Літа змій, літа зелений...

      Погортавши матеріали Державного архіву Херсонської області, місцевого краєзнавчого музею та перший том «Історії міліції України», авторами якого є М. Михайленко та Я. Кондратьєв, вирішив хронологічно викласти початковий етап цієї боротьби.

      Самогоноваріння завжди і всюди останнє століття було супроводжуючим фактором усiляких життєвих і соціальних негараздів. Важко встановити достеменно, де саме воно зародилося. Та не секрет, що в Україні, як і по всій царській Росії, це лихо набуло особливого поширення у буремні роки Першої світової та так званої Громадянської війни. Спроби боротися з самогоном і пияцтвом робили всілякі уряди всіляких (і без таких) ідеологічних спрямувань — від Петра I до Рузвельта і Горбачова. Та ба! Уряди й ідеї зникали, пиятика жила собі і живе досі.

      Не дивно, що й більшовики з їхніми невмирущими гаслами «ми наш, ми новий мір построім», а старий, мовляв, зруйнуємо «до основанья», поряд із зусиллями в боротьбі з царатом, меншовиками, кадетами, есерами, куркулями, буржуазними націоналістами, троцькістами, священиками та іншими «ворогами народу», кинули свої класові полум'яні погляди і на п'яниць. Скажімо, вже через місяць після захоплення влади Катеринославський губком рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у лютому 1918 р. заборонив «... виробництво і продаж для пиття спирту й усіляких напоїв, що містять спирт, як-то: виноградних вин, самогону, кислушки та інших сурогатів міцних напоїв... виробництво і продаж усякого пива», а «крамниці й погреби, що торгують вином», зачинив. Тоді ж Харківський головний штаб боротьби з контрреволюцією ухвалив: «...Особи, заскочені за розлиттям напоїв, а також які з'являються у громадських місцях і на вулицях у нетверезому стані, підлягають тюремному ув'язненню до 6 місяців... Особи, що зберігають спиртні напої і не повідомили про них дані для обліку у відповідні організації, підлягають штрафу до 10 000 рублів і тюремному ув'язненню до 6 місяців». Під час наступу Денікіна у серпні 1918 р. Київська президія комітету оборони вирішила: «Усіх осіб, які з'являються на вулицях м. Києва у п'яному стані, затримувати і накладати стягнення штрафом до 10 000 рублів, арештом і примусовим роботам до 3 років; осіб, винних у продажу і виробництві спиртних напоїв, притягати до суду польового ревтрибуналу і карати вищою мірою покарання — розстрілом».

      Революційних заходів вживали не лише у столицях, а й на периферії. Приміром, волосна рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів Могилівського повіту оголосила «безжальну боротьбу з хуліганством, бандитизмом і самогоном. Усіх, хто жене самогон і з'являється у п'яному стані, притягати до суду революційного трибуналу».

      Борцем із зеленим змієм, звичайно, призначили міліцію. В інструкції середини 1919 р. говорилося: «Міліціонери повинні п'яних, які не можуть триматися на ногах, затримувати і спрямовувати в район». Звертали увагу й на самих міліціонерів, яким заборонялося «заходити до ресторацій чи трактирів, аби розпивати там різні напої», «приходити на навчання, а рівно і у вільний час з'являтися у собачому розпліднику в нетверезому стані»...

      Та в умовах, коли кляті капіталісти раз по раз планували численні походи Антанти, а несвідоме селянство їм потурало, заходи будівничих «світлого майбутнього» зазнавали невдач. Полтавська «Селянська біднота» палала гнівом: «Самогон — найбільше зло у теперішній нашій роботі, він — найкращий помічник контрреволюції. Самогон відволікає наші сили від боротьби з буржуазією, і голодний пролетаріат може не витримати товстопузих найманців... і тоді гірко заплатимо за це зрадництво. Замість самогону білогвардійці будуть пити кров з бідних селян і робітників. Так пам'ятай же, кожен бідняк, що самогон — твій найзліший ворог, безжально борися з ним ! Усіх куркулів-самогонників треба на місці суворо карати. Зрадникам революції не місце серед нас. Самогон несе голод, смертність і рабство».

      Цікаво, що, спихаючи все на куркулів, та ж «біднота» визнала, що «два роки тому в Україні цей проклятий самогон лише починав прищеплюватися», а отже, прийшов разом із північним більшовицьким сусідом. Газета відзначала масове розповсюдження пияцтва: «Немає будинку на селі, де не було б маленької самогонної фабрики. Навіть бідняк куплений хліб переганяє на цю отруту». Центральна комуністична партійна газета «Комуніст» описувала неподобства: «Окремі наші села особливо відзначаються пияцтвом. Ось для прикладу велике село Аджамка Олександрійського повіту, за 20 верст від Єлисаветграда. Там самогон варять усі кому не ліньки, варять відкрито, нікого не соромлячись. Майже з кожної хати вранці віє дим із труб, з дверей, із сараїв. Специфічний запах розповсюджується вулицями. Це варка самогону поодинці і колективно. Самогонні апарати серед білого дня з великою пошаною переносять з одного двору до іншого для прокату. Аджамська самогонка славиться на всю округу прозорістю і міцністю. Аджамка є постачальником самогону на ст. Знам'янка і Єлисаветград. Аджамські власті бездіють... Перед різдвяним постом 4 грудня Аджамка на заговіння віддалася загальній пиятиці. П'яні були всі — і старі, й діти. Хвацькі пісні цілий день неслися селом».

      Головне управління міліції УРСР наприкінці 1922 р. визнало, що, по суті, зазнало поразки у боротьбі з зеленим змієм. У наказі по робітничо-селянській міліції Чернігівщини 21 лютого 1923 р. читаємо: «До цього часу серед населення продовжується таємне винокуріння і майже відкритий продаж самогону, причому це ганебне для Чернігівщини явище має схильність зростати, а не зменшуватися». Отож гайки вирішили прикрутити: «Начальникам окружних міліцій провести по округах місяць боротьби з самогонниками, який почати від дня отримання цього наказу на місцях... Про результати кампанії надавати донесення в управління губміліції щоденно. Попереджаю, що за підсумками боротьби з самогонщиною буду робити висновки про працездатність і придатність для міліцейської служби працівників міліції». А президія Олександрійського виконкому 26.02.1923 р. ухвалила: «Вважаючи боротьбу з самогоноварінням у даний час однією з найбільш ударних робіт, запропонувати начальникові міліції негайно звільнити і в місті, і у волостях міліціонерів, яких помічено у систематичній пиятиці. Просити прокуратуру виробити тверду інструкцію про відбирання і зберігання самогону: відiбраний самогон має знищуватися лише у місті і допроваджуватися у запечатаному вигляді під відповідальність голволвиконкому і волнаглядача. Тягар відповідальності за самогоніння покласти на інститут відповідачів і десятихатників, яких призначати з куркульського елементу».

      Починається чергова і далеко не остання комуністична кампанія. Летять до столиці (тоді — Харкова) звіти: «Полтавщина: за останні два місяці складено 766 протоколів на самогонників, відібрано 769 самогонних апаратів, виявлено 17 кубел із розлиття самогону і т. д.», «Донецька губернія: за грудень місяць було виловлено міліцією до 500 самогонників», «За 1923 рік у Києві було складено 4609 протоколів за гнання самогону, відібрано 555 апаратів і заарештовано 2235 самогонників; в округах за той самий час складено 6363 протоколи, відібрано 2835 апаратів і заарештовано 53 самогонники». «По місту Одеса складено 228 протоколів, знайдено 44 кубла, відібрано 44 апарати, затримано 68 самогонників, стягнено штрафів на суму 713 рублів», Чернігівською міліцією «з боротьби з самогоноварінням... проведено обшуків 4303, знайдено вогнищ 2278, відібрано апаратів 2324, затримано самогонників 389, знищено закваски у відрах 1370, стягнено штрафів 276 769 р.».

      Усього по республіці за 1923—24 рр. провели 198 136 обшуків, затримали 68 397 самогонників, відібрали 82 570 апаратів, зафіксували 32 731 випадок самогоноваріння, а лише за 1924 р. стягнули 630 446 рублів 66 коп. штрафу за гнання зілля. Розуміючи, що лише однією революційною совістю пияцтво не здолаєш, «вожді пролетаріату» вживають і більш приземлених заходів. Скажімо, З0 січня 1923 р. Раднарком УРСР за підписом Х. Раковського прийняв ухвалу: «Штрафні суми, що справляються в судовім та адміністративнім порядку за незаконне приготування, зберігання та збуття спиртного питва та спиртмаючих речовин розподіляються в такий лад: 50 % йде на преміювання співробітників міліції, 25 % — на винагородження інших осіб, що допомагали виявленню місць виробництва, зберігання та збуту зазначеного питва та речовин, 25 % — у прибуток місцевих виконкомів».

      Незабаром «Бюлетень НКВС СРСР» із задоволенням констатував: «Між іншим, цікаво зазначити наступне. Якщо узяти, що зарплата міліціонера в середньому дорівнює 20 рублям щомісячно, то на зарплату всім співробітникам видається на рік близько 1 560 000 рублів. Таким чином, міліція лише самогонними штрафами окупає біля 40 % утримання міліцейського складу». Тож не дивно, що, приміром, у столичній губернії за вересень 1923-го — травень 1924 р. міліція затримала 2911 самогонщиків і усього... 414 бандитів. Своя сорочка, кажуть, ближча до тіла. А тіло, бодай і більшовицьке, і саме не завжди мало сили встояти проти спокуси. Так, секретна частина ДПУ констатувала, що в Херсонському районі міліції «на військовому форштадті повний безлад, міліціонери щодня напиваються п'яними й у такому вигляді зупиняють у нічний час громадян, наганяючи своїми окликами — стій, хто йде — і площадною лайкою на таких паніку... Такого роду поведінкою відзначається і комуніст Пишенко Олександр і зав. їдальнею АРА на військовому форштадті. Він сам варить самогон і разом зі своїми товаришами міліціонерами напивається, п'яним ходить з гармонією по вулицях, зупиняє і лає площадними словами громадян». А в самому Херсонському повітвиконкомі «Зав. відділом ЗАГСУ т. Барлов щоденно пиячить з юристконсультом Цирліним». (Це, до речі,осінь 1922 р., коли сотні тисяч мешканців півдня України коцюрбилися від страхіть першого голодомору XX ст.).

      У моєму рідному Бериславі начальника місцевої міліції Блувштейна занесло до театру, де, як він доповідав (щоб підкреслити силу «красного письменства», наводжу окремі вислови мовою оригіналу): «Кто-то из граждан г. Берислава подойдя ко мне обьяснили, что в уборной комнате в пьяном виде сидит член Бериславского Волревкома, он же Зав. Комитетом Взаимопомощи тов. Бондарчук Михаил Петрович, который, будучи в пьяном виде, безобразит и ругается разными неподобающими словами. Войдя в означенную уборную, я предложил тов. Бондарчуку отправиться домой, на что последний не согласился и выругал меня неподобным матерным словом, а также сволочью, после чего я объявил его Бондарчука арестованным...»

      Не в змозі здолати чи випити весь самогон, влада залучила до боротьби з ним і громадськість. Якщо ж і партія пасувала, на підмогу кликали інших. У законі про комітети незаможніх селян говорилося, що «КНСи мають право... вести рішучу боротьбу з «самогонкою», аж до конфіскації у встановленому порядку засобів виробництва самогону і притягнення винних до суду». Більше того, ВУЦВК 5 грудня 1923 р. заборонив вступати до КНС «особам, що займаються викурюванням і продажем горілки і самогону». Влаштовували і показові суди. Харківський «Комуніст» 21 червня 1923 р. описував: «Зала театру перетворена у залу суду. Він переповнений робітниками. Ревтрибунал судить слюсаря нашого заводу Швайку за гоніння і продаж самогону. Швайка заперечує свою провину. Він де «робить людям добро». Свідки свідчать, яке він «добро робив». Комсомолець Хорошаєв свідчить, що Швайка його умовляв пити самогон, вийти із союзу молоді, а за відмову пити відмовлявся навчати його ремеслу. Пушкаренко — дружина старшого токаря заводу, що помер від запою, повідомляє,що її чоловік був зразковим сім'янином до свого знайомства із Швайкою. Після цього він під впливом Швайки продав усе, що було вдома, і потім загинув від перепою». Єдиним, хто якось свідчив на користь Швайки як набожного християнина, був місцевий священик. Закінчилося закономірно: «батю притягують до суду як приховувача самогону»...

      До середини 20-х років влада, погромивши білогвардійців, внутрішню і зовнішню контрреволюцію, залишки старого режиму,церкву і отаманщину, так і не спромоглася справитися з пиятикою. Часто пияцтво навіть брало гору над «поводирями гнаних і голодних». Ось на Запоріжжі «член волвиконкому Щербина часто на очах публіки з'являється п'яним, ледве стоячи на ногах». А у Бериславі навіть на Новий 1926 рік не було спокою слідчому — він порушив справу «про пияцтво голови Бериславської сільради Журавльова Григорія, де видно, що останній в один час привів до сільради жінку, заперся з нею і учиняв випивку, а коли такої не вистачило, запер її (жінку) у приміщенні сільради, а сам пішов купити випивку... І взагалі, часто, зі слів громадян м. Берислава, Журавльов буває п'яним. А щодо секретаря с/ради Безрученка Фоми не раз помічалося, що він пиячить із селянами м. Берислава, з'являючись інколи напідпитку на заняття, і, наприклад, 1-го листопада ц. р. з'явився п'яним на загальні збори гр-н м. Берислава і заважав проведенню зборів неясним тлумаченням постанов про справляння єдиного сільгосп. податку».

      ...Ішли роки. Вже згорнули НЕП, викрили «Іудушку Троцького», готувалися до удару по клятому куркулю, а самогон усе заважав зусиллям народити «нову радянську людину». З Чаплинки геть таємно 23 травня 1927 року доповідав начальник розвідувального відділу особисто голові Херсонського окрвиконкому про витівки голови райвиконкому Патліса, якого порівнював з приставом чи земським начальником осоружних часів, мовляв, на конях «щовечора катається зі своєю нареченою бібліотекаршею сільбуду Нікітіною і дружиною секретаря Парткому Ганною Дубровіною.., а також у Патліса є схильність до випивок і до вечеринок...».

      Мирне споживання спиртного радянським народом перервав черговий ворог — цього разу справжній — гітлерівці. Та не встигли висохнути сліди від їхніх чоботищ, як радянські чиновники узялися за знайоме ремесло. На засіданні Бериславського райвиконкому

      «Слухали: Про поведінку гол. Ново-Каїрської сільської ради Базавода і гол. колгоспу ім. Ворошилова Медведєва. Ухвалили: 15 листопада 1944 року гол. Н-Каїрської с/ради Базавод і гол. колгоспу ім. Ворошилова Медведєв були викликані на засідання виконкому для доповіді про роботу с/ради з мобілізації засобів і про роботу колгоспу з виконання польових робіт по колгоспу. Про явку на засідання їм було повідомлено ще 11/ХІ-44 р., замість того, щоб з'явитися на засідання виконкому, Базавод і Медведєв напилися п'яними, і перший у п'яному вигляді зайшов до РК КП(б)У, де були партзбори, і почав там бешкетувати, а другий заявився до райвиконкому і в коридорі увесь час п'яний спав. Базавод і Медведєв пиячать систематично. Робота як у с/раді, так і в колгоспі завалена». Того ж дня, не відкладаючи у довгу шухляду, виконком вирішив: «За пияцтво і розвал господарства по с/раді головi Н-Каїрської с/ради тов. Базаводу винести догану. Справу про поведінку і роботу гол. колгоспу ім. Ворошилова Медведєва передати РК КП(б)У для розгляду, як про комуніста на бюро РК КП(б)У». Пощастило чолов'ягам — у 1919 р. під час наступу Денікіна, як писалося вище, за таке відразу до стінки ставили.

      Цитувати документи пізніших часів не буду: живі ще чимало учасників різних п'янодійств, та й діти у них, онуки...

Сергій ГЕЙКО.