Український актор театру і кіно, народний артист України, преміант «Золотої пекторалі» у номінації «За найкращу чоловічу роль» за роль письменника «А» у моновиставі «Синій автомобіль» Олексій Сергійович Вертинський ділиться власними акторськими критеріями. І розповідає, як торувати шлях до слави професійного актора. Відверто і дещо скептично щодо тих, кому зірковість заважає вчитися і творити.
«З кожним роком ролі сіріють і лідерство чергується»
— Пане Олексію, яка театральна роль була найближча вашiй душі й у чому полягала ця спорідненість?
— Рiч у тiм, що взагалі як би мені не подобалася та чи інша роль, для того щоб її зіграти — я мушу її полюбити. Це звучить банально, але якщо цього не відбувається, то і вистава — на смітник. Доводилося грати будь-що, але все одно воно мені дороге та близьке, ніби все із мене, зліплене з мого світу, мозку та крові. Якщо немає цього відчуття, мені соромно виходити до глядачів.
Не знаю: чи люблю якусь особливу роль та, можливо, якась і припадає до душі. З кожним роком ролі сіріють і лідерство чергується. Те, що мені подобалося десять років тому, зараз викликає якісь сумніви, тому що ось, приміром, дядю Ваню грав якраз у ті часи, і саме він став темою мого життя. Хоча страшенно не сподобалася п’єса, тому що перед очима були постановки МХАТу, Смоктуновського. Якось серед ночі режисер зателефонував і сказав: «Прочитай «Дядю Ваню». Я відповів: «Боже, як мені це остогидло». Знову копатися, грати те, що вже переграли. Наш «Дядя Ваня» нічого спільного з радянськими проектами не має, і тому я вдячний за це. А поки я працював над цим образом, багато знайшов спільного із собою.
Зрештою, був уже немолодий, мені було відомо: якщо віддавати себе якійсь справі і тільки їй, тоді й життя буде неповноцінним. Я почав замислюватися: чи не занадто заглиблююся в професію. Вона завжди, ще змалечку, була на першому місці, однак прожив і можу впевнено сказати, що все одно можна було по-інакшому його пройти.
На той час я віддавав перевагу сучасним спробам драматургії. Насправді немає ні глибини, ні чуття. Знову заблукав у своїх думках: і де той край шукати, і як вибратися з цього лабіринту. Але потім раптом «Московіада». Десять років тому вона не мала такого актуального звучання. Головною метою були фіуритури, прописані Андруховичем. Грати подібний матеріал страшенно складно, коли багато горінь, мало подій. А сьогоденна «Московіада» відповідає потребам моєї душі.
— Чи маєте ви власну акторську конституцію? Які кодекси актор-початківець повинен сповідувати задля підкорення театрального олімпу?
— Кодекс тут один — працювати. Я страшенно дивуюся молоді, яка вирішила піти цією стезею. Чого вони туди йдуть? Взагалі, у них мотлох у голові, надивилися голлівудських фільмів, мало хто дивиться українське кіно. Самі створюють свої кодекси і свій світ. І цей світ абсолютно не має нічого спільного з тим, що відбувається насправді. Я не знаю, чи педагоги не можуть до них пробитися, чи, може, педагоги такі, що їх самих треба ще вчити. Це така туга...
Кожен приходить у цю професію, тільки воно поступило на платне чи безплатне навчання, вмикається зірка, на всі п’ять років. Так, потім ти отримуєш диплом, але що далі? Воно ходить iз потухлим, обвішлим п’ятиконечником і шукає, куди себе, талановитого, пристроїти. Нікуди ти себе не пристроїш, тому що ти п’ять років нічого не робив, ти в сутності таке саме безпомічне лахміття, яке на сцену випускати не можна, бо як тільки вийдеш — не втримаєшся, зволожнієш і втратиш свідомість, — ось що з тобою станеться. І це відбувається в XXI сторіччі.
Уже давно треба жити, як увесь світ живе. Для того щоб мати шанс вийти на сцену, навчайся з ранку до ночі, не спи. Якщо в тебе цей шанс з’являється, то не втрачай його. Досягай самого себе.
«Актор — людина підневільна»
— З якою літературою ви полюбляєте працювати як актор, який має своє особисте відчуття емоційного піднесення?
— Я звик грати те, що мені дають. А від чого я отримую насолоду, то це, скоріше, через свої особисті інтимні прочитання. Люблю Уліцьку. Актор — людина підневільна, йому що дають — те і мусить грати. Я не звик вибирати, але те, що я призвичаївся по життю читати, так то і є — мій власний стан, сьогодні — один, завтра — другий, а післязавтра — детективи якісь муштрувати буду доти, доки мозок не посвітліє.
— На український театр великий вплив має російська література, як ви вважаєте: чи можливий поділ театру і як це сприйматимуть глядачі?
— А що? Він — одне ціле? Український театр і є українським. Я працюю саме в нім. Навчався в Москві і якось визначав, що мені подобається, а що ні. Саме в той час страшенно любив дивитися «Ленком» Захарова. Така естетика мені подобалася, вона відповідала духу часу, заворожувала.
Що стосується державних театрів, то я їх ніколи не любив. Усе тому, що вони були відокремлені і не могли бути цікавими. Це охоронці традицій держави! Це витримати неможливо, спалити їх треба! На мою думку, театр, як і футбол, як і хокей, він має таке саме чаруюче значення. Якщо ти прийшов і сидиш у захваті, час вистави пройшов, як одна мить, то це якраз те, що нам і треба. Ось це і має стати традицією. Але якщо виходить людина на сцену: говорить не своїм голосом, при цьому претендує на те, щоб його промова дійшла до розуму кожного, хто сидить у залі — тебе вже на третій хвилині знудить, тут уже до лікаря йти треба.
І тому я дуже люблю український театр, і вже з українськими виставами пів-Європи об’їздив, і скрізь ми мали шалений вихід, нас сприймають європейці. Наш театр — він емоційний, глядач навіть коли не розуміє мови, він зачаровано дивиться за тим, що відбувається на сцені. Що головне в театрі? Це подія, конфлікт, а якщо цього немає, то це вже не театр — це література.
— Яка роль досі є невтіленою у вашій театральній кар’єрі?
— Немає в мене такої. І ніколи не буде, тому що я не з придуркуватих артистів. Приклад — новоприбутий актор. Воно не зіграло взагалі нічого, але в кожному інтерв’ю розповідає, як він витримує час. Коли доля подарує якусь роль, наприклад Пупкіна. Це треба бути таким божевільним. Я підневільна людина. Маю грати те, що мені дають. Якби я був продюсером, у мене було б багато грошей, зміг би найняти режисера, сценариста, сценографа для себе коханого. Так, я розумію: в людей є шалені гроші і вони хочуть якось самовиразитися. Коли подібні об’єкти пишуть: «Так, я так довго мріяв, скільки я вів переговорів, і ось нарешті здійснилося». Що здійснилося?
n Чи вірите ви у різні прикмети і чи застосовуєте певний ритуал перед виходом на сцену?
— Нічого! Я не вірю ні в які прикмети. Просто кожного разу перед виходом я прошу Всевишнього померти на сценi, тому що сил немає (сміється). Єдине, що хрещуся і молюся.
