Комунізм? У музей!

«Експонати, представлені на нашій виставці «Мистецтво на службі радянської пропаганди», викликають два відчуття у людей, про що свідчить Книга відгуків цієї виставки, — розповідає «УМ» завідувач відділу історії ХХ століття Національного музею історії України Олександр Іщук. — Люди або ностальгують за радянським минулим і згадують, як їх приймали в комсомол чи піонери, або ж дякують, що ми показуємо, як сильно пропаганда впливала на життя людини. Тому в експозиції ХХ століття нам треба було б, з одного боку, показати злочини радянської системи, а з іншого — якою ціною було заплачено за її досягнення».
 

У фондах НМІУ зберігається чимало речей радянської доби і творів радянського мистецтва. Так, у картотеці прапорів усього 10 артефактів стосуються Української держави, натомість є сотні радянських, починаючи від знамен «до 100-річчя Леніна» і завершуючи прапорами заводів, установ, навчальних закладів. Це ж стосується виробів iз металу, дерева, тканини, пам’ятних речей, що комплектувалися в музеї за спеціальним наказом. Адже радянський період слід було представити максимально гарно, щоб принагідно миттю організувати пропагандистську виставку про досягнення радянської промисловості, науки, культури.

Це цікава колекція, яку слід використовувати. Утім як і для чого? Можливо, створити «тоталітарно-розважальний комплекс», як у деяких країнах колишнього соцтабору, і мати з того непогані гроші? Відомо ж, що чимало європейців і американців вельми цікавляться «естетикою» радянської доби, охоче купують на сувеніри фігурки Леніна, Дзержинського та інших ідеологів комунізму. Та наскільки коректно, з моральної точки зору, робити розвагу з історії держави, яка «виховувала» людей убивствами?

І це при тому, що Захід нічого не знає про реалії Радянського Союзу, про зміни в свідомості під дією тривалої масованої пропаганди і терору. Зараз спостерігаємо, як діалог між Заходом і Україною ніяк не може бути побудований, тривають два монологи. Отже, для західного світу потужна інформаційно-пізнавальна експозиція про СССР також стала б віконечком у правду. Вони б краще могли зрозуміти причини того, що зараз відбувається в нашій Україні.
 

«Голлівудські фільми з 1930-х і до сьогодні намагаються показати радянську Росію демонічною або трошки дурненькою, — каже науковий співробітник НМІУ Володимир Іванченко. — На це десятиліттями працювали режисери, сценаристи. Якісно зобразити радянську дійсність практично жодному західному кінематографісту не вдалося. Тому серйозна експозиція про ХХ століття в Україні була б принаймні кроком до того, щоб світ зрозумів, якою ж була радянська епоха».

«Радянська історія була заретушована і тепер має бути відкрита. Щоб людина будь-якого віку могла проаналізувати і порівняти: як вона раніше уявляла життя в СССР, що від неї приховували і до чого це призвело», — каже генеральний директор Національного музею історії України Тетяна Сосновська.

Пані Тетяна розповідає, що, оновлюючи експозицію ХХ століття, можна піти двома шляхами: або до краю наситити музейні зали фотографіями, архівними документами, історичними речами у вітринах, або ж у гарному дизайні представити предмети й фото ключових подій ХХ століття, що промовляють до почуттів і запрошують замислитися над тими подіями.

«Така експозиція може бути незвичною для багатьох пострадянських людей, які привчені сприймати музей як знаряддя пропаганди, — продовжує директор НМІУ. — Маємо задум перепланувати експозиційний простір, представляти кілька точок зору і показувати «паралельні світи» реальності й пропаганди. Бравурну яскравість життя в радянських плакатах і святкуваннях варто порівняти з буденністю та, почасти, убогістю побуту, нудьгою черг і браком елементарних речей. Це можна передати музейними засобами так, щоб молодь сьогодні, у ХХІ столітті, відчула хоча б приблизно те, що переживали їхні батьки і бабусі з дідусями. Щоб люди замислилися: а що ж сьогодні можна зробити, аби звільнитися від негативного спадку «совка», залишивши при цьому особистий досвід, якого кожен набув, зберігаючи у вирі перманентної боротьби звичайні людські цінності». 
 

У такій експозиції варто показати те, про що в ті часи не писали в ЗМІ, не знімали фільмів... Відвідини цього пізнавального простору можуть мати своєрідний психотерапевтичний ефект — щоб люди змогли відділити самих себе від емоційного зв’язку зі спадщиною радянської доби і поглянути на неї об’єктивно. Усе це слід представляти з відповідними документами, інфографікою, щоб люди розуміли: ця частина нашої історії сильно вплинула на кожного з нас.
 

Вiдповiдно до звичного для європейських країн досвіду, музей є освітньою установою. Отож на базі оновленої експозиції ХХ століття у НМІУ планується провадити освітні тренінги з особистісного розвитку, з прав людини, громадянської освіти. Сучасні тренінгові програми дадуть змогу молоді відчути різницю між насиллям і свободою, тоталітаризмом і демократією. 

«Ми як історики маємо дотримуватися об’єктивності, показати всю багато­гранність життя в ту епоху, — каже кандидат історичних наук, завідувач відділу НМІУ Олена Попельницька. — Адже це 70 років історії України, які чимало людей пам’ятають як свою молодість. Слід показати зріз суспільства. Можна відтворити інтер’єр квартири 1950—70-х років. Нагадати, якою була побутова техніка, в чому ходили наші люди, як жінки робили собі прикраси з підручних матеріалів». 
 

Важливо показати, яким був щоденний побут представників різних прошарків «радянської ієрархії» на теренах Української радянської соціалістичної республіки. Від першого секретаря і працівників обкомів, райкомів, міськкомів — до вчителя, кочегара, шахтаря. Якими були крамниці: номенклатурні і звичайні, в чому проявлялася ієрархія лікарень; чим відрізнялися школи і навіть факультети у ВНЗ для нащадків партноменклатури і для дітей «простих людей»; якою була побутова техніка партійного працівника і «простого громадянина»...
 

Та чи можливо відтворити в музейній експозиції, скажімо, інтер’єр магазину «Берьозка»? «Про нього говорили пошепки, але реально бачили тільки одиниці, — нагадує Олена Попельницька. — Варто показати: те, що іноземці спокійно щодня могли купувати у себе в магазинах, у нас щастило придбати лише одиницям. Можна також показати звичний асортимент харчів для людей в Радянському Союзі.

Черги за мандаринами — у мене досі їх запах асоціюється з Новим роком, бо мандарини в крамницях «викидали» тільки перед цим святом. Черги за вершковим маслом, за сметаною, за всім... Пам’ятаю, я купила сметану і розбила банку, відстоявши велику чергу. Прийшла додому без сметани і була дуже засмучена. А якось відстояла чергу за яйцями — а вони якраз переді мною закінчилися. Драматизм був. Але люди при цьому жартували». 
 

Пані Олена переконана: аби все це вдало показати, потрібні найрізноманітніші засоби: і відео, і діорами — скажімо, «прийом у жовтенята», «Щербицький на трибуні». Щоб було і кумедно, і представляло час. «Люди виживали в будь-яких умовах і при цьому зберігали позитивний світогляд і творили, — продовжує історик. — Якщо показати самвидавівські журнали з карикатурами на радянський уряд і, з іншого боку, карикатури на Америку в офіційних радянських виданнях — це теж буде смішно і промовисто».

 

Чимало людей в усіх куточках України чекають на таку експозицію. А в подальшому — й на окремий музей совєцької доби. Одна з активних учасниць дискусії «Якому бути музею СССР», культуролог Дар’я Юсупова наголошує: «Важливим є розуміння, що позитив, який був у житті людей у час «проекту СССР», зберігався не завдяки власне системі, що пропагувалася як «єдина в світі соціально-справедлива», а завдяки потужному ресурсу доброти, любові і взаємодопомоги, закладених у кожній людині.

Відвідувачі в ході ознайомлення з експозицією зможуть пережити катарсис, відкрити в новому світлі цей свій внутрішній ресурс людяності і прийняти рішення берегти його, цінувати і сміливо проявляти щодо інших».