Війна престолів: українцям нав’язують релігійно-конфесійні протиріччя

Сьогодні знають усі, що перші осередки християнства на теренах Руси (Київської Руси) виникли в сиву давнину. Київський князь Аскольд (у хрещенні Микола) заснував у Києві християнську громаду ще в ІХ ст. Майже одночасно в місті Перемишлі над річкою Сян на західних кордонах древньої Руси учні Кирила і Методія також заснували християнську єпархію з візантійським обрядом. Перемишльська єпархія територіально об’єднувала слов’янські племена русичів (українців) до серед­ньої Вісли і межувала на заході з польським (ляцьким) князівством князя Мешка І, який визнавав зверхність римсько-німецького цісаря Оттона І. Наприкінці ІХ ст. перед своєю смертю Мешко І віддав свою державу (князівство) під опіку папського престолу. В акті «Дагоме Індекс» згадувалося, що русько-польська границя простягається на північний схід від Кракова, а далі на північ до границь (кордонів) прусів.

Із часу об’єднання Володимиром Великим слов’янських християнських племен візантійського обряду та створення могутньої Руси слов’янські племена Візантійського обряду Перемишльської єпархії теж були приєднані до Київської Руси, хоча і раніше вони були з нею тісно пов’язані мовою, культурою, господарськими справами та військовими походами на Візантію.

Християни за часів князювання Володимира Великого, Ярослава Мудрого і його старшого сина Ізяслава на Русі визнавали єдину Вселенську Христову апостольську церкву (ЄВХАЦ) iз намісником апостола Петра Папою у Римі, яку і сьогодні визнають греко-католики (унійні православні) як спадкоємці Київської церкви. В Києві було утворено митрополію візантійського обряду, очолювану митрополитом (греком), призначеним Царгородським (Константинопольським) патріархом, який визнавав ЄВХАЦ у всьому світі. Візантійська імперія і її Церква мали на той час високу духовну і загальну (світську) культуру і намагалися тримати Київську Русь у своїй релігійно-політичній залежності. Водночас київські князі Володимир і Ярослав та інші мали близькі родинні зв’язки з багатьма керівниками європейських держав і не могли нехтувати власними і державними інтересами з політично-релігійною могутністю Апостольської церкви в Римі. Тому українське церковне життя в деякій мірі було духовним синтезом східного і західного християнства як єдиної Церкви, але обрядово вона належала до Царгороду. Насправді за Володимира Київська церква мала автономне архиєпископ­ство з перспективою стати патріархатом, чого не бажала Візантія.

Беззаперечною помилкою київських князів було те, що вони не домоглися на український патріархат, як це зробили болгари, грузини, румуни та інші, а митрополитами призначали чужинців (греків, болгар ) замість достойних своїх духовників. Не можна допускати до влади над людською душею представників іноземних держав, бо, як правило (показує досвід), вони відстоюють інтереси тих, хто їх привів до влади, а не інтереси корінного етносу.

У 1054 році стався розкол ЄВХАЦ, внаслідок якого Царгородський патріарх вибув із підпорядкування (юрисдикції) Папи Римського. Таким чином, ЄВХАЦ була поділена на дві Церкви: візантійського (східного) обряду з центром у Царгороді, яка прибирає собі назву Православної церкви і церкву римського обряду — Римо-Католицької церкву з центром у Римі. Слід наголосити, що задовго до розколу, державний конфлікт між Київською і Візантійською державами вплинув також на стосунки між Царгородським патріархом і Київською митрополією. Після смерті Київського митрополита Івана (болгарина), на київський митрополичий престол вперше проти волі патріарха Царгородського обирають українця Іларіона (1051 р.), а не грека, що привело до формального розриву зв’язків між Києвом і Царгородом.

У цьому митрополію підтримував Ярослав Мудрий, а згодом, майже до 1100 року, один з його синів. У 1059-му Царгородський патріарх скликає Синод усіх митрополій, на якому оголошує офіційно про розрив з Римською церквою. Київська митрополія не брала участі у цьому дійстві, а отже, не погоджувалась, не була причетна та не зацікавлена в поділі Церкви на два табори, що суперечить заповіту Христа: «Хай всі будуть єдино (Ів. 17.21) і...на цьому камені збудую Церкву мою» (Мт…16.18) — не Церкви, а лиш одну церкву.

Із ХІ століття Київська держава почала розпадатися на окремі князівства. Кожний князь хотів правити Києвом. Перманентна боротьба за його престол привела до руйнації, послаблення та знесилення Руси і її столиці. За сто років на київському престолі сиділо понад 40 князів. У 1130—1145 рр. на київський митрополичий престол Візантія призначає Михайла (грека), що привів із собою групу священиків, що зайняли вакантні місця митрополії. Він розставив по єпархіях греків, щоб паралізувати самостійність Київської Церкви. 

Впродовж 1139—1146 рр. київський княжий престол посідає чернігівський князь Всеволод Олегович, який усмирив войовничого митрополита Михайла і змусив його повернутися в Константинополь. Київська митрополія залишається без митрополита. У цей час київський престол посідає князь Ізяслав II Мстиславович (1145—1149 рр.), який займає незалежну позицію до Візантії та відстоює ідею усамостійнення Київської церкви. В 1147 р. він за підтримки духовенства скликає Київський Церковний Собор з метою зміцнення самостійності Церкви та Української державності, на якому усувають київського митрополита Михайла та обирають на його місце етнічного українця Клима Смолятича. На соборі було 7 єпископів (5 українців і 2 греки). Єпископи-греки наполягали на тому, що не можна обирати митрополита без патріаршого благословення, а ще живий митрополит Михайло, що повернувся в Константинополь, наклав на собор заборону. 

Недовго Київська церква була незалежною. На перешкоді цього процесу була не лише Візантія, а ще одна небезпека — з півночі із Суздальського князівства, що перетворилося в державно-політичне утворення, яке стало в майбутньо­му руйнівною силою для українського народу і держави значно більше, ніж Візантія. У ХІІ ст. 1149—1150 рр. і 1154—1157 рр. київський княжий престол захоплює Юрій Долгорукий — син Володимира Мономаха (можливо, з підказки Візантії), який поховав справу усамостійнення Київської митрополії від Візантії, усунув Клима Смолятича з митрополичої кафедри та запросив iз Константинополя на київський престол митрополита Константина І (не українця).

Константин І (1156—1159 рр.) усунув всіх єпископів, освячених Климом Смолятичем, і позбавив їх кафедр та церковного сану і навіть прокляв померлого князя Ізяслава ІІ Мстиславовича за те, що він послідовно вів Українську церкву до її самостійності. Киянам це не подобалося. Він змушений покинути Київ і їде в Чернігів, де 1159 року помирає. На його місце запрошують митрополита Теодора (1159—1169 рр.), який поводить себе нормально.

Ще до монгольської навали величезного пограбування зазнав Київ, зокрема церкви, від Суздальсько-Володимирського князя Андрія Боголюбського (сина Юрія Долгорукого). Ще за князювання батька князь Андрій Боголюбський вивіз iз Києва (Вишгородського монастиря) Вишгородську чудотворну Богородицю, яку сьогодні називають Володимирською.

1240 року Київська Русь, зокрема і Київ, зруйнована монголами, перестала існувати як політичний, мілітарний, культурний і духовний центр. Уціліли два її «уламки»: Галицько-Волинське князівство і колишні колонії Київської Руси — північно-східні князівства, які не чинили опору ордам, але теж змушені були платити данину Золотій Орді. У 1247 р. князь Данило Галицький іде на унію з Римом та одержує королівську корону від Папи Римського в Дорогочині, але допомоги у боротьбі проти монголів не отримує.

Через небезпеку татарських нападів у 1299 р. резиденція митрополита київського була перенесена до Володимира Суздальського, а згодом за митрополита Петра (1306—1326 рр.) — до Москви. 

Галицько-Волинське князівство, знесилене війнами, окуповує Польща, згодом Східну Україну забирає Литва. Однак до Київської церкви і митрополії ще належали Білорусь і північні князівства. Останні згодом об’єдналися в Московське царство (1547 р.) з першим московським царем Іваном Грозним (такої назви, як Росія, ще не було до 1721 року). В 1349  р. польський король Казимир Великий-окупант почав насаджувати римо-католицький обряд (костел). Він забирає у православних церкви і призначає у православних єпархіях римо-католицьких єпископів. 

Православні чинять опір латинізації. Після одруження литовського князя Ягайла з польською королевою 19-літньою Ядвігою православний Ягайло став ревним римо-католиком і продовжував польську політику, яка зустріла сильний опір на придніпрянській Україні, що була під пануванням литовців. В урядових католицьких колах виникло роздвоєння (незгоди) щодо релігійної політики в Україні: провести полонізацію українських земель чи зробити унію і зберегти грецький обряд. 

Раніше було два релігійні центри Рим і Візантія. Тепер з’явилося ще дві сили: експансія Польщі та московсько-візантійський тиск iз боку Москви за підтримки Візантії. У тих складних умовах Україні треба виживати, а для цього треба чинити опір. У 1415  р. восени в Новогрудці українські і білоруські єпископи скликають Собор і обирають Київського митрополита Григорія Цимблака за підтримки литовського князя Вітольда. Обраного митрополита не визнає Константинопольський патріарх, оскільки він признає тільки одного Київського митрополита — Фотія з осідком у Москві. Константинопольський патріарх Євтимій і митрополит Фотій формально скинули Григорія Цимблака з престолу та прокляли його. 

Проте Григорій залишився на престолі та успішно керував церковними справами, маючи підтримку світської влади та українсько-білоруської спільноти. Обрання Григорія переконує, що в українських і білоруських церковних колах зростають антивізантійські настрої і спостерігається зближення митрополита з Римом. Про це свідчить його участь у церковному соборі 1418 року в Констанці. Після смерті митрополита Григорія в 1420 році питання зближення з Римом на якийсь час відійшло. Московський митрополит Фотій знову захопив владу над українськими єпархіями, що належали Київському митрополиту. Наступником Фотія став Смоленський єпископ Герасим, який був противником Заходу. В 1436 році Константинопольський патріарх Йосип ІІ призначив на київський митрополичий престол Ізидора. 

Продовження теми читайте у нас­тупних номерах «УМ».