Навіть на одному із сепаратистських сайтів виклали знімок із Сашею й повідомлення про те, що «уничтожен еще один каратель» (перекреслений на фото).
— Приїхав наприкінці червня 2014 року — такий засмаглий, як ніби відпочивав на півдні, — сумно посміхається Тетяна Миколаївна. — Сказав: «Мамо, нам потрібно поговорити». Але я поспішала на роботу, тож розмови в нас не вийшло. А потім збирала сина в дорогу, все бідкалася, щоб нічого не забув. Що мене тоді здивувало? Зазвичай Саша брав із дому картоплю, інші овочі, які ми виростили самі, а того разу віддав перевагу варенню, консервації — зауважив: хлопцям, мовляв, це сподобається. Я ще тоді подумала: яким хлопцям? Так і поїхав з тією торбиною. А десь через два тижні телефонує: «Мамо, ти стоїш чи сидиш? Я вже пройшов військову підготовку і прибув у батальйон». Сталося так, що син із трьома приятелями прибув у батальйон «Донбас», і двох хлопців зарахували до нього як добровольців, а Сашу і ще одного не взяли. Річ у тім, що син не служив в армії — був непридатним до військової служби. Йому порадили звернутися в батальйон «Шахтар» (згодом він став «Шахтарськом»), куди беруть, мовляв, усіх. Так Саша опинився в тому батальйоні. Спершу батальйон дислокувався під Маріуполем, а потім просунувся в бік Мар’їнки. Син час від часу телефонував — мені мало що розповідав, батьку — більше. Заспокоював: якщо телефон, мовляв, буде вимкнений, не хвилюйтеся. Коли хлопці їхали на якусь операцію, мобільним зв’язком користуватися забороняли, щоб їх, бува, не вирахував противник. 9 чи 10 серпня син повідомив, що приїде на вихідні. Після цього телефон відключився. Не можу сказати, що мала якісь погані передчуття. Щоправда, був сон... Наснилося, що син приїхав у військовій формі, а моя покійна мати (вона померла рік тому), котра дуже любила Сашу, бере його за руку й веде до хати... Я прокинулася й заспокоїла себе: все добре, мама його захистить, відведе від нього лихо...
Тим часом зв’язку з Олександром не було. А 21 серпня, повернувшись із роботи, Тетяна Миколаївна застала вдома доньку Анну — та й принесла страшну звістку. Виявилося, що побратими Олександра Горячевського, котрі знали, що він із Полтави, але не мали контактних номерів телефонів його рідні, вкинули в соцмережу повідомлення про його загибель, і Анна побачила те повідомлення першою. Олександру було лише 35 років...
— Навіть на одному з сепаратистських сайтів уже 19 серпня (в день загибелі сина) виклали фотознімок із Сашею й повідомлення про те, що «уничтожен еще один каратель», — продовжує розповідь Тетяна Миколаївна. — Знімок зроблений за три дні до смерті сина перед виїздом на бойове завдання до Іловайська. Вони заходили туди двічі — першого разу Саша не ввійшов до штурмової групи. А другого разу син та його побратими зайняли залізничну товарну станцію, проте втримати не змогли через те, що їм не підвезли боєприпасів. Про це мені розповів заступник командира батальйону з кадрового забезпечення, який і привіз тіла Саші й іще одного загиблого пирятинця. Саме керівництву батальйону й маємо завдячувати тією ситуацією, в якій ми опинилися. Якби там вели облік своїх бійців, не було б потреби зараз доводити, що мій син загинув у зоні АТО, виконуючи бойове завдання. Зять Роман тоді скопіював карту Іловайська з якогось сайта, на якій позначено, хто де загинув: там стоїть зірочка й на місці загибелі Саші — він став першою жертвою в батальйоні «Шахтарськ». Ми встигли скопіювати і список загиблих в АТО станом на 11 листопада 2014 року, поміщений на одному із сумських сайтів. От дивіться, вже на той час загиблих було 1 115. А офіційно? Після Іловайського «котла» нагорі, схоже, зрозуміли, що ті цифри, які оголошують офіційно, і реальне число жертв дуже вже не збігаються. Тож сайти, подібні до сумського, раптом стали недоступними, і згаданого списку у відкритому доступі наразі немає. У тому списку загиблих є і прізвище сина, вказані також дата та місце загибелі.
Про те, як загинув Олександр, дещо розповів заступник комбата. Більше інформації Тетяні Миколаївні видали бійці, разом з якими воював її син. Наприкінці жовтня 2014 року скандально відомий «Шахтарськ» розформували, проте вояків не розпустили, а невдовзі організували новий батальйон «Торнадо». Тетяна Миколаївна їздила в Боярку Київської області — місце дислокації батальйону — й розмовляла з тими, хто знав її сина. Бійці розповіли, що тоді під Іловайськом командування дало наказ відступати, бо закінчувалися боєприпаси. Хлопці почали відходити, проте змушені були залягти в соняшниках, оскільки серед них були поранені. Викликали на підмогу БТР. Противник вів по наших хлопцях прицільний вогонь, Олександр, відстрілюючись із РПГ, виявив себе...
— Проблема в тому, що сина немає у списках бійців батальйону, — пояснює Тетяна Горячевська. — Натомість є довідки, які надали в батальйоні. Першу (за підписом того ж заступника командира батальйону з кадрового забезпечення), яка датується 28 липня 2014 року, Саша взяв для того, щоб на час перебування в АТО йому надали кредитні канікули в банку. Якби не ця довідка, ми взагалі не мали б підтвердження, що син воював у зоні АТО й загинув. На той час, коли ми почали збирати документи, аби здобути статус родини загиблого в зоні АТО, було взагалі незрозуміло, якого підпорядкування батальйон «Шахтарськ». Як виявилося, це спецпідрозділ ГУ МВС України у Дніпропетровській області. Через що іще виникла плутанина? Бо в довідці за підписом заступника комбата вказано, що вона видана добровольцю Олександру Горячевському. Цю довідку ми вибивали понад два місяці — її надсилали то без підпису, то без штемпеля. От її зміст: «Сповіщаю, що ваш син — доброволець Горячевський Олександр — перебував у батальйоні особливого призначення ГУ МВС України в Дніпропетровській області «Шахтарськ» та був направлений у зону проведення АТО в Донецьку область 20 липня 2014 року, де загинув під містом Іловайськ 19 серпня цього ж року».
Бійці розповіли матері, що коли заносили Олександра до бронетранспортера, він іще дихав. Проте невдовзі помер — поранення були настільки тяжкими, що жодного шансу вижити в нього не було... Заступник комбата, доставивши тіло бiйця, передав батькам і лікарське свідоцтво про смерть сина. У ньому вказана причина смерті: вибухова травма, відкриті осколкові переломи кісток склепіння та основи черепа, руйнування речовини головного мозку. Тетяна Миколаївна звертає мою увагу на шифр — згідно з міжнародною класифікацією хвороб, так позначаються поранення, отримані під час бойових дій. То що ж іще потрібно?
— В ідеалі в нас мала б бути не тільки довідка за підписом заступника комбата, а й заповнена на спеціальному бланку похоронка, в якій було б зазначено, де, коли, за яких обставин тощо загинув син. Окрім того, разом із лікарем-патологоанатомом та представником місцевої влади мали скласти акт про нещасний випадок (розумію, що вимагати отаке — повний ідіотизм, це може придумати тільки наше Міноборони). Таким чином, у списку потрібних документів мали б бути: акт про обстеження, оформлена за правилами похоронка і виписка з журналу особового складу (або хоча б наказ про те, що група в такому-то складі виходить на бойову позицію). Тоді б жодних запитань до нас не виникало. Бо що виходить? Батальйон міліцейський, а син — доброволець. Як міг опинитися доброволець у батальйоні правоохоронців? Я розмовляла із комбатом Русланом Онищенком (на ту пору він іще не був за гратами). Річ у тім, що, окрім міліцейського, він має ще й тюремний стаж. І навколо нього об’єдналося багато таких самих. Коли я їздила в батальйон, у декого з бійців на обличчі було написано, що він зірвиголова. При цьому всі мали чітку установку на перемогу — от такий парадокс. Саші там було не дуже комфортно — у батальйоні панував дух «махновщини». Син розповідав, що було таке, заходили до місцевого магазину і брали все, що заманеться. Саші це не подобалося, він із цієї причини навіть конфліктував із хлопцями. Хоч були в батальйоні й такі ж, як і син, невиправні романтики — вони першими пішли добровольцями на цю війну. Коли батальйон розформували, канцелярію здали в архів. Як я вже говорила, прізвища сина немає у списках бійців батальйону (як і в книзі наказів). Хоча не тільки його прізвища. Як розповіли мені хлопці, котрі воювали разом із Сашею, вони отримали посвідку учасника бойових дій тільки у грудні 2015-го, тобто через... півтора року.
Аби довести факт перебування й загибелі сина в зоні воєнного конфлікту, батьки звернулися до суду. За словами Тетяни Горячевської, не перший адвокат, з яким вона мала розмову, узявся за цю справу. Тож жінка вдячна адвокатській конторі Володимира Костенка, яка погодилася представляти її інтереси (на той час уже тільки її, оскільки чоловік Тетяни Миколаївни помер) у суді, причому абсолютно безплатно. Адвокат Ольга Сова порадила зібрати свідчення очевидців — так на початку минулого літа мати вирушила до місця дислокації батальйону «Торнадо», де поспілкувалася з побратимами сина. Відгукуються про Олександра, говорить, по-різному. Дехто вважає: потрібно було воювати жорсткіше, тоді, можливо, лишився б живим. Хоч поганого слова про нього ніхто не сказав.
— Оце Саша на військових навчаннях, — Тетяна Миколаївна показує фотознімок, на якому син стоїть біля танка. — Але нам говорять: це фото не може бути використане як доказ, оскільки на ньому не вказано дати й місця. Інша річ — відеоролик, який надали бійці: там чутно їхню розмову про те, що вони вирушають в Іловайськ, а на цифровій стрічці є дата.
Київський районний суд міста Полтава, з’ясувавши всі обставини та дослідивши докази, довів факт перебування Олександра Горячевського в зоні АТО у складі батальйону особливого призначення «Шахтарськ» та його участі в бойових діях на території Донецької області в період із 20 липня до 19 серпня (день загибелі). Проте, як з’ясувалося, для МВС та Мінсоцполітики рішення суду не є обов’язковим для виконання.
— Ухвалу суду ми надали військово-лікарській комісії у Дніпропетровську, яка, у свою чергу, мала б надати довідку про те, що син був учасником АТО й загинув під час бойових дій. Проте нам відповіли, що рішення суду їх жодним чином не стосується. А їм потрібні... І знов перерахували згадані вище документи. Голова комісії суто по-людськи мені зізнався: зрозумійте, мовляв, не можу для вас зробити виняток, бо завтра отут вишикується черга з таких, як ви (інша річ — якби нас змусив зробити це суд). А в Полтаві в суді мені сказали: не в нашій, мовляв, юрисдикції судитися з військово-лікарською комісією. Тобто все дуже складно, — робить висновок мати загиблого добровольця. — Майже два роки листуємося з Міністерством внутрішніх справ (спершу це робив чоловік, а тепер, після його смерті, продовжую я) — і вперед не просунулися ані на крок. Арсен Аваков висловлює нам співчуття, проте зробити, запевняє, нічого не може — не бачить виходу із ситуації. Думаю, колись якийсь вихід та знайдеться. Образливо, що в нашій державі усе проти людини — суцільні бюрократичні перепони. Коли показуєш оці папери, усі, як оце ви, дивуються: а що іще, мовляв, потрібно? Тобто з точки зору логіки виходить усе переконливо. Але не з точки зору держави. Розумію, що камінь спотикання тут — гроші. Але, знаєте, якби міністр попросив: Тетяно Миколаївно, пришліть, мовляв, розписку, що вам не потрібна ота сума, яку держава виділяє родинам загиблих у зоні воєнного конфлікту, я б тієї ж миті її написала. Сина ж усе одно не повернеш. На паперті поки що не сиджу, так що як-небудь проживу. Заїдає одне: таке враження, ніби син потрапив під трамвай або з ним трапився іще якийсь нещасний випадок, але тільки не на війні загинув. Розумієте?
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
Луцьк минулими вихідними фестивалив і розважався. Вже давненько у місто травень не приносив стільки яскравих відпочинкових імпрез. У замку Любарта поїдали бургеги, паніні та інші смаколики, дивували своїми кулінарними талантами учасники третього гастрономічного фестивалю Lutsk food fest. >>
