Поради для мандрів: як продаються легенди

— Пані Людмило, у вас величезний досвід мандрівок, але завжди цікаво, з чого все починається.

 

— Маючи дві вищі освіти — філолога і психолога, я захоплююся історією. Прочитала стільки книжок про мандри, королів і неймовірні місцини, що сама могла б водити екскурсії. І ось 13 років тому ми з чоловіком вирішили: досить бути теоретиками, пора переходити до практики і побачити світ на власні очі!

 

— Невже так просто? Людей найчастіше хвилює фінансовий аспект справи.

 

— Всі чули про автостоп. А чи знаєте ви, що існує також гідро- та авіастоп? Так, «застопити» можна навіть корабель і літак та дістатися будь-якої точки світу безкоштовно! Під час океанської подорожі від Канарських островів до берегів Бразилії ми слухали дивовижні історії від стоперів-українців, які саме так мандрують світом. Люди приходять у порт або авіакомпанію, інколи по кілька днів вичікують там, їх ганяють охоронці, та вони все ж переконують потрібних людей узяти їх iз собою! Один, другий, третій відмовить, але хтось усе ж погоджується. Неможливого не існує! Абсолютно зі всіма можна домовитись.

 

Щодо матеріальної підготовки, я знаю випадки, коли бажання заробити та наскладати грошей на мандрівку мрії змінювало життя людей. Відбувалося кар’єрне зростання, вдавалося переконувати таких людей, у яких за інших обставин ви б навіть не наважилися щось просити, остерігаючись відмови. Коли у вас є ціль — мандрівка, є сформований бюджет — скільки на це потрібно грошей, то ви знайдете де їх заробити. Перевірено!

 

— Перша поїздка, перші враження: як змінюється відчуття подорожі з кожною новою країною?

 

— Перша наша мандрівка була Італією: Рим, Верона, Венеція, Падуя... Величезне захоплення і відчуття нового життя, яке в нас почалося, складно передати словами. І от уже 13 років ми живемо від мандрівки до мандрівки, від мрії до мрії. Світ настільки неймовірний і різнобарвний, що кожна країна для нас має свій неповторний образ. Навіть старовинні міста Європи, які чомусь прийнято вважати казково-пряничними і дуже схожими між собою, для нас унікальні. Але найбільше вражають люди! Їхні обличчя і темпераменти, їхні вірування та храми, їхня кухня і ставлення до життя.

 

— Що перш за все намагаєтесь дослідити у новій країні?

 

— Як не дивно, кухню — що їдять у далеких і не дуже краях. Національна кухня — це душа народу, невід’ємна від його історії. Наші з чоловіком мандрівки сильно впливають і на особисті кулінарні вподобання пiсля повернення. Після кожної країни додаються нова страва, напій, приправа, соус або щось видаляється з нашого меню. Півроку тому ми приїхали з 42-денної епічної мандрівки, 3 тижні з якої провели у Бразилії, Аргентині і Парагваї. Саме під впливом цих країв перебуваємо досі.

 

Із того часу в нашому меню з’явилося багато страв iз бобових. Найулюбленіша з них — фейжоада (feijoada), найбільш автентична бразильська страва! Вона особливо популярна в Ріо-де-Жанейро. Фейжоада готується з чорної квасолі, сушеного м’яса, копченої ковбаси, свинини, часнику, перцю і лаврового листа. Цю страву подають у  глибокій тарілці з борошном маніоки і, за бажанням, iз білим рисом. До неї також подають порізані скибочками апельсини, капусту і соус iз перцю.

 

У фейжоада є своя історія. Близько 300 років тому її придумали африканські раби, яких завезли на континент португальські завойовники. Вони змішували залишки свинини, які отримували зі столу господарів, iз чорними бобами, якими годували тварин. Фактично у цієї страви африканське коріння, але португальці доповнили її сосисками і ковбасою, а індіанці додали фарофу (суміш борошна маніоки з маслом).

 

Історія цієї страви дуже нагадує історію швейцарського фондю, яке ми часто готували після відвідування Швейцарії кілька років тому. Зараз фондю вважається вишуканим делікатесом iз дорогих ресторанів, а виникло воно завдяки бідним швейцарським пастухам. На засніжені альпійські пасовища пастухи брали з собою хліб і сир, а також вино, щоб зігріватися у великий холод. У загальному казані на вогні вони переплавляли засохлі шматочки різних сортів сирів і у цю теплу смачну ситну масу вмочували шматочки хліба. Згодом ця страва селянської кухні поступово перемістилася у багаті будинки, де спочатку стала улюбленою у прислуги, а вже потім потрапила на столи ари­стократії. Звичайно, для вищого світу фондю готували з кращих сортів сиру і вина і супроводжували багатим асортиментом найсвіжіших хлібів.

— Яка країна, яка мандрівка залишила найбільше вражень?

 

— Це подорож по Швейцарії! Країна, у якій остання війна була наприкінці XVIII ст. з Наполеоном, і яка з початку ХІХ ст. стала нейтральною, вражає. Усміхнені, виховані, люб’язні люди, дисципліна та точність до секунди, чиста вода у фонтанах та порожні пляшечки у ванній готелів із написом «Набирайте воду просто з крана — її можна пити», доглянуті літні люди, вбрані в найдорожчі бренди, дуже дорогі нові машини на вулицях. І на тлі всього цього — один із найнижчих рівнів народжуваності у Європі! Порожні дитячі магазини та супермаркети, на вулицях нема ні дітей, ні підлітків, ні вагітних. За три тижні мандрів по Швейцарії ми тільки в одному ідеально доглянутому парку зустріли чотирьох татусів середнього віку з малечею у візочках! Мабуть, люди настільки добре живуть, що будь-якого напруження, наприклад у вигляді дитини і клопотів, із нею пов’язаних, — категорично уникають! Це інший, перфектний світ. З одного боку, мене охопило сумне відчуття, що ми ніколи не станемо його частиною, а з іншого — навіть не знаю, чи хотіла б я жити у світі без дітей! 

 

— А що скажете про таких різних і схожих людей? Чи зруйнувались у вас якість стереотипи?

 

— Насправді ми всі схожі. Крім швейцарців, звичайно! 

В англійців майже нема різниці у зміні сезонів: нема чітко вираженої зими зі снігом, літа зі спекою, весни та осені. У них весь час однакова температура +15, легенький дощик і, звичайно, туман. Ми з дитинства під владою стереотипів, що англійці малоемоційні, суворо дотримуються правил етикету, здебільшого похмурі, навіть йдуть по-англійськи, щоб у зайві розмови не вступати, не розпилювати себе! А насправді вони щирі, привітні, залюбки посміхаються та спілкуються з іноземцями, знайомляться і фліртують, поки стоять у безкінечних заторах на дорогах — і все через їхню англійську погоду. Вони компенсують те, що в них мало сонця і тепла, своїм приязним сонячним характером! 

 

— Що і де вас найбільше вразило?

 

— Найбільше вражає наша Україна! Яка у нас неймовірна природа, історія! І мене, як фа­хівця з продажів та маркетингу, просто вбиває, що ми не піаримо, професійно не доносимо цінність нашого туристичного потенціалу, як це роблять мало не у всьому світі.

Чудовим прикладом може бути Шотландія. Там продають легенди! Як заробляти на легенді? Найголовніше: вона має бути страшною! Як це зробили мешканці місцини Лох-Нес, коли почали піарити своє чудовисько, у народі прозване Нессі. На цьому міфічному бренді побудована ціла індустрія, яка приваблює туристів зі всього світу, а вони везуть гроші в країну.

Ми з чоловіком теж вдивлялися в холодні води озера, замерзли, як цуцики, та промокли під вічним тамтешнім дощем. Нессі не побачили. Почули від бувалих, що після третьої чарки віскі чудовисько починають бачити всі, навіть ті, в кого поганий зір. Спробували. Але не побачили. Може переборщили? Або на нас їхній віскі не діє. З горя пішли в сувенірний магазин, де торгують легендою, і зробили фото.

— А як же досвід Шотландії можна застосувати до України?

 

— Буквально на днях ми ходили в похід у Сколівські Бескиди, що на Львівщині, і знайшли мертве озеро! Вода в ньому чорна, в ній нічого не росте, риба не живе споконвіків, iз прірви виходять бульбашки, а в голові паморочиться через різкий запах тухлих яєць. Посередині плавучий острів — скупчення та переплетення дерев і плавучих рослин. Він м’який та небезпечний, як казковий килим. Не твердь земна, а мара і містика. Ноги знову і знову провалюються у студену чорну воду. А червона журавлина, як блукаючі вогники, проглядає серед болотяних засохлих трав. Манить до себе. Зачаровує. Ось чому це у озеро ще Журавлиним називають... Розповідають про людей, яких тут поглинула трясовина. Навіть вдень, коли світить сонечко, стає моторошно, не хотілося б тут побувати вночі. А ще кажуть, що це озеро утворилося внаслідок падіння метеориту. Глибина його нікому не відома, та й хто наважиться пірнати в мертве озеро, щоб виміряти його?! Стра-а-ашно!

Ось вам і невідома Україна. Країна, яка вражає тим, як ми не залучаємо людей до наших туристичних місць. А нам є що показати!

 

— А чи трапляються з вами курйозні випадки у дорозі? 

 

— Якось раз нас, бувалих мандрівників, розслаблених піс­ля білосніжних пляжів Ріо-де-Жанейро, під зливою, як нелегальних емігрантів знімають з автобуса на кордоні зі Словаччиною, і ми вже чекаємо на зустріч з інспектором Інтерполу! Виявляється, що словацьким прикордонникам не сподобався іспанський штамп, який нам поставили при посадці на океанський лайнер, а потім викликала підозри камбоджійська віза шестирічної давнини! Нас «кололи», як героїв фільму про поліцію, тільки словацькою мовою! З цієї пригоди ми винесли урок, що ніхто і ніколи не застрахований від непередбачуваних життєвих обставин! І перетин кордону — саме з таких ситуацій. Тут ми засвоїли кілька золотих правил: завжди потрібно чітко знати й озвучувати свої права, не плазувати, не панікувати, Боже борони пропонувати хабара. Завжди мати доступ до швидкого інтернету і достатньо грошей на мобільному для важливих дзвінків у роумінгу. А головне — філософськи ставитися до того, що у вас на рівному місці можуть виникнути незручності. 

 

Почніть писати історію своїх мандрів, а ми поки пакуємо наплічники для липневої подорожі у країну тролів, ельфів, вулканів та льодовиків — Ісландію! До зустрічі в подорожах! 

ВАЖЛИВО ЗНАТИ