Лаконічності отця Костянтина Холодова мали б повчитися українські політики. Вміння робити своє діло і говорити про це коротко, без натяку на піар, наразі у великому дефіциті. «Головний капелан АТО», як називають Холодова в пресі, не намагається справити враження на співрозмовника — на питання він відповідає максимально конкретно. А починається розмова з того, що зараз хвилює капеланів найбільше, — невизначеність їхнього статусу, котра обертається купою проблем для тих, хто служить у зоні АТО.
—Пане Костянтине, рішення про створення капеланської служби було ухвалено ще в січні 2015 року. Однак цей інститут так і не запрацював. У чому причина?
— Закону про капеланську службу нема. Є тільки указ міністра оборони №40, який передбачає позаштатне капеланство. Тобто таке, котре перебуває не на забезпеченні збройних сил.
— В чому полягає принципова різниця між цими статусами?
— Капеланська служба повинна бути врегульована законодавчо, у Верховній Раді. Так само, як було ухвалено закон про тюремне капеланство. Щоб посада «капелан Збройних сил України» існувала на законних підставах і була захищена законом. Бо зараз, якщо я прийду в армію, один командир мені скаже: «Ти маєш робити це», а інший — «Ти маєш робити ось це». Коли буде закон, усі діятимуть згідно з ним.
—Що саме регулює командир військової частини в контексті душпастирської служби?
— Якщо священик перебуває в штаті ЗСУ, він отримує начальство — це звичайна міжнародна практика. Капелан перебуває у підпорядкуванні командира частини. Крім цього, він також є підлеглим департаменту капеланської служби.
—Чи священик на війні, окрім своїх безпосередніх обов’язків, виконує ще якусь роботу? При нагоді і при потребі бере до рук зброю?
— Ні, в жодному разі. Тут уже ти або військовий, або священик. Змішувати ці два поняття є неправильним. Священик — не комбатант.
—Але зброю ви маєте? Це ж війна, як-не-як. Вмієте поводитися зі зброєю?
— Я зброї не маю, але я зброю знаю. На всяк випадок, якщо складеться така нештатна ситуація, коли доведеться захистити життя своє чи свого побратима. Але штатної зброї я не маю, ні.
—Скільки зараз священиків перебуває на війні?
— Я володію лише дуже приблизною статистикою. На сьогоднішній день близько 40 священиків УПЦ КП перебувають у зоні АТО. Саме в зоні АТО, бо скільки загалом капеланів в армії — я не знаю. Близько 10-15 греко-католиків і десь стільки ж протестантів.
—Інші конфесії не представлені?
— Капеланів-мусульман немає. Бо й самих мусульман в армії вкрай мало. Те саме й щодо іудеїв.
—Опишіть день військового капелана. З чого він складається, який його перебіг?
— День на день не схожий. Якщо взяти мирний час, то тоді я вам можу сказати, чим займається капелан. Він організовує різні заходи, проводить молитви, опікується моральним станом бійців, їхніх родин... Організовує якісь концерти, зустрічі тощо. І це — окрім богослужіння. Словом, веде різну соціальну роботу. На війні ситуація, звісно, інакша, бо вона міняється не те що кожного дня, а кожної години. Ще раз повторю: день на день не схожий, але головне — це бути поруч із бійцями, сповідати їх, причащати, молитися з ними і молитися за них. Плюс, знову ж таки, соціальна робота — привезти якихось смаколиків, привезти хлопцям нову військову форму...
—Тобто ви працюєте ще й як волонтер?
— Ну як... Просто коли їду до них, коли моя ротація, дізнаюся про потреби... Минулого разу привіз автомобіль і 20 комплектів військової форми — хлопці були щасливі.
—А хто автомобіль подарував?
— Люди. Громадяни України.
—Як часто у вас відбувається ротація?
— Я взагалі-то там постійно знаходжуся. Всю зиму там був, весною поїхав на парафію — посвятити паски й відслужити... Зараз трохи відпочину, наберуся сили — і з 1 липня поїду знову туди.
—За вашої відсутності вашою парафією хтось інший опікується?
— Так, мене підміняє священик.
—Що для вас особисто є найтяжчим у службі на війні?
— Найтяжчим на війні, та й не тільки на війні, є невизначеність. Незнання того, що буде далі. Війна — це привід для людини відставити всі життєві турботи, зупинитися і подумати про те, що буде далі. Що буде зі мною, з моєю країною, моїм народом... Оці питання є головними на війні.
—Скажіть, будь ласка, як бійці реагують на вашу присутність?
— Можу розповісти, як вони реагують на мою відсутність. Дзвонять мені щодня. І питають: «Коли ви вже приїдете? Давайте приїжджайте. Без вас тут порожньо».
—Як війна корегує відсоток атеїстів та віруючих?
— Відвертих атеїстів на війні я не зустрічав. Є деїсти, тобто ті, хто вірить, що Бог є, але він до нього стосунку не має. Такі є, але їх мало. В основному — старий командний склад.
—Вихований іще за СРСР?
— Так. Це ще ті кадри. Мені з ними найважче знаходити спільну мову, вони моєї присутності там не розуміють.
—Вони не допомагають, але й не заважають вам робити свою роботу?
— По-різному. Є й такі, що заважають. У мене ж робота яка? Я — головний координатор священиків Київського патріархату, тож мені з цими старими кадрами доводиться перетинатися... Буває всяке. Але в основному я бачу сприяння. Є й молоді полковники, молоді генерали, які кажуть мені: «Отче, все зробимо, допоможемо, адже робимо спільну справу — рятуємо Україну».
—Ну а бійці взагалі носять вас на руках...
— Спочатку для них це було незвично — капелан у війську. Вони не знали, як зі мною заговорити, як підійти, мали якісь свої упередження. А зараз вже звикли, зараз я — їхня органічна частина. Зараз вони вже не знають, як без священика обходитися.
—І скільки часу в бійців такий адаптаційний період тривав?
— Знаєте, на війні все досить швидко відбувається. Тож, може, десь із місяць... Та й я там не перший був. Капелани в армії — з 2014 року. Тільки не централізовано. Десь в одній частині був священик, в іншій... Решта подивилася, і — «нам теж треба священика!». Зараз, коли я в штаб заходжу, мені відразу пачку листів дають від тих бригад, де потрібен священик. Я ці заявки потім передаю в Київ, і вже з Києва сюди направляють людей.
—У капелани йдуть добровольці?
— Так, винятково добровольці. Священик, який ніколи не був на війні чи у іншій критичній ситуації, може не тільки користі не принести, а ще й шкоди завдати. Тож тільки ті, хто добровільно та свідомо хочуть випробувати себе в капеланському служінні, йдуть в армію.
—Який на сьогодні дефіцит душпастирських кадрів?
— В ідеалі потрібно було б більше ста капеланів, а може, й усі двісті, щоб забезпечити наші потреби. Але загалом у нас було близько трьох сотень священиків, які перебували в зоні АТО. Місяць вони працюють там, потім на три місяці повертаються додому.
—Втрати серед священиків були?
— Було одне кульове поранення і був один священик два місяці у полоні.
—Звільнили його?
— Так. Обміняли.
—Якщо повернутися на початок нашої розмови. Що треба зробити, на вашу думку, щоб капеланська служба в Україні була легалізована?
— Треба, щоб не тільки ми порушували це питання, а й щоб і громадськість звернулася до Міністерства оборони. Бо, за великим рахунком, там уже майже все готово. Офіцери, які працювали над створенням відповідного департаменту, майже завершили роботу. З 1 травня він мав запрацювати, але... Я вже написав не одне звернення і просив журналістів про підтримку... За кордоном дивуються нашій ситуації. Мене питають: «А що буде, як тебе вб’ють?». Я кажу: «Не знаю. Поховають, мабуть, безкоштовно». «А родині що?» — питають мене. «А родині, — кажу, — нічого». Отака-от ситуація...
