«Нехай я бідна, нехай нещасна — цих грошей я не хочу»
З того часу її життя вимірюється тільки чеканням. Ви знаєте, що таке шістсот днів безнадійної надії? Коли з дня у день твердять, що твоїх дітей уже немає. Коли показують жахливе відео, де знущаються нібито над твоєю дитиною. Коли влада дає чергову відписку. Коли пропонують поховати якесь тіло під номером, а потім його ховають інші батьки як свою дитину.
Але мати не здається. Вона хоче перемогти бездушність системи, якій усе одно, кого ховати. Кілька разів спілкувалася з пані Катериною по телефону, просилася на інтерв’ю, щоб розповісти про її хлопців. Не хотіла, відмовлялася, бо після кожної такої розмови дуже важко відходить. Як тоді, коли у вересні 2015-го написали в соцмережах, що тіла братів Хомяків знайшли волонтери — пошуковики місії «Чорний тюльпан».
Вона звернулася до журналістів, щоб спростували цю інформацію, бо вона нічим не підтверджена: «Я телефонувала волонтерам. У мене є багато інформації, але я мамам усе не розказую. Усе потрібно перевіряти... Два сини — це другий раз танком по мені проїхалися. Мені дуже тяжко».
Про той бій на блокпосту біля Веселої Гори під Луганськом 5 вересня 2014-го, де загинула група «айдарiвцiв» i десантники 80-ї бригади за дві години до Мінського перемир’я, в iнтернеті інформації різної було. Ось як описували цей бій по гарячих слідах на сторінці батальйону «Айдар» у Facebook: «Так, група «Термінатора» (Олександр Скиба з Вінниччини) батальйону «Айдар» мала дійти до блокпоста в районі повороту на Стукалову Балку на трасі Щастя—Металіст і дочекатися там танкістів і десантників.
Проте з приходом танків i БТРів десанту почався артобстріл із боку Луганська, який тривав пiвтори години. Тому «Термінатор» наказав відігнати машину на 500 метрів у лісосмугу. Група «Термінатора» (Олександр Скиба з Вінниччини) і група «Грізлі» (тернополянин Андрій Юркевич), що повернулася зi Стукалової Балки, сіли у вантажівку, що виїжджала в бік міста Щастя.
У машині було 12 осіб першої групи і одинадцять бійців другої. Вони проїхали поворот на Кольорові Піски і через 1—1,5 км під’їхали до блокпоста, на якому майорів український прапор. «Термінатор» як командир групи вийшов iз машини і підійшов до вартового. На запитання вартового: «Хто такі?» він відповів: «Ми — «Айдар». «Айдар!» — крикнув вартовий, і одночасно весь блокпост відкрив вогонь по машині українських бійців. Інші бійці стали вискакувати з вантажівки. Кузов вибухнув і спалахнув через прострелений бензобак і детонуючі боєприпаси.
Багато бійців було поранено, вони отримали опіки. Потiм пiшли у лісосмугу і соняшникове поле. Позаду лунали поодинокі постріли: очевидно, люди на блокпосту добивали поранених. Один із поранених бійців дістався до воїнів 80-ї бригади, яка колоною йшла з Металіста, і розповів їм про все це.
Десантники кинулися на допомогу «айдарівцям», вирушили до блокпоста та вступили в бій. Бійці 80-ї підбили танк і БТР противника, зруйнували споруди блокпоста, проїхалися по ньому і рушили далі, в напрямку міста Щастя. А через дві години почалося оголошене перемир’я. Розповідь про бій написано на підставі слів двох бійців, котрим удалося вижити.
«Кілька разів вони змінювали умови обміну. Тільки вранці 8 вересня нашим бійцям дозволили забрати тіла загиблих, але відмовилися віддавати полонених. Також на сторінці батальйону зазначають, що тіла загиблих бійців передали у жахливому стані.
Ті, хто їздив по них, розповіли, що багато обгорiлих тіл лежали в лісосмузі або на траві, у деяких було розпорото животи. Мабуть, вогнем ці нелюди намагалися приховати сліди глумління над полеглими. На місці бою і блокпоста нашi бійцi зiбрали всі знайдені останки. Судово-медична експертиза встановила, що було привезено останки 33 осіб.
«Враховуючи, що в цьому бою брали участь кілька десятків бійців 80-ї бригади і більше 20 бійців батальйону «Айдар», ми віримо, що якась кількість бійців живі, пішли в «зеленку» або були захоплені в полон». Відомо, що штурмову групу «Грізлі» і «Термінатора», які були змушені відступити з-під Луганська, залишившись без підтримки, знищив терористичний підрозділ «Русичі», в якому воювали прихильники та члени неофашистських молодіжних угруповань Росії, Білорусі та інших країн.
Саме в цьому підрозділі воював відомий пітерський радикал і живодер Олексій Мільчаков, який і на війні задовольняв свої живодерські нахили, фотографуючись на тлі убитих українських бійців, на шкірі яких ножем вирізав коловрат, один iз символів бандформування «Русичі».
Серед опізнаних загиблих братів Хомяків не було. Отож рідні жили надією, що хлопці потрапили в полон. У грудні 2014 року Дмитро Хомяк ще значився під номером 575 у списку полонених, де було 632 прізвища. Мама так сподiвалася на обміни, що хтось буде звільнений із тих, хто був у тому бою з її синами. Але таких не виявилося.
У «Книзі пам’яті полеглих за Україну» у списках бійців батальйону «Айдар», які загинули 5 вересня 2014 року біля Щастя, значиться 18 чоловік. Багато з них були поховані як невідомі у Старобільську й тільки згодом ідентифіковані й перепоховані у себе на батьківщині, серед них і волиняни Олег Вишневський, Віктор Кумецький, Сергій Грибков. Є в цьому списку навіть один боєць, який не витримав тортур у полоні і помер 7 вересня в Луганську, але тіла його немає. Це один iз найстарших «айдарiвцiв» Михайло Слісенко (Сєдой), у якого залишилася 95-річна мати, а родичі встановлювали факт його смерті через суди.
Лише про братів Хомяків — жодної інформації. Їх немає ні серед мертвих, ні серед полонених, ні у списку безвісти зниклих «Чорного тюльпана». У соцмережах писали, що бійці 80-ї бригади, яких теж чимало зникло безвісти у тому бою, нібито були вивезені в полон у Дагестан, Чечню, Адигею. Чи спеціально писали, щоб зняти ажіотаж довкола пошуків, чи правда це — ніхто не скаже. Але така інформація обнадіювала. Може, і її сини десь там?
Пані Катерина доїхала навіть до лідера «ДНР» Захарченка, шукаючи своїх хлопчиків. І все безрезультатно. Їй не раз казали, що Дмитро і Володя загинули, навіть відео в iнтернеті показували, де російські терористи виймають паспорт iз кишені чи загиблого, чи пораненого «УКРОПа» і читають його прізвище. А вона не вірить, бо на тому відео не видно обличчя. Їй віддавали для поховання одне тіло під номером, ніби це її син. Вона відмовилася ховати.
Це ж саме тіло згодом віддали іншій луцькій родині, яка поховала його як свого. Як після цього вірити результатам експертизи ДНК? Як можна бути в чомусь упевненим, коли знаєш, що привозили в морги цілі рефрижератори понівечених солдатських тіл iз-під Іловайська, у кишенях яких дзвеніли телефони, а їх викидали разом iз документами? Бо був наказ не дзвонити і не відповідати.
Щоб віддавати тіла потроху, через півроку, щоб не лякати суспільство кількістю загиблих, а декому з рідних, які приїздили на опізнання в морг, цинічно казали: «Вибирайте, кого хочете. Тут їх вистачає». Вона не повірить, поки не буде впевнена, що ховає своїх, а не чужих дітей.
Мати оббила вже всі пороги, які тільки є, її голос упізнають у СБУ, адмiнiстрацiї Президента, бо вона — єдина матір в Україні, яка віддала війні відразу двох синів i досі не знає, що з ними. У дечому вона може заздрить мамам загиблих, бо вони вже знають відповіді на всі питання, а в неї все ще невідомість. Та вона готова пройти цей шлях до кінця.
— Їм простіше віддати «200», щоб поховати й забути, ніж провести незалежну експертизу. Навіть якщо мої сини загинули, я маю бути впевнена в цьому. Я буду забирати своїх, а не чужих. Я своїх дітей не давала ображати малими. Не дам і тепер, — сказала у розмові ця мужня жінка. — Всім було б простіше, якби я визнала їх загиблими. Грошей дали б. Нехай я бідна, нехай нещасна — цих грошей я не хочу. Якби держава по-іншому ставилася до цих хлопчиків, у яких була така надія, такі пориви...
Нещодавно Катерина Хомяк iз групою волинських жінок знову їздила до Києва. Там збиралися такі ж нещасні мами з усієї України, і нібито одній матері з Полтавщини пообіцяли, що їх прийме Президент. Та вийшов, як завжди, секретар-«стрілочник», який нічого не вирішує, вкотре прийняв їхні заяви, які віддадуть у СБУ, і все знову піде по колу.
— Я їх більше не смикаю. Волонтерів смикаю і зроблю все, як належить. Говорила з деякими батьками, які теж сумніваються, що поховали своїх дітей. Є на Волинi три такі мами. Мені треба провести незалежну ДНК-експертизу. І я це зроблю.
«Війна не відпускає наших дітей навіть на небі...»
Тим часом у Луцьку планують до Дня незалежності встановити пам’ятник загиблим на сході волинянам. Оголошено конкурс, обговорюють різні його варіанти. Та не забувають інший День незалежності, коли в Києві теж святкували, генерали отримували нові зірки на погони, а не були зі своєю армією, центром столиці їхала новенька військова техніка, якої так не вистачало на передовій. У цей самий час довкола українських підрозділів замикався Іловайський котел, з якого наша армія вийшла з небаченими втратами.
Запитала у пані Катерини її думку про це. Бо лунають різні думки з цього приводу, чи не зарано ще ставити такий пам’ятник, війна ж триває. Жінка вважає, що хлопці заслужили пам’ятник. Яким він буде? Влада обіцяла показати проект і порадитися з батьками загиблих.
Днями випадково на вулиці зустріла маму лучанина Дениса Чабанчука, старшого лейтенанта 128-ї гірсько-піхотної бригади, який замерз у снігах під Дебальцевим у лютому 2015 року, коли оточені українські підрозділи виходили з пастки, влаштованої військами Путіна в дні підписання другої черги Мінських угод («УМ» писала про нього у номері від 16 лютого ц. р.). Поцікавилася у пані Люби, чи бачила вона проекти пам’ятника, який мають встановити у Луцьку вже на День незалежності, чи сподобалося щось?
— Є деякі непогані варіанти. Але такого, щоб зачепило, не побачила. Цей пам’ятник має бути таким, щоб душа плакала... Хлопці далі гинуть щодня, — сумно промовила пані Люба, яка не знімає жалобного одягу вже другий рік. — Війна не відпускає наших дітей навіть там, на небі. Мені дуже хотілося, щоб приснився Дениско на моє 50-річчя, а він приснився тижнів через два. В якихось нових мештах, костюмі. І він ніби знає, що загинув, і я знаю. Питаю його: «Синку, ти вже відійшов від того жахіття?». Він заперечно похитав головою. Навіть там вони все ще воюють, їхні душі не заспокоїлися...
А ми поспiшаємо ставити їм пам’ятники. Ніби від шматка граніту зменшиться біль у материнському серці чи діти-сироти стануть щасливішими. Хлопці все ще приходять у снах до батьків і коханих, загиблі й зниклi безвісти, сіючи в душі батьків сумніви й тривогу. Бо як жити, що робити, коли син увi сні каже: «А ви впевнені, що поховали мене?»
Не полишає відчуття, ніби наше суспільство намагається відкупитися від загиблих і вцілілих у цій війні грошима, пільгами, земельними ділянками. Ми вам пам’ятники — а ви помирайте за нас. Ми вам пільги — ви воюйте за нас, трактористи, вчителі, учені. А ми тим часом будемо робити гроші. Ховатимемо зароблені мільйони в офшорах і зароблятимемо нові, поки весь народ зайнятий війною. І поки на майданах відспівують нових загиблих комбатів і рядових, наші діти навчатимуться в англійських коледжах, робитимуть селфі на яхтах, впиватимуться у нічних клубах до ранку. Бо для них війни немає...
Як на мене, душі загиблих хлопців радітимуть, коли чиновник не принижуватиме їхнього побратима. Коли «нарваний» водій не виганятиме учасника війни з автобуса. Коли в державній лікарні буде препарат за 40 гривень, без якого не можна надати першу допомогу бійцеві, який повернувся із пекла війни з епілепсією.
Коли безсовісні прокурори не тягатимуть по судах солдатiв за те, що їхнi командири бовдури або зрадники. Коли повернеться додому кожен полонений і безвісти зниклий, а їхні матері не розшукуватимуть самі зниклих дітей. А найкращим пам’ятником українським героям буде мирна, сильна і справедлива Україна, де кожна людина почуватиметься сином цієї землі, а не рабом. І найкращий монумент нашим хлопцям встановить сам український народ. Тоді, коли закінчиться ця війна, коли суцвіття перемоги розквітне на нашій землі.
