Жінка за стійкою марно намагається привернути увагу бармена «Докер пабу»: він повністю поглинутий грою музиканта на сцені. В Києві з акустичною програмою виступає британський рокер, вокаліст, автор музики та пісень Кен Хенслі. З 1970-го впродовж десяти років музикант грав у лондонському колективі Uriah Heep. На концерті в Києві жартує: «Люблю слухати, коли ви співаєте. Я просто ваш гітарист. Якщо так триматимете, заберу вас iз собою в тур». Восьмий десяток Кена Хенслі звучить сольними проектами по всьому світу. Перебуваючи в Україні, він розкрив «УМ» кілька секретів своєї, часом вражаючої, творчості.
В Україні Кен Хенслі шостий раз, має тут друзів, в одній iз його пісень є рядки «я хочу повернутися назад в Україну». Він зізнається: найбільше його вражає тут, як люди захоплюються його творчістю, на концерті пізнають пісні з перших нот та акордів. «Грати для українців — неймовірне задоволення, бо тут люди дійсно люблять музику», — ділиться музикант.
«Моя дорога до свободи — християнство»
—Кене, як виникла незвичайна пісня Illusion, у якій зображено ліс розбитих сердець, стежка бентежень, ви підіймаєтеся на пагорб вищих ідеалів, але не можете досягти долини любові, бо це лише ілюзія?
— Був період, коли писав пісні про містичні речі, чародійства. Все, що ви чуєте у тексті цієї пісні, я бачив на власні очі. Коли писав, моя фантазія відлітала кудись в інші краї, і мені починало здаватися, що все це тут, переді мною: чарівний ліс, ріка бажань, озеро снів.
Про любов багато розмірковував і писав. Для мене вона така, як визначає Біблія, — жертвувати собою заради інших, як зробив Ісус. Але сучасний світ виховав багато егоїстів, які не здатні на жертву, тому й не можуть любити.
—Багато пісень написали під впливом любові до жінки і присвятили їй?
— Авжеж, достатньо. В 2008 році був День святого Валентина, мав привітати дружину. О четвертій годині ночі вирішив, що повинен подарувати їй пісню. Написав за кілька годин — поки вона прокинулась, були готові і кава, і пісня.
—У композиції Free me ви просите кохану звільнити вас від її чар. Коли в житті почуваєтеся найбільш вільним?
— Моя дорога до свободи — християнство. Перед виходом на сцену завжди кілька хвилин молюся. Ще почуваю себе особливо вільним, коли сиджу за піаніно або граю на гітарі. В цей момент я не залежний від світу. Коли буваю знічений, наляканий, розгублений, можу залагодити це грою. Музика — моя власна форма терапії.
—Який зв’язок між вашим внутрішнім станом та тим, до якого інструмента зараз хочеться торкатися?
— Коли починаю грати, пісня підказує: «візьми гітару» або «сядь за фортепіано». На гітарі грати мені важче. А піаніно взагалі особливий інструмент, бо я не вмію на ньому грати — ніколи не вчився. Тому на фортепіано гра — пригодницька історія, яка повністю поглинає. Я використовує це, коли хочеться про все забути.
Музику чую в голові — і поєдную голову з пальцями. Виробляю такі речі, які нормальні піаністи не роблять. У них є правила — а я їх просто не знаю! Це мій шлях до експериментів, креативу, бо жодних кордонів немає — я йду в музиці куди хочу. В рок-н-ролі правила ніби відсутні, але в багатьох рокерів не відчуваю цієї свободи. Вони переконані, що мають грати за правилами — і втрачають себе.
«Коли я побачив Елвіса Преслі...»
—Якими були ваші перші вірші?
— Почав складати їх ще в сім чи вісім років. Вони були про все, що бачив. Це могли бути три рядки мало пов’язані між собою на перший погляд. Наприклад, два рядки про квіти, останній — про моїх іграшкових солдатиків.
—Дещо схоже на японські традиційні трирядкові вірші — хайку.
— Дійсно? Ой, здається, мене копіюють! Насправді, вірші були жахливими, майже нікому їх не показував. Моєму батькові не сподобався жоден iз них, він узагалі не любив нічого креативного та артистичного. Творчість у моїй крові від мами-піаністки.
Коли я побачив Елвіса Преслі, мене осяяло: я ж можу співати пісні на свої вірші! Змусив батьків придбати мені гітару, а ще вдома, так би мовити, під рукою завжди було мамине піаніно. Пам’ятаю, як дитиною сідав за нього, наспівував свої вірші і бренькав — здавалося, ніби в такт. Але одного разу мама почула мене й сказала: «Сину, ти граєш і співаєш різні речі». Я відповів: «Це добре, я роблю, як ніхто інший»! І досі я точно знаю, що не зможу грати так досконало, як, приміром, піаніст та композитор Кіт Емерсон. Але так, як граю я, — теж ніхто не зіграє.
—Коли точно зрозуміли, що ваш шлях — створювати і грати пісні?
— Я нічого не створюю, тим більше пісні! Бог створює пісні, я — тільки інструмент, щоб їх записати і донести. Граю те, що чую і відчуваю, не намагаючись бути оригінальним. Це — моя місія, бо я роблю це все життя. Насправді, більше нічого не вмію робити добре — ні куховарити, ні танцювати.
У 1991 році я переїхав до Америки і покинув музику майже на 15 років, тому що мав щось змінити в собі. Я багато працював і мав удосталь грошей тоді, але за десять років зрозумів: утратив дуже важливу річ у своєму житті. Знову почав писати пісні — і мені одразу покращало.
—Чия думка про ваші пісні для вас справді дуже важлива?
— Моя. Коли був молодим, критику сприймав персонально і серйозно — ображався. Музика зробила мене вільнішим від людської думки, тому менше дослухаюся. Моя робота не в тому, щоб грати для критиків. Я пишу пісню, даю їй життя і ділюся нею з людьми. Для мене важливіше зіграти пісню кільком друзям і братові, який теж пише пісні, і дізнатися, що вони думають про неї, аніж отримати схвальні відгуки і нагороди від відомих критиків.
Ділюся піснями з двох причин: бо в них мої почуття, і тому що хочу почути відгук людей. Але таких, чию думку ціную. Кілька тижнів тому написав пісню і заспівав її Насті — моїй подрузі з України. Ми провели багато часу разом, вона добре знає мене, мою музику, і я був упевненим, що вона чесно висловить свою думку.
—Була ситуація, коли вас врятував друг?
— Я підхопив погану хворобу, коли пив воду в Японії, і в лікарні в Атланті у США мене вирішили тримати три місяці. Відчув, що не витримаю, хочу додому. Але лікарі не виписували на свободу. Подзвонив другу в Нью-Йорк, поскаржився. Він одразу зателефонував у госпіталь головному лікарю, представився моїм персональним австрійським лікарем. Говорив iз дуже дивним акцентом — і переконав, що пацієнту краще продовжити лікування вдома.
Сотні разів люди мені допомагали. Не знаю, що ви називаєте дружбою, а для мене друг — той, кому можу подзвонити, коли на годиннику друга ночі, сказати: в мене проблема — і він одразу з’явиться на порозі. А іноді дії взагалі не потрібні, лише вислухати.
—Якби зустріли себе двадцятирічного і мали можливість дати одну пораду, що б це було?
— Просто грай, бо це — твоя любов. Не грай iз будь-яких інших причин: задля грошей чи слави, інакше розчаруєшся. Якщо гратимеш заради любові, як зараз я, — зачаровуватимешся з кожним днем ще більше.
