Батько солдата

«Повернувся із зони АТО до Полтави, а душа болить...»

— У зону АТО я вперше поїхав 4 травня два роки тому, — розповідає мій співрозмовник. — Мав знайомих «майданівців» — Ахтема й Сергія з Черкащини. От вони зателефонували й повідомили, що збирають допомогу для бійців. Я й собі почав збирати — в основному одяг і продукти, бо на Донбасі воювали добровольчі батальйони, яких ніхто не одягав і не годував. Зібравши те, що зміг, зателефонував Ахтему й Сергію. Вони приїхали до Полтави на старенькому УАЗі. Повантаживши до нього речі й продукти, ми поїхали на схід. Війна тоді підходила до Ізюма, що на Харківщині. За ним є село Кам’янка. Нас зупинили за цим селом на блокпосту — далі вже проходила лінія фронту. А навкруги — справжня війна... Мої попутники розвантажили УАЗ і поїхали назад, а я лишився. Провів там 3-4 дні: прав військову форму, готував їсти. Хлопці недоїдали. Як виявилося, навіть посуду не мали. У відповідь на запитання, що вони їдять, жартували: «Червону рибу». Тобто кільку в томаті. Я сів на попутку й у ближньому селі купив емальоване відро. Зварив у ньому макарони і, підсмаживши на олії цибулю, змастив їх. Хлопці уплітали ті макарони за обидві щоки. Потім повернувся додому, а душа болить... Якось у зоні бойових дій кореспонденти із дніпропетровського телебачення, котрі брали в мене інтерв’ю, запитали: що отут для вас, мовляв, найважче? Відповів: найтяжче, мабуть, їхати звідси...

Іще кілька разів разом із хлопцями з Черкащини їздив туди. Пригадую, на початку липня ми приїхали у звільнений Слов’янськ. Розвантажилися на блокпосту за містом. Повертаємося до Слов’янська, аж тут наш автомобіль зупиняють і просять допомогти вивезти малолітніх дітей із Краматорського дитбудинку. Ми поїхали удвох з Ахтемом, і так за три ходки вивезли 19 дітей віком від 10 місяців до 6 років. А десь о 18-й годині за нашим крайнім блокпостом нас накрили мінами сепаратисти. Розвернути автомобіль не мали змоги, бо дорога була надто вузькою. Одна з мін лягла зовсім поряд, перебивши гальмівну систему, автівка покотилася в кювет і перевернулася на правий бік. Ахтем був за кермом, тож встиг вискочити. А мені, аби вибратися з автівки, потрібно було перевалитися через спинку сидіння. Та на той час автомобіль покотився, тож я не встиг. А потім машина зупинилася. Подумав: слава Богу, цілий — і почав вилазити через ліві дверці. Аж тут поряд знову вибухнула міна, і мене контузило. Прийшов до тями вже в Ізюмі. Деякий час пролежав у госпіталі, але туди увесь час привозили поранених і місць не вистачало. А оскільки я вже був транспортабельним, то самотужки добрався до Куп’янська і по наїждженій дорозі поїхав далі додому. Відійшовши після контузії, приєднався до волонтерської групи Ліги громадських організацій «Громада Полтавщини».

11 жовтня їздили під Донецький аеропорт, де дислокувався, зокрема, добровольчий батальйон ОУН. Один із полтавських бізнесменів надав авто, і ми разом із колегою Юрієм Гетьманом, повантаживши речі й продукти, вирушили в путь. Розвантажилися в селі Тоненькому — на той час там було відносно тихо (зараз, наскільки мені відомо, це село розбите). У рову стояв танк, ми залазили на нього і спостерігали в бінокль за справжнім побоїщем: було видно, як вибухають снаряди, стріляють із танків, пробігають вояки: свої чи чужі — хто знає...

«Армія не забезпечена, хоч Президент і переконує нас у протилежному»

— От дехто вважає, що волонтер — це той, хто сідає в автівку й везе допомогу в зону АТО. Але цю допомогу потрібно ще й зібрати.

— А отже, нерідко доводиться ходити із простягнутою рукою. Якось до мене підійшов наш генеральний директор і запитав: «Правда, що ви волонтер? А чому ж ви нам нічого не говорите? Ми з радістю й собі допомогли б. Тільки скажіть, що потрібно». На той час бійці найбільше потребували приладів нічного бачення, біноклів. Тож наше підприємство придбало тепловізор (він коштував, здається, 79 тисяч гривень) і передало нашій волонтерській організації. Ми, у свою чергу, передали його за призначенням. І оце зараз, якщо ми правильно відслідковуємо, цей тепловізор уже в п’ятих руках. Із тих пір наше підприємство почало брати якнайактивнішу участь у волонтерській діяльності. По суті, наша волонтерська організація стала посередником між ним та бійцями АТО. За два роки не пам’ятаю випадку, коли б наш директор відмовив у допомозі. А прохання були різними. Ми купували і військову форму, і теплі речі, і взуття, і бронежилети, і біноклі, а ще — ремонтували автомобілі для 93-ї бригади.

Якось мені зателефонувала наша волонтерка: «Олексію Михайловичу, ви не могли б організувати 5-6 добровольців, котрі поїхали б установлювати антикумулятивні решітки на військову техніку?» Я поговорив із начальниками цехів нашої фірми. У результаті в зону АТО поїхали аж 28 чоловік, причому всі на власних автівках. До того ж наша компанія виділила вантажівку, що доправила арматуру завдовжки шість метрів. На місці ми різали ту арматуру і зварювали своїми ж зварювальними апаратами — кілька з них згоріло, бо вони все ж таки побутового призначення. У суботу працювали до години ночі, потім до 5-ї ранку подрімали — і знову до роботи. Так виготовили захисні решітки на 11 БМП.

— Ви якось обурювалися: от Президент, мовляв, запевняє, що наша армія вже всім забезпечена, а насправді це далеко не так.

— Усе показуха. От дивився телерепортаж про те, як Петру Порошенку в Чугуєві показували нову військову техніку. Але куди вона потім пішла? У Нацгвардію — на другу чи третю лінію оборони. А на «передку» стоять мотострілкові або десантно-штурмові бригади взагалі без техніки. Мій син Мирослав також служив у складі 81-ї аеромобільної бригади (в 90-му батальйоні). Він пішов у зону АТО 10 липня. Поставив мене перед фактом, що йде на фронт.

— Ви не відговорювали?

— Ні, поважав його вибір. Тижнів 3-4 Мирослав провів на військових навчаннях у Житомирі. У нього був рідкісний розмір взуття — 46-й, а він носив берці 45-го розміру. Я знайшов взуття його розміру, приготував посилку. Запитую по телефону, куди висилати. А він: «Тату, поки що не треба. Нас переводять, найімовірніше, до Костянтинівки Донецької області». Після Костянтинівки знову кинули на навчання на полігон «Широкий Лан», що на Миколаївщині. Запитую сина: так ви, мовляв, своїм ходом туди їдете? А він: «Та своїм. Уяви собі, мій БТР 1968 року випуску». Так той БТР і не доїхав до полігону — заглух посеред дороги. Чому й говорю, що армія не забезпечена, хоча Президент і переконує нас у протилежному. Запитую в Мирослава, що ж потрібно для того, щоб завести машину. Купивши запчастини, узяв у знайомого автомобіль і поїхав. Днів чотири ми розбирали військову машину просто неба. Було це в листопаді. Холод, дощ. Надягнувши поліетиленові мішки на голову, у темряві підсвічували собі «мобілками». Дякувати добрим людям (чоловікові й жінці), котрі на велосипедах привозили то зварену картоплю, то суп чи борщ. Так шкодую, що ні номера телефону в них, ні прізвища не спитав. Знаю тільки, що чоловіка звати Василь, бо чув, як жінка до нього зверталася. Так ми склали двигун і завели машину. Після цього я поїхав додому. У середині грудня Мирославу надали два тижні відпустки — за його словами, за те, що БТР поставив на колеса. Перед самим Новим роком я відвіз його до Костянтинівки. Вийшовши з моєї автівки, він одразу ж заскочив до іншої, яка довезла його до Зайцевого. Більше ми не бачилися...

«Новий рік зустрів у бліндажі»

— Я лишився в Костянтинівці. Бо випав сніг і виїхати було ніяк. Ну, думаю, побуду тут — чим зможу, допоможу. Тим паче що в перевалочному пункті дах був розбитий. От я й зайнявся його ремонтом: на одному із сараїв знімав шифер, що вцілів, і переносив сюди. Потім зробив буржуйку, заготовив дров. А тут якраз приїхали волонтери і привезли всіляку смакоту. Бійці говорять: ми, мовляв, усього не з’їмо. Я запропонував: так давайте відвеземо тим, хто стоїть іще далі. Ми повантажили продукти на санчата і 12 кілометрів тягнули їх по бездоріжжю якимись ярами, садками, аж поки не натрапили на блокпост. Там я й зустрів Новий рік. Ми сподівалися, що «сепари» також його зустрічатимуть. Але ті не заспокоїлися: обстріл був такий, що хлопці нас не відпустили, попросили перечекати. Так цілу добу просидів у бліндажі, а коли стемніло, ми вирушили назад. А там уже й дорогу розчистили. Тож я завів автівку й поїхав до Полтави.

Після того ми з волонтером із «Громади Полтавщини» Наталею Костіною їздили в Артемівськ, а згодом — у район Мар’їнки, Красногорівки. А з Мирославом увесь час були на зв’язку. Запитую по телефону: що там у вас? А він відповідає: «Та войнуха». Я зв’язався з командиром синової роти, і той повідомив, що найбільше потрібні рації та запчастини для БТРів. Тож ми почали закуповувати їх. І вже готували автомобіль до поїздки. 14 квітня телефоную Мирославу десь близько 19-ї години — він поза зоною досяжності. Так часто бувало. Якось і цілий тиждень не було зв’язку. Іноді він дещо пояснював. Одного разу розповів, що в них була дуже зручна позиція, але згодом «сепари» її розсекретили: «Так ми тепер там не дуже «світимося», хоч усе одно її використовуємо». Так от, десь хвилини через дві після того, як я зателефонував, прийшла SMS-ка від сина (досі її зберігаю): «Я на позиції. Нас накривають вогнем. Подзвоню після 21.00». Минуло з півгодини — думаю: зателефоную ще раз. Цього разу Мирослав відповів одразу: «Тату, мені ніколи. «Сепари» так пруть!» Я йому: «Так бережи себе! У тебе троє дітей». — «Саме тому я тут», — відповів син і відключився. То була наша остання розмова... Через чотири хвилини Мирослава не стало... 19 лютого йому виповнилося 38 років...

На похорон сина приїжджали бійці, разом з якими він провів останні півроку. Я із заступником військового комісара області зустрів їх. А коли їхали в мікроавтобусі, запитав, чи бачив хтось, за яких обставин загинув Мирослав. Один із хлопців — Сашко — відповів, що це відбулося на його очах. І далі розповів, що вони часто використовували як спостережний пункт горище одного дачного будиночка й корегували вогонь. А коли цю позицію бойовики засікли, наші бійці знайшли їй заміну — погріб у цьому ж дворі. От Мирослав із Сашком сиділи в тому погребі і спостерігали за противником, який накрив наших вояків вогнем. І вони отримали дозвіл на вогонь у відповідь. Але куди ж стріляти? Мінометники кричать по мобільному телефону (це ще один доказ, що на передовій бійці не забезпечені навіть раціями): «Дайте координати!» — «А ми сидимо, — пригадує Сашко, — і через насадження, що зазеленіли, нічого не бачимо». Тоді Мирослав вискакує з погреба — і до дачного будиночка. Пробравшись на горище, передав координати. Та його засікли й обстріляли горище з гранатометів. Син був у бронежилеті 3-го ступеня захисту, проте він його не захистив...

«Усе це неправильно: війна, те, що гинуть люди...»

— Олексію Михайловичу, образливо, що один-єдиний того дня, 14 квітня, загинув — і це саме ваш син?

— А якби чийсь син загинув, хіба не було б образливо? Усе це неправильно: війна, те, що гинуть люди. Образливо, звичайно. Але на кого ображатися? На отого кремлівського карлика? Так він уже й так проклятий, мабуть, багатьма. Я гордий, що син пішов туди, в зону бойових дій, що не злякався, виручив товаришів. А те, що загинув, неправильно... Він навчався у 18-й школі, був найменшим у класі за віком. Грав у шахи — у 6 років уже зайняв третє місце в області. Сказати, що син був дуже дисциплінований, мав зразкову поведінку, не можу. Але саме такі чомусь і стають героями. Після 9-го класу Мирослав пішов навчатися до ПТУ, одержав спеціальність «верстатник-металообробник широкого профілю». Працював на меблевій фірмі. Я давно помітив, наскільки старанно він збирає меблі, щоб жодної щілини чи подряпини не було. Чи боляче мені? Боляче за кожного загиблого. Часто курсуючи в зону воєнного конфлікту, я надивився там усякого й ніколи не думав, що й мене може торкнутися найстрашніше. А, бачте, торкнулося. У мене не було поганих передчуттів. Я просто був упевнений, що все буде гаразд. Того дня, 14 квітня, коли ми готували автомобіль до виїзду в зону АТО, я привіз запчастини, рації, мав купити акумулятори до цих рацій. Із самого ранку мотався в оцих справах. А сина вже не було в живих...

— От ви сказали, що зараз тим паче займатиметеся волонтерською діяльністю.

— Не хочу, аби на моєму місці опинилися іще чиїсь батько чи мати. Та й трохи забуваюся, коли постійно чимось зайнятий. Про нашу волонтерську організацію уже чи не всі на фронті добре знають. Тож увесь час звертаються з якимись проханнями. Хлопці з 22-ї, 24-ї бригад просять рації, із 128-ї бригади — військову форму, біноклі, ноутбук. Із 58-ї бригади надіслали листа — там потребують автомобіль підвищеної прохідності для забезпечення невідкладної медичної допомоги військовим та транспортування поранених... Ми, волонтери, уже не знаємо, до кого звертатися. Дякувати небайдужим підприємцям, котрі нам не відмовляють. Допомагають і німці, італійці. Як-то кажуть, збираємо з миру по нитці. А куди ж ідуть оті кошти, що вираховують із наших пенсій, зарплат як військовий збір?