А ми удвох...

«Коли ми вийшли на пенсію і одержали квартиру в Черкасах, то з вікна побачили суцільний пляж. Адже наш мікрорайон «Митниця» збудований на намивному піску», — пояснює «Україні молодій» Ніна Парфьонова. Вона каже: у вітряну погоду пісок через відкриту кватирку діставав навіть до їхнього шостого поверху.

«Вид із вікна й справді був невеселий — лише пісок навколо. Біля будинку взагалі нічого не росло, тільки при дорозі — дві старі тополі», — пригадує минуле і її чоловік Валерій Іванович.

Озеленити територію біля своєї багатоповерхівки по вулиці Гагаріна сім’я Парфьонових вирішила відразу, як заселилися у нову квартиру. Правда, спочатку, зізнається пані Ніна, сподівалися на суботники. Вона навіть дзвонила в ремонтно-експлуатаційне управління і запитувала, чи є такі плани. Але почула у відповідь: У нас на таке грошей немає, збирайте людей та садіть самі». Тож розвішала оголошення із запрошенням на толоку.

«Але ніхто не відгукнувся. Людям не було коли, в усіх проблеми — робота, діти», — розчаровано всміхається тепер Ніна Іванівна. 

Після такої невдачі, наголошує вона, сказала чоловікові: що зможу — сама посаджу, а ти води для поливу принесеш.

«Це ж елементарно — допомагати Ніні, яку я люблю і з якою ми стільки років разом», — зауважує на слова дружини пан Валерій.

Тож вони удвох вийшли і взялися за озеленення території навколо свого будинку. Спочатку посадили абрикоси, вишні та сливи у дворі біля під’їзду, а потім почали засаджувати деревами територію з іншого боку будинку. 

«Люди, які проходили повз нас, попереджали: не садіть, тут нічого не ростиме, бо пісок. А ми садимо й відповідаємо: а ось побачите, що виросте!» — наголошує Валерій Іванович.

«І оце за минулих 23 роки ми з чоловіком озеленили місцину від того краю і аж до магазину. І дерева, і кущі, і квіти, все ми вдвох висадили», — показує рукою вдалечінь пані Ніна.

Загалом, зазначає, якось навіть підрахували, скільки зелених насаджень удвох привезли та посадили біля будинку. Цифра вийшла солідною — тільки дерев 400 штук. Тут, біля будинку, ростуть берізки, клени, акації, верби та пірамідальні тополі.

«Оті берізки, що вздовж вулиці Гагаріна, ми з Валерієм Івановичем привезли із Чорнобаївського району. Їхали у моє рідне село Бакаєво і побачили, як неподалік від них горить трава», — веде далі Ніна Іванівна. Каже, зупинили свій «Запорожець» і рятували маленькі берізки — викопали та привезли у Черкаси. Так придорожні білокорі красуні стали міськими «жительками». Нині ті берізки виросли до кількох метрів і радують перехожих. 

Ніна Іванівна наголошує: озеленення — справа нелегка. Бо мало посадити дерево чи кущ, а скільки праці треба вкласти, аби воно прийнялося. Скільки відер води потрібно принести для поливу, поки висаджена зелень підніметься. І тут велика дяка, наголошує, Валерію Івановичу, адже весь полив на його плечах.

«Не тільки воду носили, ще й землю сюди на своєму «Запорожці» завозили, щоб усе посаджене прижилося», — пригадує й Валерій Іванович.

Але, додає Ніна Іванівна, вони з чоловіком ні разу не пошкодували, що займаються озелененням. І навіть тоді, а таке бувало не раз, коли бачили, як посаджені ними деревця вночі хтось понівечив чи зламав. Парфьонови ніколи не здавалися і жодного разу не опустили руки. 

«На місці зламаного деревця завжди висаджуємо інше. Негатив у душі не накопичуємо, позитивом треба жити», — ділиться роздумами Валерій Іванович.

Для нас з дружиною, підкреслює він, справжня нагорода, якщо посаджене деревце приживається, набирається сили й зеленіє.

«Нині у вікно дивлюся, як наші дерева попідростали, як кущі та квіти рясно цвітуть — це ж таке задоволення», — щиро зізнається й пані Ніна.

І розповiдає, що вони з чоловіком за характером дуже непосидючі. Марнувати час за переглядом телепередач — то не їхня історія. Їхнє амплуа — ніколи не сидіти крячкою. Такі, наголошують Парфьонови, вони з дитинства. Обоє виросли у багатодітних родинах. Валерій Іванович у станиці в Краснодарському краї, де бабуся і мама розмовляли українською, були працьовитими і цьому навчали дітей та онуків. А пані Ніна народилася на Черкащині у селі Бакаєве Чорнобаївського району. Їх було п’ятеро у мами, солдатської вдови.

«Я виросла в дуже бідній сім’ї. Пригадую, як маленькою раділа, коли сусідка баба Аня Головко пошила мені ляльку з ганчiр’я», — говорить Ніна Іванівна. В родині вона була найменшою. Тож коли підросла, старші вже працювали у колгоспі і заробляли на свій шматок хліба. Вона ж закінчила 7 класів на відмінно і одержала направлення на навчання до Черкаського медичного училища, котре успішно згодом закінчила. 

«Медицина була для мене незвичним та незвіданим світом, який манив до себе. І коли в селі фельдшер ходила по хатах, я завжди бігала за нею «хвостиком» — так цікаво було! — сміється пані Ніна. І додає: — Бо дуже мріяла теж стати медиком».

Парфьонови разом 47 років. Познайомилися вони випадково, коли грали у волейбол. В ту пору обоє були військовослужбовцями. Валерій Іванович — офіцером ракетних військ, у нього за плечима було військове училище у Хабаровську, а Ніна Іванівна — прапорщиком медичної служби. 

У Семипалатинську, де обоє служили, якраз проходило спортивне свято і їхні команди грали у волейбол. Словом, у тій грі перемогло кохання, згодом молоді побралися, у них народилася донька Ірина. 

Родина змінила не одне місце служби. Полковник Пар­фьонов служив у Семипалатинську, Феодосії, у Вологді та Іркутську, і завжди поруч iз ним була вірна дружина Ніна. 

«Ні дня не сиділа вдома, весь час працювала операційною сестрою у госпіталях», — згадує минуле Ніна Іванівна.

«На Черкащину ми приїжджали у відпустку, коли служили. Зазвичай спочатку їхали до моїх батьків, а тоді до Ніниних. Мене Черкаси захоплювали своєю архітектурою та набережною Дніпра», — говорить Валерій Іванович.

«А ще ми вибрали це місто, бо тут — моя пуповина», — усміхається Ніна Іванівна. Тепер у Черкасах живуть і їхня донька Ірина з чоловіком та дві внучки — 16-річна Ліза та на два роки молодша Катя. 

«Внучки — то наша гордість. Катя захоплюється танцями, а Ліза — спортивною стрільбою з лука. Радіємо за них, коли буваємо на концерті або змаганні», — каже Ніна Іванівна і гортає альбом із сімейними фотографіями.

З Ніною Іванівною та Валерієм Івановичем ми розмовляємо, як вони жартують, на їхній фазенді. Вона якраз навпроти багатоповерхівки, де вони живуть. Колись тут було згарище, валялися купи сміття, і Парфьонови, коли засадили деревами територію біля будинку, взялися облагоро­джувати цю невеличку ділянку під горою. Тут вони посадили фруктові дерева — вишні, сливи, абрикоси, кущі смородини, малини, агрусу, полуниці. А ще на мініатюрних грядках у них росте городина. Чиновники міської ради, коли дізналися про таке, приїхали, подивилися і, побачивши, який зелений оазис створили ці двоє небайдужих пенсіонерів, дозволили ветеранам господарювати із сапками й надалі. 

«Оце з фазенди вчора пересадила під будинок кущі конвалії. Як гарно вони цвітуть!» — каже Ніна Іванівна і хвалиться своїми квітами — пролісками, тюльпанами, ірисами, півоніями, мальвами, ліліями, ехінацеєю, ромашками. 

Влітку, розповідають Парфьонови, коли в їхній багатоповерхівці жарко, на фазенді –справжня красота. Розстеляй на траві ковдру й відпочивай. Тільки у них це не дуже виходить, бо ж на вулиці вони завжди щось старанно садять, поливають, прополюють.

«Ми з чоловіком дуже любимо природу і стараємося, аби навколо так гарно зеленіло. В тіні цих дерев набираєшся енергії та натхнення», — підсумовує нашу розмову Ніна Парфьонова.