Богдан Бенюк: Ми все-таки хвора нація

— Буквально два місяці тому ти зіграв роль чи не найбезсоромнішого шекспірівського лиходія Річарда ІІІ, героя, котрий уособлює підступність і цинізм влади. У роботі над цим образом тобі допоміг політичний досвід? Чи можна знайти риси цього персонажа і в представників сьогоднішньої української влади?

 

— На це питання загалом не складно відповісти. Досить почути реакцію залу на виставі. Події п’єси, написаної понад 400 років тому, викликають дуже живі емоції. А деякі глядачі навіть не вірять, що зі сцени звучать саме шекспірівські репліки, думають, що ми їх спеціально вигадали. Тоді, як і зараз, людей хвилювали проблеми будівництва держави. Особисто я вважаю, що в його основі має бути людський ресурс однодумців. У суспільстві необхідна домовленість, розуміння загальної мети. Інакше все розтягується по особистих квартирах. І нічого путнього не виходить. Накопичення такого ресурсу зараз відбувається в Україні, але справа йде важко. Звичайно, як не страшно це звучить, війна, що розпочалася два роки тому, стимулювала процес формування нації. Але потрібно усвідомлювати, що швидких результатів не буде. А отже, доведеться стиснути зуби, закусити вудила і тягнути цей плуг, як би не було важко.

 

— Що цей процес гальмує, на твою думку?

 

— На жаль, у мене немає простої відповіді. Кожна країна в період становлення проходить подібні випробування, але скрізь свої нюанси. В одному я впевнений: Бог зараз дав нам шанс пройти якесь очищення. Але розраховувати на те, що хтось нам дасть формулу або запропонує зразок, як державу будувати, мабуть, не варто.

 

— Є, однак, песимісти, яким здається, що наша система влади настільки уражена метастазами брехні, злодійства і кумівства, що просто не підлягає реформуванню. Що їм відповісти?

 

— Не мислити стереотипами. Мені часто ставлять запитання: «Скільки ще терпіти?» Думаю, якщо сидіти і чекати, то довго. А якщо розвиватися, діяти, знаходити однодумців і підтримувати людей, які хоча б міліметрові кроки роблять, справа зрушить з місця. Ми заявляємо про великі реформи, але навіть мінімальні нововведення часто викликають у людях негатив і породжують якісь хворобливі реакції. Але цей шлях треба пройти. І, дивлячись на країни, що переживали подібні кризи, зрозуміти, що доведеться багато терпіти. Історія непередбачувана. Можливо, у нас з’явиться месія, справжній лідер нації. А може, не дай Боже, знову доведеться потрапити під чиєсь ярмо.

 

— Ти і таку альтернативу допускаєш?

 

— Так. Якщо наш ворог зі сходу проявить більше агресивної ініціативи, то вистояти проти нього буде неймовірно складно. Звичайно, ми будемо упиратися. Але адже навіть всередині України багато хто до цих пір сумнівається, чи справжній наш ворог Росія. Продовжують бачити в ній братський народ. Ігноруючи те, як ведуть себе «родичі».

 

— А, з іншого боку, може, і добре, що Росія скинула образ турботливого брата. Анексія Криму і ситуація на Донбасі, здається, остаточно визначили ціну нашої «дружби».

 

— Так, у цьому, безсумнівно, можна знайти і позитив. Залежить, з якого боку на це подивитися. Якщо згадати загиблих на цій війні, то сприймаєш усе як велику драму.

 

— Але така реальність. Яким може бути вихід із цієї кризи? Можливо, треба зізнатися собі, що Крим втрачений надовго. Але що робити з Донбасом?

 

— Напевно, там ситуація залишатиметься такою самою, як сьогодні. Навряд чи варто розраховувати на те, що зменшаться імперські амбіції Росії, а її громадяни стануть ставитися до нас лояльніше.

 

— Авжеж, так наївно вважати. Адже справа, як бачимо, не тільки в Путіні. Подивися, як зараз безчинствують у Франції російські футбольні вболівальники. Адже це справжня орда варварів-путиноїдів.

 

— Але, зауваж, серед цих маленьких путіних, як ти кажеш, тобто серед населення Росії, є п’ять мільйонів українців.

 

— І іноді вони, на жаль, є більшими шовіністами, ніж автохтони. Згадай персонажів типу Гла­зьєва або Валентини Матвієнко, уродженців України. Або колишнього харків’янина Едуарда Лимонова. Або артистів з українським корінням, що демонструють просто-таки зоологічну ненависть до своїх колишніх земляків.

 

— Але там не всі такі. Є і люди, які відстоюють там нашу українську позицію, йдуть упоперек курсу тамтешньої влади. Адже і в 1991 році багато українців робили вибір. Залишали роботу і житло і поверталися до України, що проголосила незалежність. У нашому національному характері є романтизм. Іноді, правда, надмірний. Ми постійно мріємо, що звідкись візьметься і те, і це — і буде в нас рай.

Я зараз як депутат Київради багато спілкуюся зі своїми ви­борцями. І повинен сказати, що це просто катастрофа. Між людьми нуль взаєморозуміння. Це біда. Нам потрібно в собі багато чого міняти. Притиратися один до одного. Вчитися домовлятися. Хоча б спільно відстоювати свої права. Ми живемо в претензії до когось. А самі не можемо організуватися. Постійно чекаємо, що хтось зробить роботу за нас. А ще — ніхто не бере на себе відповідальність. Навіть у поведінці наших футболістів це помічаєш. Рідко хто з них наважується взяти гру на себе, проявити ініціативу, можливо, навіть ризикнувши порушити установку тренера. Але іноді треба спробувати стрибнути вище голови. Нам такої рішучості, очевидно, не вистачає. Ми боїмося робити такі вчинки. А робити це потрібно. Всім, починаючи від президента і закінчуючи гравцем на футбольному полі. Тому що перемагаючи себе, ти відкриваєш інші параметри, ніби підіймаєшся на новий поверх. У мене так до речі вийшло з Річардом. Після такої ролі замислюєшся, що грати далі. Власний вибір нас стимулює, змушує думати, діяти.

— Все ж не втримаюся від короткого зауваження. Для власного стрибка ти все-таки маєш вигострене ремесло, чималий досвід, неабияку майстерність. А чи не здається тобі, що саме майстерність, професіоналізм у нас в країні у величезному дефіциті? Можливо, і біди наші значною мірою спричинені тим, що й органи державної влади в нас укомплектовані напівпрофесіоналами. Власне, така вертикаль всього українського життя, де у фундаменті погані вчителі, а на вершині — байдужі, малограмотні політики. Можливо, наші економічні та соціальні проблеми — наслідок не тільки того, що люди влади звикли жити за корупційними схемами, вони просто не вміють інакше працювати.

 

— Загалом, я з тобою згоден. Неосвіченість породжує масу проблем. Два роки я був депутатом Верховної Ради і не переставав дивуватися тому, з яким азартом різні фракції наввипередки прагнуть внести на розгляд парламенту практично однакові і часто зовсім сирі закони. Вони поспішали випередити своїх політичних опонентів, здається, навіть не вникаючи в суть того, що пропонували до обговорення. Ти правий, кажучи про людей без ремесла. Пам’ятаєш, у Верховній Раді 4 або 5 скликання переважали юристи? Потім був парламент, в якому чисельно домінували економісти. Потім навіть жарт з’явився, а чи не зібрати там одних артистів. Або ще кого-небудь. Єдине ж, що було там незмінним, так це відсутність спільної мови. Ні юристи, ні економісти над собою не піднялися і стрибок не зробили. Безумовно, суспільство потребує людей, здатних брати на себе відповідальність. І готових чесно пояснювати суспільству навіть якісь непопулярні заходи. І зберігати при цьому особисту чесність.

 

— Звучить все це дещо утопічно. Адже поки спостерігаємо тривожні рецидиви минулого. Здається, система влади будується за тими самими принципами, проти яких, власне, й повстав народ на Майдані.

               

 

— Є таке відчуття. Адже не випадково кажуть, що, коли Господь хоче покарати людину, він відбирає у неї розум. Але на чужих помилках наші лідери теж не вчаться. Наша історія вже не раз довела, що скільки не підпорядковуй собі вертикаль влади, все в підсумку закінчиться бунтом. Я маю особистий досвід роботи депутатом і можу відповідально сказати, що всю ситуацію в країні формують і контролюють люди, які реально керують Верховною Радою, Кабміном і президентською адміністрацією. Тому так важлива для країни особистість її лідера. Порошенко має засукати рукави і нікому не довіряти. Він талановита людина вже тому, що зумів зайняти цей пост. Добре б йому ще проявити талант творця української держави. Якби люди побачили його в цій ролі, то, впевнений, терпляче ставилися б до труднощів, які їм зараз доводиться мати.

 

— А що ще може зцементувати націю? Адже суспільство наше дуже строкате.

 

— І навіть війна його не консолідувала. І люди, які б мали йти у фарватері нації, часто плетуться в кінці обозу. Але нам з усіма треба знайти спільну мову. Ми, слава Богу, починаємо вже прислухатися один до одного, хоча поки і не відчуваємо теплоти сердець і долонь тих, з ким знаходимося поруч. Головне, що, незважаючи на всі катаклізми останніх років, країна вціліла. І здатна себе захистити. Два роки тому було значно страшніше.

— Днями я почув інформацію про те, що в Україні зростає продаж автомобілів преміум-класу. І несподівано подумав про те, що для когось війна вимірюється кількістю загиблих на фронті солдатів, а для інших — комфортом купленої на крові цих хлопців розкішної машини. Особисто для мене в цьому полягає, чесно кажучи, огидний парадокс нашого часу і суспільства.

 

— Ми, очевидно, все-таки хвора нація. В європейських країнах пишаються багатством, і демонструвати зневагу до своїх співгромадян вважається моветоном. Там люди не випинають свій достаток. А у нас усе навпаки. Це хвороба. Можливо, породжена історичними травмами, які в кожному новому поколінні відгукуються. І нікуди від цього не дітися. Адже, і правда, здається, що власники цих дорогих автомобілів живуть виключно сьогоднішнім днем. Немов не вірячи, що настане завтра, і не переживаючи за майбутнє своїх дітей. І їм наплювати, що така філософія перетворює суспільство в «Марш рівності».               

 

— Здогадуюся, що ти не належиш до прихильників гей-парадів, але порівняно мирне проведення «Маршу рівності» в цьо­му році — своєрідна демонстрація прихильності до певних європейських стандартів і цінностей. Раніше у нас був єдиний зразок — Росія. Тепер рішуча установка на Європу. А ми самі, власне, хто? Чи це неминучий для України шлях — шукати, під кого б підлаштуватися?

 

— Зрозуміло, було б добре, якби ми мали таку внутрішню силу, що могли б не звертати уваги ні на кого і ні перед ким не схилятися. Але поки що це, на жаль, не так. А повертаючись до «Маршу рівності», скажу, що не на ньому європейські цінності заквашені. Дурниця все це. Роздута ЗМІ. Які, звичайно, є окремою темою. Хочемо ми того чи ні, але на світосприйняття людей, їхню мораль вони суттєво впливають. Щодня в новинах по телебаченню ми дізнаємося про загиблих в АТО воїнів. Ми звикли до повідомлень. І нас анітрохи не турбує, що диктори не називають прізвища цих хлопців, а в кадрі ми не бачимо осіб їхніх матерів. Втрачаючи можливості емоційного переживання цих смертей, ми морально тупішаємо. А досвід співчуття нам тим часом необхідний. Тому що ми не дружні і надто недовірливі. Чекаємо від близького якогось підступу. І часто обґрунтовано. Весь час живемо в тривожному передчутті — щось буде не так. Звідси звичка ховатися і приховувати. Не відкривати карти до кінця. Розраховувати тільки на себе.

 

— І ця роз’єднаність робить нас слабкими та вразливими.

 

— Саме так. Відчуваючи монолітність, ми були б набагато сильнішими. Єдності нам не вистачає. А зріле суспільство — це єдність. Основоположних принципів. Віри. Цілей.

 

— І все ж, що потрібно зробити, щоб Україна відбулася?

 

— Треба жити за Божими законами. Народжувати і ростити дітей. Уникати усіляких парадів і хресних ходів. Засівати землю і дбати про неї. Не піддаватися суєті. Постаратися ще щось зробити, поки дихаєш, ходиш своїми ногами і обидві руки здатний підняти. Якщо ж ти про геополітику питаєш, то, безумовно, Україні доведеться пристосовуватися до цього світу. Оскільки все одно нам поруч з Росією жити. І поруч з Польщею. З усіма доведеться якось домовлятися. Хоча головне, звичайно, у власному домі лад навести.