Капелан Костянтин Холодов: Відвертих атеїстів на війні я не зустрічав

 

—Пане Костянтине, рішення про створення капеланської служби було ухвалено ще в січні 2015 року. Однак цей інститут так і не запрацював. У чому причина?

 

— Закону про капеланську службу нема. Є тільки указ міністра оборони №40, який передбачає позаштатне капеланство. Тобто таке, котре перебуває не на забезпеченні збройних сил. 

— В чому полягає принципова різниця між цими статусами?

 

— Капеланська служба повинна бути врегульована законодавчо, у Верховній Раді. Так само, як було ухвалено закон про тюремне капеланство. Щоб посада «капелан Збройних сил України» існувала на законних підставах і була захищена законом. Бо зараз, якщо я прийду в армію, один командир мені скаже: «Ти маєш робити це», а інший — «Ти маєш робити ось це». Коли буде закон, усі діятимуть згідно з ним.

—Що саме регулює командир військової частини в контексті душпастирської служби?

 

— Якщо священик перебуває в штаті ЗСУ, він отримує начальство — це звичайна міжнародна практика. Капелан перебуває у підпорядкуванні командира частини. Крім цього, він також є підлеглим департаменту капеланської служби. 

—Чи священик на війні, окрім своїх безпосередніх обов’язків, виконує ще якусь роботу? При нагоді і при потребі бере до рук зброю? 

 

— Ні, в жодному разі. Тут уже ти або військовий, або священик. Змішувати ці два поняття є неправильним. Священик — не комбатант. 

—Але зброю ви маєте? Це ж війна, як-не-як. Вмієте поводитися зі зброєю?

 

— Я зброї не маю, але я зброю знаю. На всяк випадок, якщо складеться така нештатна ситуація, коли доведеться захистити життя своє чи свого побратима. Але штатної зброї я не маю, ні. 

—Скільки зараз священиків перебуває на війні?

 

— Я володію лише дуже приблизною статистикою. На сьогоднішній день близько 40 священиків УПЦ КП перебувають у зоні АТО. Саме в зоні АТО, бо скільки загалом капеланів в армії — я не знаю. Близько 10-15 греко-католиків і десь стільки ж протестантів. 

—Інші конфесії не представлені?

 

— Капеланів-мусульман немає. Бо й самих мусульман в армії вкрай мало. Те саме й щодо іудеїв. 

—Опишіть день військового капелана. З чого він складається, який його перебіг?

 

— День на день не схожий. Якщо взяти мирний час, то тоді я вам можу сказати, чим займається капелан. Він організовує різні заходи, проводить молитви, опікується моральним станом бійців, їхніх родин... Організовує якісь концерти, зустрічі тощо. І це — окрім богослужіння. Словом, веде різну соціальну роботу. На війні ситуація, звісно, інакша, бо вона міняється не те що кожного дня, а кожної години. Ще раз повторю: день на день не схожий, але головне — це бути поруч із бійцями, сповідати їх, причащати, молитися з ними і молитися за них. Плюс, знову ж таки, соціальна робота — привезти якихось смаколиків, привезти хлопцям нову військову форму... 

—Тобто ви працюєте ще й як волонтер?

 

— Ну як... Просто коли їду до них, коли моя ротація, дізнаюся про потреби... Минулого разу привіз автомобіль і 20 комплектів військової форми — хлопці були щасливі.

—А хто автомобіль подарував?

 

— Люди. Громадяни України.

—Як часто у вас відбувається ротація?

 

— Я взагалі-то там постійно знахо­джуся. Всю зиму там був, весною поїхав на парафію — посвятити паски й відслужити... Зараз трохи відпочину, наберуся сили — і з 1 липня поїду знову туди.

—За вашої відсутності вашою парафією хтось інший опікується?

 

— Так, мене підміняє священик. 

—Що для вас особисто є найтяжчим у службі на війні?

 

— Найтяжчим на війні, та й не тільки на війні, є невизначеність. Незнання того, що буде далі. Війна — це привід для людини відставити всі життєві турботи, зупинитися і подумати про те, що буде далі. Що буде зі мною, з моєю країною, моїм народом... Оці питання є головними на війні.

—Скажіть, будь ласка, як бійці реагують на вашу присутність?

 

— Можу розповісти, як вони реагують на мою відсутність. Дзвонять мені щодня. І питають: «Коли ви вже приїдете? Давайте приїжджайте. Без вас тут порожньо».

—Як війна корегує відсоток атеїстів та віруючих?

 

— Відвертих атеїстів на війні я не зустрічав. Є деїсти, тобто ті, хто вірить, що Бог є, але він до нього стосунку не має. Такі є, але їх мало. В основному — старий командний склад. 

—Вихований іще за СРСР?

 

— Так. Це ще ті кадри. Мені з ними найважче знаходити спільну мову, вони моєї присутності там не розуміють. 

—Вони не допомагають, але й не заважають вам робити свою роботу?

 

— По-різному. Є й такі, що заважають. У мене ж робота яка? Я — головний координатор священиків Київського патріархату, тож мені з цими старими кадрами доводиться перетинатися... Буває всяке. Але в основному я бачу сприяння. Є й молоді полковники, молоді генерали, які кажуть мені: «Отче, все зробимо, допоможемо, адже робимо спільну справу — рятуємо Україну». 

—Ну а бійці взагалі носять вас на руках...

 

— Спочатку для них це було незвично — капелан у війську. Вони не знали, як зі мною заговорити, як підійти, мали якісь свої упередження. А зараз вже звикли, зараз я — їхня органічна частина. Зараз вони вже не знають, як без священика обходитися. 

—І скільки часу в бійців такий адаптаційний період тривав?

 

— Знаєте, на війні все досить швидко відбувається. Тож, може, десь із мі­сяць... Та й я там не перший був. Капелани в армії — з 2014 року. Тільки не централізовано. Десь в одній частині був священик, в іншій... Решта подивилася, і — «нам теж треба священика!». Зараз, коли я в штаб заходжу, мені відразу пачку листів дають від тих бригад, де потрібен священик. Я ці заявки потім передаю в Київ, і вже з Києва сюди направляють людей. 

—У капелани йдуть добровольці?

 

— Так, винятково добровольці. Священик, який ніколи не був на війні чи у іншій критичній ситуації, може не тільки користі не принести, а ще й шкоди завдати. Тож тільки ті, хто добровільно та свідомо хочуть випробувати себе в капеланському служінні, йдуть в армію. 

—Який на сьогодні дефіцит душпастирських кадрів?

 

— В ідеалі потрібно було б більше ста капеланів, а може, й усі двісті, щоб забезпечити наші потреби. Але загалом у нас було близько трьох сотень священиків, які перебували в зоні АТО. Місяць вони працюють там, потім на три місяці повертаються додому. 

—Втрати серед священиків були?

 

— Було одне кульове поранення і був один священик два місяці у полоні.

—Звільнили його?

 

— Так. Обміняли. 

—Якщо повернутися на початок нашої розмови. Що треба зробити, на вашу думку, щоб капеланська служба в Україні була легалізована? 

 

— Треба, щоб не тільки ми порушували це питання, а й щоб і громадськість звернулася до Міністерства оборони. Бо, за великим рахунком, там уже майже все готово. Офіцери, які працювали над створенням відповідного департаменту, майже завершили роботу. З 1 травня він мав запрацювати, але... Я вже написав не одне звернення і просив журналістів про підтримку... За кордоном дивуються нашій ситуації. Мене питають: «А що буде, як тебе вб’ють?». Я кажу: «Не знаю. Поховають, мабуть, безкоштовно». «А родині що?» — питають мене. «А родині, — кажу, — нічого». Отака-от ситуація...