Напевне, кожен музичний журналіст хоча б раз у своїх опусах порівнював популярність з палицею, що має два кінці. Тож образ далеко не новий і навіть банальний, але від цього свою актуальність та справедливість він аж ніяк не втратив. І першою зі мною погодиться, мабуть, Руслана, наша львівська принцеса, яка завдяки своєму останньому альбому наразі живе наче між двох вогнів. З одного боку — просто-таки шалена популярність диску, який можна назвати чи не найуспішнішим у творчості співачки. За інформацією прес-центру Руслани, альбом очолив рейтинги літніх продажів, випередивши всі вітчизняні та зарубіжні збірки. 95 тисяч примірників «Диких танців» меломани вже розмели (до показників «Золотого диску» залишилося всього лише 5 тисяч екземплярів, які, варто думати, вже найближчим часом займуть свої місця у приватних колекціях). А з іншого — «Дикі танці» нищівно критикують гуцули, естетику та культурy яких Руслана й оспівувала у цій роботі. Ось цитата з листа, якого надіслав на адресу «України молодої» Петро Шкрібляк, директор філії «Гуцульщина» НДІ українознавства Міністерства освіти і науки: «Громадськість Гуцульщини негативно сприйняла творчу «програму» артистки зі Львова Руслани Лижичко «Дикі танці», в якій маються на увазі гуцульські танці, іменовані нею «дикими»... Навішування штампів «дикі» танцювальному мистецтву цілої етногрупи українців-гуцулів, які, до речі, відзначаються дуже високою майстерністю, це вже не вкладається ні в які рамки — ні в етичні, ні в моральні, ні в загальнолюдські.
Затія Лижичко «Дикі танці» є близькою до Вєрки Сердючки. Лише остання обсміює українську мову шляхом всіляких перекручень, а в Русланиних «Диких танцях»... формується меншовартість гуцульського субетносу в цілому» . Ось так!
«...Чотирнадцять років тому на першому фестивалі «Червона рута» в Чернівцях шалений фурор спричинив запальний канадійський рок-гурт «Люті гуцули», — пише наша колега з газети «Час» Маріанна Антонюк. — Тоді епітет «люті» не асоціювався з агресією і насильством, які є також проявами дикості — гіршими, звичайно, проявами. Сьогодні ж неприборканість і свобода творчості Руслани, яка прагне примусити шаленіти від дикого гуцульського драйву всю Європу і весь світ, таврується, як неетична, аморальна і взагалі загрозлива для людства». Серед опонентів дискусії, окрім, звісно, тих 95 тисяч, хто придбали цей диск, — народний архітектор України Іван Мотрич. «Я уважно прослухав альбом Руслани і дістав від того задоволення, — визнає пан Мотрич. — Нехай не кожна пісня мені подобається — але це творчість, і все всім подобатися не може. Якби у творчості можна було б досягти ідеалу, людина не шукала би кращого. Моєму внукові, наприклад, подобаються більш сучасні пісні з альбому, а мені — «Коломийка», «Аркан», наближені до традицій. Я вважаю, що кожен повинен мати своє бачення. Я поважаю творчість Руслани, вважаю, що я як корінний гуцул маю право сказати, що не всі гуцули виступають проти такої назви диску».
Словом, Руслана своїми «Дикими танцями» не на жарт розворушила народ, який уже і не пригадати коли так активно дискутував з приводу музичної збірки.
А поки діапазoн обговорення «Диких танців» коливається від захоплення до засудження, Руслана продовжує робити свою справу. Нещодавно співачка презентувала свій новий кліп на першу пісню збірки «Ой заграй ми, музиченьку». «Ми вирішили, — каже Руслана, — якщо і третій кліп зробити як попередній, то з фолком буде явний перебір. Тому ми захотіли зламати стереотип, що «Дикі танці» — це винятково Карпати, гуцули та народні костюми. Ми взяли найбільш цікаві елементи древніх гірських танців, містичних обрядів біля ватри, карпатських костюмів та візерунків — і повезли в Крим, на Казантип. Всі одразу зрозуміли наш дикий стиль». Над новим відео працювали режисер Євген Митрофанов, оператор Сергій Бішук, хореограф Ірина Мазур. Відзняли півтори тисячі метрів кіноматеріалу, п'ять годин скачок на конях, танцювали в болоті, біля ватри, в морі, на піску... Старалися, як могли. І вже зараз можна сказати напевно, що демарш «Диких танців» з гір на південь таки був своєчасним: на півдні люди не такі консерватори — принаймні, навдоволених відгуків від кримчан поки що не надходило.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
