Декомунізація в українській столиці мала завершитися 22 травня. Та попри це пам'ятник Щорсу досі стоїть на бульварі Шевченка в Києві, хоча його і "прикрашає" надпис "Кат українського народу". Парадокс полягає і в тому, що розташований вождь якраз навпроти вулиці Симона Петлюри.
Пострадянська спадщина
Теоретично процес декомунізації та «процес позбавлення від тоталітарного минулого» в українському суспільстві почався в 90-x роках, коли держава стала незалежною. Тоді з навчальних програм y школах та університетах були вилучені дисципліни, присвячені ідеології та історії Комуністичної партії, a на державних підприємствах ліквідували «Ленінські кімнати» та бюсти комуністичних партійних діячів.
Одним із перших пам’ятників комуністичному режиму, знесеному в Україні, був монумент Великій Жовтневій соціалістичній революції y Києві, a от y Львові за перші три роки незалежності ліквідували близько двох тисяч Ленінів. На тому практично й завершили «позбавлення від тоталітарного минулого». За словами голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, відсутність політики декомунізації в Україні після проголошення незалежності була однією з причин, які призвели до неорадянського реваншу режиму Януковича.
Вирішальною точкою відліку декомунізації можна вважати Революцію гідності, a точніше повалення пам’ятника Володимиру Іллічу на Бессарабській площі y Києві. Ліквідація лідера більшовиків 8 грудня 2013-го була незаконною, втім викликала ланцюгову реакцію — в Україні почався «ленінопад» та знищення пам’ятників радянським державним діячам i радянської символіки.
Після тривалих обговорень та дискусій як y суспільстві, так i y Верховній Раді, президент Петро Порошенко все ж підписав декомунізаційні закони — чим надав право державним органам ліквідовувати об’єкти «тоталітарного режиму». За цей час парламент ухвалив дев’ять постанов про перейменування більш ніж тисячі населених пунктів, ліквідував більше тисячі пам’ятників Леніну, майже тисяча пам’ятників тоталітарним «героям» зараз у процесі демонтажу. В Українському інституті національної пам’яті кажуть, що головний масив роботи вже зроблений. Залишилося перейменувати трохи більше десятка населених пунктів, серед яких і місто Кіровоград.
Декомунізація по-київськи: що вже, a що — ще?
Київ декомунізують до 23 травня, заявляв мер столиці Віталій Кличко. Втім не так сталося, як гадалося. Попри те, що столиця лідирує з перейменування вулиць, за результативністю виконання закону про декомунізацію щодо демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків вона суттєво відстає. В Українському інституті національної пам’яті нарахували y столиці більше ста не демонтованих об’єктів, серед яких як монументи, так i пам’ятні, меморіальні та анотаційні дошки.
За словами міського голови Віталія Кличка, основна причина, яка пригальмувала виконання закону, — пошук місця, куди б перевезти всі демонтовані об’єкти та зробити там музей. Відсутність місця під музей — причина другорядна,— переконані активісти. В інших українських містах спеціально обладнаного місця для демонтованих пам’ятників теж немає, але їх тимчасово зберігають на різних складах.
«Мені здається, що головна причина — відсутність політичної волі на ліквідацію тих чи інших пам’ятників, безкарність та бюрократія, а ще — пасивність та аморфність y цьому питанні. Замість того щоб бути взірцем для інших міст щодо виконання закону про декомунізацію, столиця, відверто кажучи, цей закон провалила. У нікому не потрібній ностальгії за радянським минулим київська влада вигадувала тисячі причин, аби прикрити власну бездіяльність. Терміни декомунізації минули, a згадки про тоталітарне минуле залишилися. I що найгірше — невідомо, скільки ці «пам’ятки» ще простоять»,— коментує «УМ» активіст Євромайдану та учасник повалення Леніна y Києві Дмитро.
Наразі Київрада веде переговори щодо створення «музею тоталітаризму», де будуть зберігатися зразки радянського мистецтва. До слова, мистецьку цінність цих творів визначатиме спеціальна комісія при КМДА. «Нас часто критикують, ніби ми намагаємося повною мірою стирати радянське минуле з нашої пам’яті. Насправді це не так.
Завдання, яке ми ставимо перед собою, — це лише усунення з громадського простору, з наших центральних вулиць і площ цих символів тоталітарного минулого, але водночас вони мають залишатися як символи минулого, до якого ми не повинні повернутися»,— розповідає керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
Для створення музею наразі розглядають кілька місць, серед яких парк Партизанської слави, «Нивки», Київський ботанічний сад імені Фоміна, Національний музей народної архітектури та побуту України в Пирогові та Національний комплекс «Експоцентр України».
Поки не відомо, як і скільки часу знадобиться для створення «музею тоталітаризму» чи бодай пошуку місця, де б з’явилася можливість зробити експозицію з демонтованих об’єктів. Саме тому до створення музею демонтовані в рамках декомунізації пам’ятники та пам’ятні дошки перебуватимуть на території Державного музею авіації України у Жулянах.
«Український Чапаєв» y законі
«Щорс Микола Олександрович — активний учасник знищення українського національного руху в 1918—1919 роки, військовий комендант міста Києва. Його підлеглі вбивали українських військовополонених і творили насильства над мирним населенням» — так охарактеризовано містифіковану постать радянського військового y збірнику матеріалів «Декомунізація: що i чому треба перейменувати i демонтувати», що вийшов в Українському інституті національної пам’яті. Попри це доля пам’ятника Миколі Щорсу й досі залишається не зрозумілою.
Більше того, є велика ймовірність, що найближчим часом комдив Червоної армії залишиться на бронзовому коні посеред бульвару Шевченка. Відчуття когнітивного дисонансу викликає і той факт, що монумент учасника бойових дій проти армії УНР стоїть навпроти вулиці, яка носить ім’я головного отамана військ УНР Симона Петлюри.
У радянський період історії Щорс входив y список героїв революції, про подвиги яких діти дізнавалися ще y початковій школі. Товариш Щорс був одним із тих, «хто віддав своє життя в боротьбі за щастя трудового народу». Як не дивно, але в 20-x роках минуло століття його ім’я було меш відоме,— кажуть історики. Зліт військової кар’єри відбувся лише за десять років, коли влада Союзу всерйоз узялася за створення героїчного епосу про революцію і громадянську війну, який би виховував нові покоління радянських громадян.
У 1935 році Йосип Сталін, вручаючи орден Леніна кінорежисеру Олександру Довженку, зауважив, мовляв, непогано б створити героїчний фільм про «українського Чапаєва» Миколу Щорса. І такий фільм з’явився на екранах через чотири роки, але ще до його виходу з’явилися книги та пісні про Щорса, найвідомішою з яких стала написана Матвієм Блантером і Михайлом Голодним «Пісня про Щорса». Іменем Щорса стали називати вулиці, площі, селища і міста, пам’ятники йому з’явилися в різних містах СРСР.
Спорудили пам’ятник командирові 1-ї Української радянської дивізії й y Києві y 1954-му році з нагоди 300-річчя Переяславської ради, внаслідок якої було укладено сумнозвісний воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Монумент Щорсу, висотою близько 14 метрів, виготовили з бронзи та встановили на постаменті з граніту, висота якого понад 6 метрів. Угорі постамент прикрашений карнизом та фризом із барельєфами із зображеннями епізодів російсько-української війни y 1917—21-х роках. Авторами монументу стали скульптори Михайло Лисенко, Микола Суходолов, Василь Бородай та архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров.
Попри руйнівне по відношенню до України минуле Щорса ліквідація його пам’ятника — опинилася під загрозою. І справа далеко не в тому, що він стоїть на місці щільного транспортного потоку і для його демонтажу треба перекривати рух та знімати тролейбусні електродроти.
Щорс є пам’ятником монументального мистецтва національного значення, i тому експертна рада Департаменту містобудування і архітектури КМДА рекомендувала залишити його на місці встановлення як визначний твір архітектури. Саме з цієї причини для його вилучення потрібна відповідна постанова Кабінету Міністрів. Саме тому в КДМА мають своє бачення ситуації — біля пам’ятника встановити інформаційну табличку, де розповісти про Щорса як хороше, так і погане.
Утім таке рішення Київради неабияк обурило співробітників Інституту національної пам’яті. Тут переконані, що проблеми в статусі немає, оскільки Мінкульт може за спрощеною процедурою позбавити будь-що, що підпадає під декомунізацію, статусу пам’ятника національного значення. Тобто експертна рада уповноважена лише надавати рекомендації щодо подальшої долі демонтованих пам’ятників та пам’ятних знаків, але аж ніяк не може вирішувати, чи виконувати закони України на території столиці.
Так чи інакше, пам’ятник слід забрати з публічного простору, а що з ним далі робити — везти в музей чи ще кудись — це вже якраз має вирішувати київська влада. За словами Володимира В’ятровича, мер столиці має займатися організацією імплементації закону про декомунізацію, а не інтерпретувати його під себе.
Залишити не можна знести
Крім славнозвісного монумента Миколі Щорсу ,в столиці ще залишаються пам’ятки, демонтаж яких викликає дискусії y суспільстві. Чи не найбільше суперечок викликає Арка дружби народів, встановлена y 1982 році на території Хрещатого парку на честь «об’єднання України з Росією».
Попри те, що міністр культури Євген Нищук неодноразово заявляв про демонтаж пам’ятки, y відомстві його слова спростовують. У процесі декомунізації арку зносити не будуть, проте відправлять у музей скульптурну композицію, яка знаходиться під нею. Як розповідає прес-секретар міністра культури Юлія Даценко, зараз саме цей пам’ятник чудово виглядатиме як приклад соціалістичного мистецтва в потенційному Музеї тоталітарних режимів». За словами речниці, наразі їм надходять різні ідеї, як i що встановити поруч з аркою.
У соціальній мережі Facebook пропонують свої ідею «декомунізації». Так, один із користувачів на своїй сторінці розмістив проект зі шматками дзеркал, що дозволить не зносити сам монумент, а просто одягнути його в нову обгортку. Мовляв, дзеркала можуть бути неправильної форми — таким чином імітувати кулі та снаряди, «щоб не забути наслідків такої дружби». Слід зазначити, що кияни зареєстрували петицію на захист «веселки», яка за два тижні зібрала більше 12 тисяч підписів.
Монумент «Батьківщина-мати» занесений до книги рекордів України та до світових рейтингів. Він вищий за статуї Свободи у Нью-Йорку і Христа Спасителя у Ріо-де-Жанейро, тому досі є найвідомішим символом Києва. Попри те, що скульптура потрапила під декомунізаційні закони, демонтовувати її не будуть.
«Зі щитом, але без «совка» на ньому. Герб СРСР буде усунено зі щита скульптури «Батьківщина-мати»,— коментує Володимир В’ятрович. Символи зі щита демонтують після дослідження пам’ятки, яке має провести Інститут електрозварювання імені Євгена Патона. До слова, y соціальних мережах припускають, що символи СРСР можуть замінити тризубом. Втім в інституті це спростовують, мовляв, щит залишать чистим, без будь-яких зображень.
Як дідусь Ленін казав
Якщо вищезгадані пам’ятки практично y всіх на слуху та перед очима, то залишаються y столиці й такі, про яких ні слуху ні духу. Кричущу радянську символіку «УМ» знайшла на території університетського містечка y Києво-Могилянській академії. На одному з академічних корпусів, побудованому ще y 20-x роках XIX століття під керівництвом Андрія Меленського, зображена відкрита книга з написами «Учиться, учиться, учиться... В. И. Ленин» та «Партия — ум, честь и совесть нашей эпохи. В. И. Ленин».
У коментарі «УМ» в академії розповіли, що нова адміністрація навчального закладу та його перший президент В’ячеслав Брюховецький ще на початку 90-x вирішили залишити написи як згадку про тоталітарне минуле університету. Справа в тому, що за часів Київської духовної академії на фронтоні цієї будівлі була зображена розкрита «Біблія» зі словами «На початку було Слово, Слово в Бога було, і Бог було Слово (Ів. 1:1)».
Натомість за часів перебування в будівлі військово-політичного училища зображення було змінено на якір із кораблями, радянською символікою та книгою з написами. За словами керівника прес-центру КМА Лариси Сиволожської, y виші до надпису завжди ставилися як до такої собі «історичної оказії», але якщо є закон — його треба виконувати.
Підтримують адміністрацію свого вишу й студенти, які пропонують відновити на корпусі напис зі Святого письма. «Моя позиція однозначна, що нинішнього напису не має бути на будівлі. Не може бути двозначної позиції у таких питаннях. Думаю, що в перспективі його таки не буде в академії, проте було б добре пришвидшити цей процес. Оскільки декомунізація — це не просто знесення, перейменування і зміна комуністичних назв, а процес, який необхідний країні задля подальшого політичного розвитку», — коментує студентка Катерина.
Наразі невідомо, як зніматимуть напис (оскільки він є частиною мозаїки XIX століття) і чи замінюватимуть його іншим, а також коли це станеться. Втім робити це потрібно. Перефразовуючи німецького державного діяча Отто фон Бісмарка («Війну виграють вчителі та священики»), скажу: нашу війну нам ой як не можна програти.
