За всіма гейтами останніх тижнів майже непомітним залишився «План пріоритетних дій уряду України на 2016 рік», затверджений наприкiнцi травня.
Коли аналiзувати документ, складається враження, що основна увага в 2016-му зосереджується на оптимізації системи управління без зміни самої системи, що само по собі важливо, але не достатньо для нормального функціонування держави. Фактично і надалі устрій та система функціонування нашої держави по суті залишаються такими, як утвердилися в УРСР (аби їх не називати колоніальними).
Таємничi фiнанси
Дивно, що детінізація України, насамперед економіки, не є пріоритетом. На жаль, не передбачено в цьому році системної зміни української економіки від колишньої радянської до максимального самозабезпечення нашої незалежної держави. Не передбачено оптимального забезпечення робочими місцями. Звертає увагу й те, що «Пріоритети» виписані так, що вони підходять до будь-якої системи: і для імперії, і для України. Врешті-решт, незрозуміло, якими є концепції розвитку окремих галузей і концепція розвитку української економіки в цілому, як визначаються показники (цифри), від яких відштовхуються. Адже повної інвентаризації потреб і можливостей незалежної України за весь час незалежності так і не було зроблено.
При вивченнi «Пріоритетiв» виникають асоціації з колись добре відомими атрибутами буття: «улучшить», «углубить», «расширить» тощо. Та й оцінити виконану роботу при таких сентенціях доволі просто і звично — «як скажуть».
Окремо варто проаналізувати основні державотворчі галузі.
Історія виникнення, існування та зникнення держав, принаймні в останні 500 років, показує, що фінансово-банківська система та енергетика — основні галузі, які гарантують існування будь-якої держави. А наука, освіта і технології — основа її розвитку. Безумовно, важливими є й інші галузі. Наприклад, на сьогодні для України одним iз пріоритетів є охорона здоров’я. Однак усе-таки гарантії існування державності та її розвиток забезпечують три перші. Інші галузі, в тому числі силові, можна створювати, розширювати, розвивати або згортати. Для цього потрібнi час і політична воля.
Стосовно української фінансово-банківської системи у «Пріоритетах» не вдалося майже нічого вичитати. Напевно, системні зміни тут утаємничені. Адже фахівці по-різному оцінюють стан справ у цій галузі. Але майже всі сходяться на тому, що треба негайно вживати практичні радикальнi зміни.
Обiйми «смердючого» росiйського газу
Сфері української енергетики присвячено більше уваги. У цій галузі є і будуть у найближчі 15-20 років три основні складовi: газова, нафтова і електроенергетика.
У газовій сферi, безумовно, важливим є збільшення і зменшення тарифів, норм, субсидій тощо. Поки що нововведення уряду в цих питаннях не призводять до якісних змін, зокрема — до оптимізації енергозатрат на одиницю ВВП.
Основним нашим ресурсом тут є скорочення споживання газу і збільшення власного видобутку. Для прикладу: Україна донедавна споживала понад 50 млрд. кубометрів газу на рік, а співмірна з нами Польща — 14-16. Тобто ми споживали щонайменше втричі більше, ніж поляки. На перший погляд, уже зараз можна відмовитися від імпорту газу з РФ, адже річний обсяг споживання газу без російського імпорту є меншим, ніж наша держава може мати у розпорядженні (враховуючи власний видобуток, імпорт за реверсом та збереження в ПСГ). Але це ще не остаточне вирішення проблеми. Не менш важливим показником є добовий обсяг споживання газу. При відмові від російського імпорту цей обсяг складається з сумарного надходження від власного видобутку, імпорту за реверсними схемами (з заходу) та відбору-закачування з ПСГ. Але у випадку сильного похолодання в Україні газу може не вистачати для задоволення потреб усіх споживачів. На жаль, наразі великий обсяг добового надходження газу у випадку значного похолодання можна технічно забезпечити лише за рахунок імпорту з РФ — так була спроектована газотранспортна система. Можливо, тому недавно досягнуто домовленості з російською стороною про можливість постачання газу.
Уже зараз Україні, серед іншого, необхідно створити технічні можливості (спроектувати і збудувати) для збільшення загального обсягу добового відбору газу споживачами без російського імпорту, аби проходити всiлякі можливі похолодання. Є кілька варіантів досягнення цієї мети. Найдешевше, за попередніми оцінками, — збільшити до оптимального обсяг «підйому» газу з ПСГ (сьогодні це приблизно 200 млн. кубометрів на добу — в перші кілька діб, при заповненні 31 млрд. кубометрів. І менше — при «скромнiшому» меншому заповненні, чого замало у випадку значного похолодання). У цьому контексті також варто фахово попрацювати і, в разі позитивних висновків, реалізувати нові можливості, які з’являються у зв’язку з відкриттям терміналу зрідженого газу в містечку Свіноуйсце, в Польщі.
У нафтовій галузі головна проблема України — надмірний імпорт нафтопродуктів при наявності своїх практично не задіяних НПЗ. У нашій країні є шiсть великих нафтопереробних заводів (НПЗ) і 7 газопереробних заводів (ГПЗ) iз застарілими технологіями переробки, які колись були здатні переробляти понад 51 млн. тонн нафти. Основна їх продукція — низькоякісні (за сучасними мірками) нафтопродукти, які ще мають збут за рахунок старої техніки, але через кілька років цього збуту не буде у зв’язку зі зникненням споживачів. Більше того, ми імпортуємо нафтопродукти з заводів, які вигідно переробляють російську нафту. Тобто по нафтопродуктах Україна опосередковано залежить від РФ. Один зі способів вирішення цiєї проблеми — створення в Україні сучасного нафтохімічного комплексу під безумовним впливом держави, який міг би виробляти оптимальні обсяги сучасних високоякісних сортів автомобільного пального, бітумів і сировини для хімічної промисловості тощо. У такий спосіб держава могла б активно впливати на внутрішній ринок нафтопродуктів (в т.ч. на ціну і якість), забезпечити значну кількість робочих місць, зберегти національну наукову школу нафтопереробки. Для реалізації такого проекту, за оцінками досвідчених нафтовиків, потрібно 3-4 роки від початку практичних робіт iз будівництва комплексу. Такий проект був опрацьований у 2007—2008 роках, включаючи його фінансування (а це 4-5 млрд. доларів за цінами тих років), але, на жаль, не реалізований. Тепер варто б його оновити і реалізувати.
«Заполiтизованi» реактори
У галузі електроенергетики найбільш дискусійною є атомна її складова (АЕ), яка здатна виробляти більше половини електроенергії. В атомній енергетиці через низку об’єктивних та суб’єктивних обставин є залежність від РФ і в інженерно-технічній частині, і в ядерному пальному, і в особовому складі тощо. Не можна стверджувати, що російські реактори гірші чи кращі. Вони просто інші. І нам вони не підходять насамперед через свою, так би мовити, заполітизованість. І взагалі, в контексті диверсифікації, у світі нема держав, крім України, де імпортувалися б більше шести атомних реакторів з одного джерела. Крім цього, будь-яка держава, яка пов’язує своє майбутнє з АЕ, розвиває свою науково-освітню школу. Показовим є приклад Канади, де розробляють свої реактори (САNDU), хоча ця країна є сусідом потужної ядерної держави США і могла б запозичати їхнi розробки.
У нас iз часом частково може бути знята гострота в постачанні з РФ ядерного пального за рахунок поставок аналога від японсько-американської компанії «Вестінгхауз».
Однак для реального унезалежнення від теперішнього монополіста Україна змушена вживати радикальних заходів — поступово переходити на неросійські типи реакторів, які б дозволили і зберегти АЕ, і забезпечити диверсифікацію. Найбільш перспективними партнерами могли б бути Канада і Франція. Отже, йдеться про поступове заміщення російських реакторів (по мірі завершення їх терміну експлуатації) на розробки інших країн.
До речі, унікальний досвід експлуатації неросійського реактора напрацьований нашим сусідом Румунією, яка відкрита для його запозичення.
Крім того, Кабміну було б доцільно зобов’язати державне підприємство «Східний гірничозбагачувальний комбінат» у Жовтих Водах терміново наростити виробництво уранового концентрату до обсягів, необхідних для потреб українських АЕС.
Наведенi радикальні заходи у сфері атомної енергетики не під силу лише Міненерго України. Їх зобов’язана вирішувати вся влада. Реально для цього потрiбно 4-5 років після ухвалення вiдповiдних рiшень.
На тлі російської агресії проявилася ще одна проблема в галузі електроенергетики: частина наших ТЕС і ТЕЦ спроектовані під антрацитне вугілля, яке видобувається на тимчасово непідконтрольних Україні територіях. Вiдтак було б доцільно дообладнати такі станції під вугілля газової групи, наприклад так, як у Польщі. Тобто варто технічно забезпечити наші станції вибором: «є антрацит — добре, нема — не проблема, переходимо на газову групу». Такі роботи потребують значних капіталовкладень. Недаремно ж президент Польщі під час свого візиту до Києва у квітні 2015-го заявив про готовність його країни виділити Україні для цієї мети приблизно 50 млн. євро. Очевидно, що це лише незначна частина вiд потреби. Решту мала б забезпечити сама Україна.
Гривня проситься в науку
Тепер про українську науку. В «Пріоритетах» уряду науці присвячено розділ про необхідність впровадження інновацій. Щоправда, ніде не уточнюють, чиїх інновацій — іноземних чи українських. Тут мимоволі виникає аналогія з окремими кранами Південно-Східної Азії, які в 50—60-х роках минулого століття певний час випускали непогану техніку за рахунок впровадження іноземних технологій. Але з плином часу сьогодні процвітають тільки ті країни, які тоді належним чином розвивали свої науку і технології. Бо ж відома істина: перспективи має тільки та держава, яка розвиває власну науку і власні технології. Про тривожні справи в українській науці засвідчують низка недавніх акцій науковців у Києві, Львові, в інших містах. Якщо коротко, то наша наука — в загоні. Детальний аналіз показує, що врятувати українську науку, при правильній системі освіти, можна за рахунок двох узгоджених дій: оптимізації кадрової політики і фінансування.
Кадрова політика в сучасній науці по суті за весь час української незалежності майже не змінювалася. А довільне трактування українського законодавства і часто відсутність умов та вимог щодо актуальних проектів та розробок призводять до консервації наукових установ і несприйняття нової думки. Тому часто молоде покоління талантів шукає пристанища за кордоном.
Окреме питання — фінансування науки. Якщо лаконічно, то варто нагадати, що лише з українського бюджету на науку мало б виділятися не менше 1,7% ВВП — це зафіксовано в законах від 13 грудня 1991-го і від 26 листопада 2015 року. Ще приблизно стільки ж мала б виділяти промисловiсть на прикладні дослідження.
Насправді ж за всі роки незалежності й тепер в Україні для фінансування науки і технологій виділяють суттєво менше. Найефективнішим варіантом могло б бути дофінансування української науки за рахунок детінізації економіки. Для реалізації такого задуму, можливо, варто використати досвід активістів Народного руху України початку 90-х років минулого століття, завдяки яким упродовж 3-4 місяців практично була ліквідована контрабанда, яка сьогодні безпосередньо пов’язана з тіньовою економікою.
Окрім оптимальних фінансування і кадрової політики, було б доцільно також відновити (запровадити) науково-технічні підрозділи в органах влади і забезпечити їх дієвість і ефективність, особливо в контексті впровадження інновацій у рамках міжнародної співпраці.
