100-літній ювілей: «Українське радіо» відзначає річницю з дня першого виходу в ефір
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
Комедія "Слава героям": діагностика «війни»
22.06.2016
Увійшли в ролі Мітя Рибалевський (лiворуч) та Олексій Гнатковський. (Фото автора.)
Ще донедавна, коли публіка після вистави аплодувала стоячи, — це було певним мірилом неймовірно талановитої (чи то пак — геніальної) постановки. Останнім часом вставання стало простою закономірністю: сподобалося дійство чи ні — за командою «раз-два-три» весь зал дружно стоїть і плескає в долоні. І якщо бажаєш iще побачити радісні обличчя акторів у реверансі й не хочеш ловити на собі недобрі погляди (або штурханця в лікоть від знайомого — «тобі хіба не сподобалося?»), мусиш підніматися з усіма. Таким чином виникла потреба у новому градуснику-визначальнику «температури» вистави, і ним стали соціальні мережі: слово подяки чи критики висловлюють на своїх сторінках усі небайдужі — як професіонали, так і любителі («підгавкують» навіть ті, хто зовсім не в темі).
Однією з таких «високотемпературних» постановок цього театрального сезону стала специфічна комедія «Слава героям» Стаса Жиркова. Це копродукція двох театрів — Івано-Франківського театру імені І. Франка та Київського театру «Золоті ворота» за участі акторів Київського театру імені І. Франка (продюсер — актриса Ірма Вітовська). Вистава показується щомісяця як у Києві, так і в Івано-Франківську (у кожного театру свій акторський склад, незмінними залишаються лише виконавці двох головних ролей), окрім того, активно гастролює містами України. Завдяки «народно-сарафанному» розголосу за досить короткий проміжок часу «Слава героям» потрапила до списку постановок, на які складно потрапити, які не потребують зовнішньої реклами, а серед глядачів часто можна побачити відомих персон (акторів, режисерів, високопосадовців та ін.), що в принципі є, швидше, винятком, ніж поширеним явищем у драматичному театрі.
Гостросюжетна п’єса українського драматурга
Прем’єру презентували ще наприкінці січня, а відлуння гучних овацій не вщухає й досі. Після кожного показу віртуальні «книги відгуків» продовжують мерехтіти новими враженнями глядачів: «Емоційний захват нацвищого рівня!», «Одна з найкрутіших вистав п’ятирічки. Актори — скарб!», «Це свято Його Величності Театру! Браво!», «Справжній театр! Вражаюча вистава з дивовижною акторською грою, зворушила по-справжньому», «Кожного разу до «мурашок», скільки би не ходили», «Виставу бачила серцем. Неймовірні відчуття...», «Емоції просто зашкалювали, дякую режисеру і акторам за «психологічний штурм», «Кожним нервом і клітинкою тіла свого проникаєш у те, що на сцені. І вже зовсім не думаєш про виставу, а — відчуваєш її», «Дякую за сльози, сміх, надію і віру в нас! Це було надзвичайно! Це не просто вистава, не просто прекрасна гра акторів, це — суміш емоцій, вражень і задоволення! Як кажуть в Одесі: «Это что-то с чем-то!!!».
Чимало відгуків після прем’єри було й від журналістів: «...діагноз і градус нової сторінки нашого театрального життя» (О. Вергеліс), «...перемога над звичним, над реальністю» (Г. Веселовська), «Діагноз сьогоднішньому соціуму, історії і нашому майбутньому» (Т. Люта), «...болюча до дзвону у вухах, правдива — до нудоти. Це екстренна кардіооперація...» (Ю. Бірзул), «...реалії сучасності ... з мистецької точки зору» (Т. Тимура), «...зроблено як досить складний поліфонічний музичний твір» (В. Жежера). Тож «Слава героям» таки одноголосно стала яскравою подією цього театрального сезону, відчути і збагнути секрет якої намагалося чимало небайдужих.
Першим козирем постановки є гостросюжетна п’єса сучасного українського драматурга Павла Ар’є, яка як ніколи на сьогодні є злободенною для українців — «на часі» наших проблем і переживань. Адже головною її темою є війна, однак не та, що точиться сьогодні у нашій країні, і навіть не Друга світова (ветеранами якої є головні персонажі), а наша внутрішня — у серцях і головах, яка продовжує ділити наш народ на своїх і чужих, на корінних українців і переселенців, на патріотів і зрадників, на братів і чужинців. «З яких пір українець іншому українцеві чужим став?» — запитує драматург словами одного з героїв.
На жаль, ми уражені цим «вірусом» своїми батьками-дідами-прадідами і далі продовжуємо переносити його з покоління в покоління. Не розібралися ми досі у попередніх війнах, а наші діти вже сироти Революції гідності та бойових дій на сході країни. «Болячка» поширюється, видозмінюється і породжує нові проблеми — соціальні, сімейні, релігійні, моральні, які теж гострим ребром «виструнчуються» в п’єсі Ар’є. Ми радіємо тому, що в нас у країні можна все купити (диплом, довідку, чергу на операцію, вигідну посаду тощо), віримо у Бога, тільки коли невимовно страшно або велике горе, втрачаємо сором і людяність, коли йдеться про фінансове благополуччя рідних, сповнені ненависті до членів родини так, що готові віддати усе за життя нажите. Це історія про нас усіх і про кожного окремо (поставлена ще у Львові та Маріуполі).
Конфлікт між ветераном радянської армії і ветераном УПА
Другою перевагою постановки є оригінальне режисерське рішення Стаса Жиркова, яке змушує у першій дії до кольок у животі нареготатися («Над ким смієтеся? Над собою смієтеся!» — підморгнув би М. Гоголь), а у другій — ридма плакати, ледве стримуючи голосні схлипи. Всі події відбуваються в одній лікарняній палаті, в якій зустрілися два ветерани ІІ Світової війни. Їм терміново потрібно зробити операції на серці, проте на операційний стіл вони так і не потраплять через непримиренний конфлікт двох героїв-воїнів: Андрій Васильович — ветеран радянської армії, Остап Ількович — ветеран УПА. «Війна закінчилася, а ми досі живемо, як на війні» — підсумовують персонажі зі сцени. І хоч дідугани — по різнi боки барикад, режисер iз художником (Володимир Стецькович) навмисне намагаються їх примирити, «вкладаючи» в одне велике лікарняне ліжко. Адже держава — як і Бог, і земля, і хліб, і мова, і мати-українка, — у них спільні. Отже, вони — сини одного народу і ліжко (колиска й домовина) — одне на двох. Спершу воно символічно стає полем бою вояків, а у фіналі — наче снігом покритою братською могилою, на якій шастають ворони. До останнього віриться, що герої таки знайдуть компроміс, підлікуються й випишуться з лікарні, проте ця «специфічна комедія» виписана з нашого життя, тому солодкий хепi-енд ні автором, ні режисером не передбачений.
Смілива еклектика жанрів (буфонада, гротеск, чорнуха, «стьоб», треш, мелодрама, трагедія тощо), активна мішанина сценічних прийомів («фішок») не дає свідомості глядача ні на мить відволіктися від сценічного дійства. Жирков майстерно жонглює уявою та асоціаціями публіки, відправляючи її то до філософської вистави-клоунади «Снігове шоу» Слави Полуніна, то до популярних комп’ютерних ігор-боїв лазерними мечами, то до патріотичних бойовиків iз Брюсом Віллісом у головній ролі. Все існує на межi життя і смерті, правди і брехні, сьогодення й минулого, реального й потойбічного, свідомого й підсвідомого.
Ну і ще одним знаком оклику «Слави героям» є точно підібраний постановником виконавський склад. Усіх героїв вистави у театрі «Золоті ворота» грають шість молодих талановитих акторів iз різних театрів. У їхньому трактуванні всі персонажі — добрі хороші люди, але у кожного з них своя правда, яка змушує їх хоча б раз оступитися в житті. Непосидючого надемоційного бандерівця Остапа Ільковича грає заслужений артист України Олексій Гнатковський (Івано-Франківський театр ім. І. Франка), його добросердечну й віддану онучку Ганю — Ксенія Баша-Довженко (Київський театр ім. І. Франка), набундюченого патріота-добряка Андрія Васильовича — Мітя Рибалевський (Київський театр ім. І. Франка), його серйозного сина-бізнесмена Петю — засл. арт. України Сергій Кияшко (Театр «Золоті ворота»), «всемогутнього», але ласого до грошей головного лікаря Ірину Богданівну — Ірина Ткаченко (Театр «Золоті ворота»), кумедну невгамовну медсестру-лепетуху Ольгу — Віталіна Біблів (Театр «Золоті ворота»). Немає на обличчях акторів жодного «вікового» гриму: у ветеранів, наче у циркових клоунів лише підведені чорним кола навколо очей, які впродовж вистави потом і сльозами просто стираються. Івано-Франківський режисер Ростислав Держипільський недаремно стверджує, що Жирков «уміє з акторів зробити богів», тому в цій історії немає епізодичних персонажів: кожна роль, як унікальна планета сонячної системи.
Хочеться зауважити, що Стасу Жиркову цієї осені виповниться лише тридцять, а він є художнім керівником Театру «Золоті ворота», режисером десяти оригінальних вистав на київських сценах і однієї — у Магдебурзі, викладачем в Університеті культури і мистецтв, прикладом наполегливості, працелюбства і невпинної творчої активності. Критики відносять його до десятки найкращих театральних режисерів України, а його вистави (особливо останні три роки) користуються шаленою популярністю серед глядачів. Весною його постановка-хіт «Сталкери» отримала «Київську пектораль» у двох номінаціях («краща вистава камерної сцени» і «краща жіноча роль першого плану»), а нещодавно у Німеччині за цією ж п’єсою «На початку та наприкінці часів» Павла Ар’є він презентував її другу версію.
Які відзнаки чекають виставу Стаса Жиркова «Слава героям» — покаже час, наразі сьогодні — 22 червня — є можливість переглянути її останній показ у цьому сезоні на сцені театру «Золоті ворота». Опісля гарантовано захочеться не тільки аплодувати стоячи, а й неодмінно висловити свої емоції-враження у золотоворiтській або «соціальній» книзі відгуків.
