, що вони є патріотами України. Хоч усе це дуже тяжко і психологічно, й морально, й матеріально. Єдину допомогу від держави отримуємо на дітей — у сумі 1 600 гривень. Притому що тільки оренда житла коштує від 2,5 тисячі гривень. У Кременчуці я здійснювала юридичний супровід діяльності громадських організацій, а коли сталася ця прикра ситуація з Василем Малєєвим, як адвокат просто не могла бути осторонь».
За словами Галини Вадимівни, спочатку кримінальне провадження було порушено за статтею «Легкі тілесні ушкодження». Завдані Василю тілесні ушкодження і справді кваліфікуються як легкі. Проте, коли почали відтворювати події, з’ясувалося, що між учасником АТО та братами Геращенками до останнього інциденту не було неприязних стосунків. А отже, то було ніщо інше, як хуліганські дії. «Під час суду з’ясувалося, що одному з братів (він сам про це свідчив) не сподобався вигляд Василя, те, що він був у військовій формі, з козацьким чубом. Це і стало причиною побиття, — стверджує адвокат. — Два кремезні молодики у присутності жінки раз і вдруге побили Василя — це саме хуліганські дії, причому спрямовані проти людини, котра захищала Україну, і вони це прекрасно знали. Можливо, це пов’язано з тим, що жителі селища Козельщина, куди Василь Малєєв приїхав рік тому, не зовсім уявляють собі, що коїться нині на сході України. Ми добилися перекваліфікування цього злочину на статтю «Хуліганство, вчинене групою осіб». Я вважаю, що призначене покарання у вигляді позбавлення волі з іспитовим строком стимулюватиме братів Геращенків поводитися у громадських місцях більш адекватно. Хоча навіть під час судового розгляду кримінального провадження молодший брат умудрився скоїти дрібне хуліганство і сплатив штраф. Та ми не ставили за мету псувати молодим людям життя. У нас було єдине бажання — продемонструвати всім, що учасники АТО діятимуть тільки в рамках правового поля».
Добилися справедливості правовими методами
Увесь цей час Василя Малєєва підтримували побратими. Було таке, що на судові засідання приїжджала група підтримки в кількості 30, а то й 50 «АТОвців». «Усі ми були просто шоковані й обурені, — висловлює думку багатьох голова «Об’єднання учасників та ветеранів АТО Кременчука» Микола Кравченко, котрий і сам демобілізувався у квітні цього року. — Багато хто з хлопців просто пропонував поїхати до Козельщини й натовкти пику тим, хто підняв руку на учасника бойових дій, хоч сам пороху не нюхав. Мені вдалося таких переконати: можливо, все це для того й робиться, щоб ми показали себе такими собі агресивними, неадекватними. Отже, ми добилися справедливості правовими методами. Хоч багато хлопців не задоволені вироком суду — вважають, що братів Геращенків потрібно було посадити за ґрати. Ну, маємо те, що маємо. Знаючи, які ці люди, ми впевнені, що рано чи пізно вони все одно себе проявлять: натури ж нікуди не сховаєш. Хочу додати, що з меншим братом — Данилом Геращенком — ми ще розбиратимемося, бо маємо підозру, що той дезертир. Річ у тім, що він був призваний на службу в зону АТО (знаємо навіть номер військової частини, де він служив), а через деякий час повернувся додому. Згідно з його поясненням у суді, написав рапорт про те, що не бажає брати участь у воєнних діях, і цей рапорт був задоволений. Неначе це не військова частина, а якийсь піонерський табір».
Олександр Мурашко, захисник старшого брата — Олексія Геращенка, також не в захваті від рішення суду. Вважає, що є підстави для його оскарження. Найперше — не погоджується з перекваліфікацією злочину. «Після того як група підтримки Василя Малєєва пікетувала Козельщинську районну прокуратуру, прокурор змінив кваліфікацію злочину, хоч попередня була з ним погоджена. Тобто це був тиск на прокуратуру, інакше кажучи — незаконний метод впливу, — зазначає Олександр Анатолійович. — Так вважає й мій колега Василь Мізін, котрий представляв у суді інтереси молодшого брата Данила. Іще до цього прикрого випадку Василь Малєєв та брати Геращенки були знайомі — вони віталися. Олексій рік тому встановлював вікна в козельщинській квартирі Малєєвих. Але всі наші доводи про те, що вони знали одне одного, відкинула сторона захисту Василя Малєєва. Окрім того, в суді не заслухали свідків, які б могли це підтвердити. Згідно з моїм баченням, причина конфлікту — неприязні стосунки».
Хоч Олександр Мурашко й не радив мені зв’язуватися з Олексієм та Данилом Геращенками (мовляв, хлопці юридично неграмотні, тож можуть наговорити, чого не треба), я все ж зателефонувала старшому братові й запропонувала зустрітися. Олексій відмовився: «А що розповідати? Усе вже сказано в суді. Увесь інтернет і так гуде. Зробили з нас бандитів-рецидивістів. Рішення суду не оскаржуватиму». А ще додав, що горілка нікого не доводила ні до чого доброго.
