На Поліссі комсомольці і партизани помирилися

Кілька разів телефонувала у сільську раду, в бібліотеку, щоб розказали, що знають про партизанський рух у їхньому селі. Молоде покоління  мало що знає про цю сторінку історії. А якщо і знає, то з подачі ветеранів-партизанів. Знають, що тут діяв партизанський загін «За родіну!», організований місцевими комуністами. Матеріали про це зберігаються в музеї села. Пам’ятник у Копиллі встановили у 1967 році до 50-річчя Великої жовтневої соціалістичної революції. Прізвища загиблих збирали й погоджували з місцевими керівниками антифашистського підпілля, яких уже немає в живих. 72 копильці були занесені до цього списку.

 

— Як воно було насправді — хто­зна. Як моя баба казала: «Хто приходив до хати — тому їсти давали». Нібито 22 мешканці села загинули від збройних формувань ОУН. Але то за даними тих же партизанів, — розповіла секретар сільради Тетяна Шрамко. — Той був партійний, той за Україну, от один проти другогой воювали. Страшні часи були. Розправи були жорстокі. А хто правий, хто винуватий — хіба скажеш? Одні носили їсти повстанцям у ліс, щоб ніхто не бачив, інші червоним партизанам носили. Нам одну правду всі роки розказували, яка тій владі була вигідна. А іншої ніхто не знав, а хто знав — то мовчав, щоб вижити. 

 

— Та вже двадцять п’ять років ніби в іншій, у своїй державі живемо... Чи є якісь дані, скільки ваших односельців воювали по інший бік барикад, тобто в лавах українських повстанців, які їхні долі? Хтось із місцевих краєзнавців цікавився цим? 

 

— Ніхто не цікавився. Хтось щось чув від бабусь чи батьків, але то поодинокі епізоди й про них старші люди воліли мовчати, не згадувати. Шкода і тих хлопців, бо гинули молодими. Тепер усе повернулося по-іншому...

Нещодавно я таки доїхала до Копилля, щоб самій почути ще живих свідків тих подій. Вже біля пам’ятника, де записувала прізвища загиблих, чекав перший сюрприз. Підійшов дідусь, поцікавився, що я тут пишу. 

 

— Та ось, переписую активістів ваших і комсомольців, яких убили бандерівці, — кажу.

 

— То «стрибки» наші. Вони під лісом якесь жито косили чи що, а ті хлопці з лісу вийшли і їх постріляли. 

 

— І організатора партизанського загону «За родіну!» Івана Марчука—Лаврентьєва теж? Члена КПЗУ з 1934 року, члена Колківського райкому КПЗУ, секретаря підпільної комсомольської організації, політрука роти партизанського загону ...

 

— Та цей утопився.

 

— А він же від «рук українсько-буржуазних націоналістів»?! 

 

— Ніби втопився. Інші кажуть, що в колодязь його кинули. Хіба поймеш... — махнув дідусь рукою і подався геть. 

 

Заінтригована таким несподіваним початком, попросила працівників сільради познайомити мене з найстарішими мешканцями Копилля, які можуть пам’ятати щось про ці події. Таких залишилося вже не так багато. Але хтось погано почувався, дехто навідріз не захотів згадувати минуле. І все ж віднайшли бабусю, яка стільки розповіла, що роман можна писати за подіями, що відбувалися в роки війни і буремного повоєння в цьому невеликому поліському селі на березі Стиру. Такої історії, яку повідала ця невеличкого зросту жіночка, не прочитаєш ані у партизанських спогадах, ані в підручнику історії. Такої правди багато хто боявся, сподіваючись, що вона кане в Лету і ніхто ніколи не дізнається, що ж стоїть насправді за викарбуваними у камені прізвищами й «подвигами». Деякі епізоди стали шоком навіть для моєї гіда, яка виросла в цьому селі, яка щось краєм вуха чула від родичів, бо хтось із її родини теж був партизаном, але українським. 

У свої 89 Марта Матвійчук має чудову пам’ять, навіть усі вуличні прізвиська своїх односельців не забула. 

 

— Звідки у вашому селі стільки комуністів узялося і партизанів червоних? — допитуюся у бабці, бо цікаво, як за кілька довоєнних літ це село так скомунізувалося. 

 

— Та вони ще за Польщі були, ті партєйні. Якось за скринею вдома я стрельбу знайшла. Батько викинув її в коноплі, щоб ніхто не бачив. То брат мій старший приніс. Староста приходив до тата, предупреждав, щоб дивився за хлопцем своїм. А ті хлопці червоного флага повісили на найвищій липі, що коло школи росла. Липа така висока, що залізти на неї не можна, а вони досталися. Позбігалося все село дивитися на ту комедію. Івана Марчука—Лаврентьєва поляки зловили, поклали на ступу і давай гумою пестити! Поліцаї оголосили: дадуть 100 пеньонзув тому, хто флага зніме. От наш Калаток, який його вішав, рішив заробити ще. Я, каже, залізу. А хлопець він крепкий був, колись у кавалерії служив. Поліз, зняв. А поліцай каже: «Ти єго повєсіл, ти і достал. Прошу пана!» — кайданки на нього і повезли у Колки. Чотири роки в тюрми одсидів. 

 

— А скільки хлопців із вашого села в українські партизани пішли?

 

— Много їх було і там. Німці прийшли сюда одразу, як война почалася. І стала українська партія, і комуністув. І билися між собою. Война кончилася, а вони ще билися. Одні по лісах, а другі в «стрибках» ходили за ними. Батьківська хата наша колись стояла неподалік річки і я ходила прати «на воду». Бачила не раз «хлопців з лісу» на тому березі, говорила з ними, жартувала. Просять часом у тата: «Дядьку, дайте молока і хліба». Ну як не дасиш? Скажуть, куди прийти забрати гладущик і торбочку. Прибіжу, під кущиком заберу, де скажуть. Головне, казав мій тато, тримати язика за зубами, то скрізь проживеш, — оповідає милозвучною поліською говіркою Марта Архипівна, ніби все це відбувалося тільки вчора. — Так помалейку і прожили, нікого не зачіпали. А у нас у роду самі партіяки були! Мій перший чоловік теж партійним був. Тоді, як наших «стрибків» побили, він був там, але їхав на другій підводі. 

 

Один чоловік із села через багато років признався бабі Марті, як він вижив у тому бою. Лежав поранений і сходив кров’ю, коли підійшли троє бандерівців. Один у військовій формі, напевне, галичанин, запропонував добити пораненого, а другий каже: «Та не варто на нього патрона тратити. Набої нам ще згодяться». Він добре бачив, що той іще живий. І цей «той» — його односелець-сусід, з яким у дитинстві ходив разом у ліс по гриби, пас корови. «Я казала Василеві, що то Бог тебе врятував, що Балаганув хлопець тобі трапився. Не піднялася у нього рука свого добити», — повідала йому Марта правду, в якій колишній «стрибок» боявся навіть собі зізнатися...

 

Допитуюся у неї, чи були випадки, коли бандерівці вбивали цілі сім’ї, намагаючись зрозуміти логіку тих страшних розправ. Дуже важливо було почути цю правду з вуст простої поліської селянки, людини, не заангажованої ніякими політичними симпатіями чи антипатіями. Жінка на якусь мить задумується: — Були. Пару сімей вибили у нас. Але якби комуністи не зачіпали їхніх сімей, то й ті не чіпали б. Ви понімаєте, що перші почали комуністи. Поки ніхто бандерівців не чіпав, то людей в селі вони теж не трогали. А як стали їх нищити, глумити, і вони стали вбивати. Ну ти комуніст, нащо ж ти чіпаєш сім’ю, де чоловік на фронт пушов? Був такий случай, коли наш партієць із села вибив сім’ю Варивонихи. Вона випровадила чоловіка на фронт, а син Іван пішов у бандерівці. Хіба вона винна, що син пушов туда? Старий на передовій, з фронта ранений вертається, а вдома всіх вибили. 

 

Забили Варивониху, її дочку Кулину, матір стару, яка прийшла їх провідати після хвороби на тиф, і хлопчика Тимошового, племінника, два з половиною рочки. Ми з батьком як зайшли в ту хату, перелякалися. Та дитина лежала за столом, на лаву упала, стара за грубою була, а Варивониха на постелі. Ще раніше комуністи додому до Тимоша прийшли, він якраз був там. То він продер солому на даху і втік, а хату запалили. Сусідка побачила, що хата горить, вскочила, люльку з найменшим хлопчиком, що вбили у Варивонихи, викинула через вікно, старшого витягла з пуд печі і теж через вікно викинула. А Ганну вже через сіни виводила, дуже обгоріла вона. Привела додому, дала одежу свою, а ранком батько Ганни приїхав, забрав її з дітками... 

 

Найдивовижніше, що навіть у цьому спопеляючому морі ненависті й ворожнечі прості поліщуки не втрачали найголовнішого — вони залишалися людьми. Бо в тієї самої сусідки, яка врятувала з вогню родину бандерівця Тимоша Габрилюка, теж убили чоловіка й сина, але не комуністи, а лісові хлопці. А повстанець Тиміш, втративши родину, до останнього не здавався на милість радянської влади. Вони залишилися удвох іще з одним по­братимом із Колок, і той запропонував здатися. Чоловік сказав: «Я поляжу, але не здамся!» Побратим, скориставшись моментом, вистрелив йому в спину і пішов здаватися НКВС. За такий «подарунок» і добровільне каяття влада подарувала йому волю. Де тіло Тимоша поділи — ні баба Марта, ні інші односельці не знають.

 

Та хіба тільки його? Скільки їх майже у кожному селі позакопували у безіменних могилах, які потім радянська влада нищила й рівняла із землею. Куди подівалися сім’ї копильських хлопців і чоловіків, таких самих романтиків-революціонерів, як і їхні односельці, члени КПЗУ у довоєнних 30-х роках, але які бачили майбутнє України не з червоною Москвою і радянською владою? Яка доля їхніх батьків, дітей, не кажучи про них самих? Сьогодні цього ніхто не знає. І, напевне, вже не дізнається, бо свідків усе менше і менше. Хтось не доїхав на заслання у Сибір і помер  дорогою, як батько повстанця Микити Ляльовчика (по-вуличному так звали), а мати ще мучилася у неволі. Хтось спокутував провину перед радянською владою у таборах, але додому вже не повернувся.

Не доїхав до тюрми і помер від холоду і голоду сільський староста Павло Якимович Сірик, якому радянська влада відміряла 25 років за те, що погодився бути старостою при німцях. Баба Марта ніяк не може змиритися з тим, що з ним влада так несправедливо вчинила. У селі майже ніхто   вже не знає, що саме старості завдячує Копилля, що воно не згоріло дотла, як Старосілля, яке німці спалили до останньої хати за те, що українські повстанці вбили німецьких солдатів, які переправляли річкою до молочарні бідони з молоком. Старості вдалося переконати німців, які приїхали палити Копилля, що їхніх повстанців там не було. 

 

Як руйнуються міфи 

 

— А як загинув Іван Марчук, один із командирів партизанського загону, ім’я якого викарбувано на пам’ятнику у числі загиблих від «рук українсько-буржуазних націоналістів»? Кажуть, ніби втопився,

— попитала у баби Марти, вже прощаючись. 

 

— Та вбили його. Свої ж комуністи і вбили.

 

— Свої свого?! І за що? 

 

— Він мені двоюрідний брат, то я добре знаю, хто його вбив. Івана цинила совєтська власть. Він тоді в Колках жив, ревізором був, а його товариші в селі керували. Він хотів, щоб люди трохи получали в колхозах за труд свий, а ті хлопці були свинюхами, любили вкрасти. От вони призвали його на вечурку. Прийди до нас, ми зайця забили, посидимо. Був там і той, хто Варивониху і її рідних постріляв. Посядали, повечерали, а коли Іван вийшов у сіни, один ножем його у затилок штрикнув і вену перерізав. А в хазяйки дівчинка була, вона бачила те все. Витягли Івана на вулицю, кудись подіти треба. А недалік нового колодязя копали, води там на дві кадки було. Його туди й запхали, бо коли витягли, то в роті ще вода була. Ми з батьком ходили, коли його витягали. Міліція приїхала, і та дитина впізнала того дядька, хто у них був на вечері. А мати її бух у спину, мовчи!

 

— І що, нікого не засудили за це вбивство?

 

— Нє. Мого чоловіка теж викликали. Ніхто нічого не сказав. Так зробили комуністи з сільради, що нихто не винуватий. Написали, що напився і поночі сам упав у колодязь. 

У полум’ї громадянського протистояння, в яке втягнули мирне населення радянські каральні органи, намагаючись здолати опір українського визвольного руху, згорали цілі родини, невинні жінки, діти, старики. Зрозуміло, що всі ці жахливі розправи радянська пропаганда списувала на «українсько-буржуазних націоналістів». Але прізвища одних викарбувані на обелісках, а імена інших — у безвісті або у списку злочинців, які й досі не підлягають реабілітації. Такі «герої», які вбивали жінок і дітей, а потім усе життя ходили у ветеранах, виступали перед школярами й розповідали про свої партизанські й воєнні подвиги, знайдуться у багатьох селах не лише мого рідного Полісся. Чи треба називати речі своїми іменами? Треба. Але не для того, щоб зводити рахунки й вигадувати старі кривди одне одному. Щоб знати правду, а не міфи радянські. Хтось скаже: «Немає більше чим займатися сьогодні, як ворушити минуле. Краще скажіть, як людям вижити зараз, а пам’ятники облиште». Але це не просто пам’ятники, це носії ідеології, яку ми сьогодні засуджуємо. На них багато міфів і неправди, яку я за один тільки день виявила у невеличкому Копиллі. На цій брехні ми виховувалися. На цій брехні продовжують виховувати наших дітей. І будуть виховувати наших внуків, якщо ми мовчатимемо. Якщо ми вже взялися перейменовувати вулиці, села, міста, то варто уважніше придивитися і до таких пам’ятників та обелісків. Замість них, хай не зараз, пізніше, але треба встановлювати в кожному населеному пункті скромну меморіальну плиту з прізвищами всіх загиблих у тій страшній війні земляків, які полегли в Червоній армії, від рук німців, націоналістів, червоних партизан, поляків, у німецькій неволі, у радянських тюрмах тощо. Не треба дорогезних скульптурних композицій і мистецьких витворів. Просто одна плита — на всіх. Ось тоді наші мертві примиряться. Може, й ми, їхні нащадки, швидше здолаємо цей шлях. І починати його треба із себе: вивчити історію своєї родини, знайти сліди загиблого діда чи дядька, зняти ганьбу з потоптаного імені далекого чи близького родича, віднайти місце, де хоч приблизно покоїться прах убитого, і поставити хрест. Коли до нас повернеться пам’ять — все буде по-іншому. Тоді жоден гібридний сусід не зможе зманіпулювати свідомістю українців так, як зробив це і робить наш «старший брат» чи «посестра», вбиваючи на Донбасі «бандеровцев» і «бандерлогов», натравлюючи, як і сімдесят літ тому, українців на українців. Серед загиблих на сході волинян є вже і мешканець Копилля, поліщук із російським, до речі, прізвищем. 24-річний старший солдат 51-ї бригади Вадим Засєкін загинув під Іловайськом. Ось такі вони, гримаси історії...