Без ідеї не збудувати національної держави

Світ забув, що Європу не покинув дух реваншизму

Серед багатьох причин такого стану виокремимо принаймні три чи не найголовніші. По-перше, Захід ніколи свідомо не вирізняв з-поміж пріоритетних факторів медіаторську роль і вагу України в структурі стабілізації міжнародної безпеки, яка мала б простягатися, за задумами батьків ЄС — де Голля і Аденауера, — аж за Урал. По-друге, він ніколи не мав стратегії щодо України як важливого чинника в механізмі поширення євроатлантичних цінностей на євразійські простори, безвідповідально закриваючи очі на те, що вони ніколи безповоротно не були очищені від духу реваншизму. По-третє, й Україна ефективно не використовує завойоване ціною життів героїв Крут, Холодного Яру, УПА, Небесної сотні, захисників Євромайдану, АТО право нагадати світові, що й зараз належно не ціниться справді інтернаціональний вимір її боротьби «за нашу і вашу свободу».

Світ не лише не цінував міжнародний контекст цієї боротьби за часів УНР (1918-19 років), ні на Закарпатті у 1939-му, ні під час народно-визвольних змагань в 1943—50-х. Навіть більше — нинішня благополучна Європа під гіпнозом російських «дез» про націоналістичних укрів, які нібито вбивають «всєх русскоязичних», не чує справді вмираючих захисників України. Забуті як колишні загрози аншлюсу, реваншизму, так і Будапештські гарантії безпеки без’ядерній Україні. Війна далеко: десь там Росія проти України, плюс якась незрозуміло гібридна, а поруч — затишок і диван. Забуто, що й у III тисячолітті не всі країни вважають мир, свободу, право на захист своєї самобутності цінністю, а ООН (за Черчиллем) — Храмом миру. Водночас дивно, якщо не злочинно знову ховати голову в пісок і вдавати, що 70 років тому (5 березня 1946 р.) не було знаменитої Фултонської промови. Уже тоді видатний англієць розкрив повоєнним західним обивателям очі на агресивність росіян під час Другої світової війни, котрі нічого не цінять більше, аніж силу. І ніщо вони не поважають менше, ніж слабкість, особливо військову.

Саме він попередив людство: стара доктрина балансу сил не дієва. Проте міцні світу цього дотепер не вдосконалили функції Ради Безпеки ООН. Україна одна воює проти агресора, і не видно руху за позбавлення його (агресора) права вето як постійного члена ООНівської РБ. Ніхто не спішить усвідомити очевидну річ: для світу — це не тільки гібридна, а й пілотажна війна, в якій відточуються загарбницько-імперські методи глобального панування божевільної державно-церковної ідеологеми іншого світу — «русского». Що «дєкомпозiцированiє» України сьогодні — це фрагментація ЄС завтра. І завтра європейські біженці, на відміну від сирійських, афганських, котрі покинули спалені російськими ракетами і бомбардувальниками житла, не побіжать ні в США, ні в Китай. Утікачів не будуть облаштовувати, а «обустраіваться» буде за рахунок загарбаного православна «велікая Россія» зi своїм неофюрером. І ніхто після їх спустошливо-здобичних набігів, якщо вони колись і закінчаться, не надасть переможеним, якщо такі будуть, «План Маршала-2» чи іншу гуманітарну допомогу.

Тоді чи не запізно схаменемося і зрозуміємо, що людина заледве навчилася: у натовпі найголосніше кричить «ловіть злодія» сам злодій. Але цього замало людству, щоб стати пильним і не повестися на крик голосних нових антифашистських, антитерористичних гасел, під якими цинічно прийшли інші фашисти, нові загарбники як «освободiтєлi всєх угнєтьонних», «борци за мiр во всьом мiрє». Більше того, далі переможно крокують як великороси — слов’янські Ubermenschen — «усмiрiтєлi» малоросів та інших нижчих рас з-поміж «разних нацменов» — чеченців, грузинiв, молдаван тощо. Заради цього православно ошукані расисти жили і живуть не за високими світовими стандартами, зате «чотко» знають: «вiноват во всьом Запад, Россiя — могучая страна, єйо армiя — всєх сiльнєй. Врємя расплати прiдьот!». Расизм, державний тероризм злеліяв не ІДІЛ. Чому ж замало фултонського застереження: при відповідній консолідації і своєчасному реагуванні дії Гітлера можна було зупинити без єдиного пострілу?!

Отож перед людством загострюється проблема: чи хоче воно зустріти людей — напівголодних, добре озброєних і зловмисно зазомбованих ідеологією чучхе, «русского» чи іншого «мірного міра»?! Якщо ні, то чому ж тоді без неналежного розуміння міжнародного значення опору Києва Росії — традиційної вісі держав-терористів з агресивними апетитами глобального масштабу і постійно-підступних порушників світового порядку — далі точиться кривава боротьба українства без своєчасної підтримки та широкої допомоги? Йому не легко спинити імперську хіть напасти та поневолити слабших, побороти великодержавний, зухвало шовіністичний мотив уярмити решту світу, зробити його беззахисним, безголосим і безсилим. Отже, де-факто йде народно-волонтерська, справді вітчизняна, релігійно братовбивча війна, злочинно нав’язана Україні путінською Росією, яка, з одного боку, засвідчила: в української нації зараз немає нічого ціннішого і більш консолідуючого, аніж дієвий духовно-інтелектуальний концепт державотворення у воєнному оточенні. З іншого — Захід, шкода, не може (а може, не хоче) знайти іншої альтернативи, аніж побудувати на сході України новий Берлінський мур. І на політичному обрії не видно нового лідера, спроможного просвітити люд промовою «Фултон-2», оцінити заслуги, потенціал і потрібну Україні допомогу, аби не сталася нова світова трагедія. Чи діждемося нового Вашингтона, який скаже правду: вина українців лиш у тім, що повстали проти насилля любові імперського «старшого брата»?

Українська ідея в боротьбі «за нашу і вашу свободу»

Нині агресор поширює велику брехню про Україну, запустивши проти неї потужну імперсько-пропагандистську машину, армію російських найманців. Іде цинічний, мілітарно-шовіністичний наступ на толерантність, ідентифікацію і буття українців. Чи багато зробили трансформовані регіонали і «каоліція», аби наповнити правдивим контентом інформаційний простір?! Водночас Russia today легко представляє світові Україну як гніздо націоналістів і ксенофобів. Якщо її Міністерство інформації так працюватиме далі, то світ ніколи не знатиме, що Росія завжди воювала і воює нині проти духу Української Національної Ідеї (УНІ) як основи основ державотворчих візій, що ґрунтуються не лише на древній культурі Руси-України, демократизмі козаччини, а й акумулюють модерні європейські цінності, імперативи Євромайдану та соціогуманізму бінарного захисту та розвитку людини і нації, їх бажань співпрацювати та інтегруватися у вільний світ. Росія, чи то царська, біла, червона, православна, атеїстична, чи то сьогоднішня з загарбницько-реваншистською ідеологією «русского міра», завжди виявляла і буде виявляти всю військову міць і давню традиційну імперську лють до УНІ.

Попри те, і нині в науковому українському обігу дискурс національної ідеї — найбільш суперечливий, аж до повного заперечення. Це не лише заважає правдивому позиціонуванню України у світі, а й поглиблює вододіл між національно-патріотичними (доцентровими) і антиукраїнськими (відцентровими) внутрішніми силами, ослаблює боротьбу за українськість інформаційного простору. Україна її програє, бо досі не опрацювала своєї «концепції доби», за Юрієм Шевельовим, не донесла світові сутності ціннісних параметрів ідеї самоідентичності нації. Росія її боїться найбільше. Лише намір українців вийти із тіні імперсько-російського ведмедя змусив Путіна навіть зняти маску. Це допомогло українцям під камуфляжем «зелених чоловічків» відчути «братчиків», що встромляли їм ножа в спину, але, на жаль, не допомогло світові під кадебістською личиною «міротворца» побачити неофюрера.

Не йдеться про монопольність партійної ідеології. Кожен свідомий громадянин України, що живе на її землі (чи поза нею), але любить Україну і працює задля її добра, може плекати свою власну ідею. Попри те, в ім’я втілення єдності країни всі ми, українці, повинні мати і працювати спільно на єдину соборну ідею україноцентричної держави як духовно-інтелектуальної запоруки її розбудови, на українську ідеологію буття і смислу збереження етнічної, економічної, мовно-культурної, релігійної та іншої національної ідентичності. УНІ — це засаднича платформа і екзистенційна матриця недопущення знеособлення людини і знедержавлення нації, її духовно-інформаційний код підвищення інновативності та імунітету реваншистсько-імперському зоднорідненню і асиміляції. Адже, як свідчить історія, саме насильні перерви в спадковості розвитку батьківських традицій, в розумінні соборності нації як показника культури об’єднання — найбільше деукраїнізували соціум, ослабили опірність зросійщенню інформаційного простору.

Отже, в умовах гібридної війни і реальних загроз нашій національній безпеці, проведення реформ економіки та децентралізації влади актуалізується потреба визначення основоположних складових iдеї сучасного державотворення. Дедалі більше стає на часі нова соціогуманістична парадигма бінарного захисту і людини, і нації, яка соціалізує як людиноцентричні європейські цінності, так і охоплює націоцентричні їх орієнтації з урахуванням сьогоднішніх воєнних, інформаційних, духовно-інтелектуальних, енергетичних, економічних та інших викликів корінному народу, що живе на своїй землі, у власному мовно-культурному, історичному просторі і дав назву державі в центрі Європи. Однак далі вмирає за своє природне право зберегти національну ідентичність, захистити державний суверенітет та подолати деформовані цінності правлячого олігархічного класу, який переважно бачить в Україні місце для отримання надприбутків та можливості їх вивозу в офшори.

У тріскотні популістів, їх політичних ток-шоу, спекулятивно-піарних формувань УНІ єдине, що важко заперечити, — це факти. Визнаємо їх чи ні, а вони такі: історично процес виникнення, становлення та поширення української iдеї проліг від Руси-України, часів козацтва, демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла «Україна без холопа і пана» через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА «здобути або вмерти» за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку країни в системі модерних світових держав та досягнень їх життєвих стандартів. Упродовж цього тривалого і складного періоду на генезис складників УНІ впливали спадковість і новаторство, еволюційність буднів і революційність майданів, однак найбільше — протилежність інтересів загарбників і захисників України, суперечність їхніх цінностей щодо УНІ.

Сьогодні українці, знявши маску з підступної агресивності путінізму, проливають кров не лише за базові європейські цінності — людську гідність, свободу, демократію, верховенство закону, толерантність тощо. Українство бореться «за нашу і вашу свободу». Бореться проти зовнішньої агресії сусіда і незахищене від внутрішнього рудименту так званої радянської людини. Тому змушене відстоювати соціогуманістичний захист людини і нації, їхню соборну єдність і державну суб’єктність, суверенітет й ідентичність, історичну та живу правду, український інформаційний (і не лише) простір, ресурси, активи, зрештою, боротися за своє буття як вільного народу, за тяглість його розвитку в своїй державі. Для Заходу ці проблеми давно розв’язані й забуті. Розвинені країни не розуміють, як у перехідних, а тим більше воєнних умовах трансформуються вартості, змінюється не лише економіка, а й нових смислів набувають знання, культура, свідомість, цінності, їх ролеві функції в неперервності поступу, формуванні трендів екзистенції. Соборність для українців — це не імперсько-самодержавне, освячене православ’ям «собiранiе земель» шляхом анексій, а право вільно «запанувати у своїй сторонці» усім козацьким родом, усією соборною нацією.

Соборність України понад усе

З огляду захисту соборності, нам треба донести світові: а) ми не хочемо панувати над іншими націями; б) історично УНІ формувалася як своєрідна криця вірувань і духовне кредо народу, квінтесенція патріотичних почувань і лаконічних закликів, гасел національного світобачення та усвідомлення державної незалежності України, суверенності її інтересів. Врешті УНІ встановилася як концепт-конструкт духовно-інтелектуального потенціалу нації, себто людей-державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, нині мобілізують державотворчі сили на здобутки європейського майбутнього, на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства, що наближає національний ідеал до найвищих досягнень людства в різних сферах розумної життєдіяльності на шляху до прогресу й добробуту.

Отже, запропонований концепт УНІ має бути таким, що не залишить поза увагою націоцентричність державотворення, буде співзвучний сучасній інноваційній, інформаційно-просторовій моделі розбудови національної держави, реалізації її євроінтеграційних намірів та впровадженню нової соціогуманістичної парадигми захисту і людини, і нації, зокрема напрямам, що увійдуть у Стратегію сталого розвитку на період, більший, аніж «Україна — 2020». Він хоча з запізненням, але чітко відповість на дивовижно-необачні кравчуківсько-кучмівські запитання: «Чи спрацювала УНІ?», «Яку Україну будувати?». На жаль, українська політична еліта, наші гаранти, окрім Ющенка, не намагалися комплексно реалізувати екзистенційний імператив нації, втілити аксіологічний підхід до розбудови держави корінного народу. Отже, свідомо чи несвідомо дозволили антиукраїнським відцентровим силам звести нанівець ідеологічне забезпечення державотворчих процесів, які б ґрунтувалися на духовно-інтелектуальних засадах і загальноукраїнських інтересах, що акумулюють такі стратегічні пріоритети національної ідеї: Україна — соборна, українська, гідна людини, нації та цивілізованого людства. Саме таку державу слід нині чесно будувати і, героїчно захищаючи, тисячами вмирати.

Нелегка дорога України до втілення суті своєї ідеї, однак без неї не побудувати національної держави. Визначивши на початках розбудови пріоритетність і базову семантичну достатність СУГ (соборність, українськість, гідність) як імперативів комплексної їх реалізації в сучасній структурі стратегічних складових УНІ, як стратегем (програм дій) розвитку країни, нація задекларувала б наступним подвижникам українську iдею як внутрішньо притаманну патріотично-альтруїстичну СУГестію. Як своєрідну максиму, державотворчими принципами якої керуватиметься не одне покоління, в тому числі й нинішні префекти як якісні загальнонаціональні трансфери, і місцеві очільники як лідери територіальних громад. Вона має стати цією внутрішньою програмою свідомого українця, про яку свого часу говорив Т. Масарик: «Я чех і мушу мати внутрішню програму національного відродження». Вплив сугестій української ідеї як стратегем державотворення може бути різний, але єдиний в одному: спиратися на духовно-інтелектуальну, соціогуманістичну основу, що розглядає людину, націю і людство в триєдності, як тяглість людяності розвитку.

Не все людське — людяне

Новостворюваний корпус префектів має стати подвижником національної ідеї. Він має знати, що, окрім техніко-економічних параметрів (ресурсозбереження, ціна, якість, новий технологічний устрій виробництва, його екологічність, конкурентоздатність кінцевої продукції тощо), тобто, окрім ціни, є ще і система духовних цінностей, на яку не в останню чергу впливає інтелектуалізація, елітаризація та гуманізація людини, її комунікаційні процеси, участь у різних сферах життя, зосередженість на духовно-інтелектуальних домінантах суспільного поступу. Не все людське — людяне. Не може бути вільною людина, якщо підневільна її нація. Йдеться про права і бінарний захист людини в «рамках нації», за Іваном Франком, про їх гармонізацію в інформаційному, правовому і громадянському суспільстві; про духовно-інтелектуальні цінності, аксіологію вільного вибору вектора інтеграції у світове вільне співтовариство. У цьому контексті соціогуманістичність (соціо — суспільний, людський; гуманістичний — людяний) — майбутній напрям (курс) ідеологічних засад творення держави Україна, що захистить і людину, і націю, їх право безперешкодно передавати з покоління в покоління духовно-інтелектуальні трансфери як соціальний геном спадковості розвитку народу, збереження його національної ідентичності, історичної пам’яті, традицій тощо. Тоді нація наділить особистість певними архетипними, світоглядно-ментальними характеристиками, озброїть відповідною вірою і довірою, волею, фаховим і духовно-інтелектуальним потенціалом, уможливить їй соціальні ліфти. Розмови про людину поза «рамами нації» — фарисейське імітування тривалості розвитку.

Чи не з тих причин так пізно і важко відновлюємо державність України, бо історично національна еліта нераціонально ставилася до феномену тяглості? Навіть постмайданний уряд Яценюка легковажив опрацюванням ідеологічних засад розбудови нової України, не розуміючи, що гібридність Росії проти України почалася ще з нищення її мови, культури, переписування історії, анексії метрополії Київської церкви, геноцидного Голодомору. Нинішня новизна в тому, що окупант іще до «зелених чоловічків», введення «буків» запустив в інформаційний простір України антиукраїнський вірус «русского мiра» як невидиму «оцерковлену» зброю імперської ідеї «обустройства». Цей вірус від початку створювався антиукраїнським, хоча УНІ ніколи не була антиросійською. Не дивує, що знову знайшлися новітні колоніальні кочубеї: одні з них за будь-яку ціну прагнули «одонеччити» Україну й утримати президентство навічно, а інші — маніакально сісти в найвище владне крісло. Дивують дискусії: знали вони чи ні, що, підписуючи з Путіним без згоди уряду провальний для України газовий договір чи відтак Харківські домовленості, відчиняють золоті ворота тим «старшим братам», котрі найбільше їх ненавидять як символ тяглості державності Руси-України? Визнаймо правду: у них не було ні внутрішньої програми українця, ні компетенцій державників-новаторів, а ми це проґавили в опіумі обіцянок.

Чи врятує децентралізація від нових кочубеїв?

Щоби більше не зраджувати і не девальвувати складові тяглості державної самостійності, треба їм надати статус стратегем розвитку, ввести в ідеологічну доктрину державотворення, зробити маркерами на євроінтеграційному шляху та не дозволяти можновладцям ні світоглядно, ні візуально-зовнішньо збиватися на багатовекторні манівці. Нова реформа влади, новостворюваний корпус префектів мають стати не лише формальними інституціями (організаціями), а й довірливими суспільними інститутами. Бути структурами нової морально-ідеологічної якості, працювати в ім’я не особистих вигод, а творення нових норм поведінки та відносин, соціалізація яких — пролог поступу спільноти і прорив держави.

У цьому контексті слід, по-перше, покінчити з завищеними очікуваннями результативності процесу трансформації (від лат. transformatio — перетворення, видозміна), який традиційно і далі сприймається в Україні як стратегічно-урядовий, буцімто універсальний напрям проведення (р)еволюційних змін шляхом соціально-економічного, національно-політичного чи іншого розвитку суспільних систем та підвищення їх ефективності. Адже за умов перехідної національної економіки, агресії сусіда на передній план висувається значно складніше і якісно глибше пересновування (перезавантаження) суспільних відносин та їх характеристик, тобто на порядку дня — трансформація зі зміною сутності систем задля спрямування їх у загальноцивілізоване русло, прориву на світові простори і ринки. І для цього потрібна їх транзиція (від лат. transitus — перехід), що означає якісний перехід від однієї системи до іншої, від радянської індустріальної (планово-командно-адміністративної) через перехідну до постіндустріальної (ринкової), наукомісткої (інформаційної) економіки — ліберальної з структурною перебудовою, приватизацією, зi створенням нових інститутів та інституцій. А головне — перейти від тоталітаризму управління до демократії, від т. зв. радянської до національно свідомої, знову за Франком, цілої, себто цілісної, людини, спільнота якої вважає транзицію ціннісною (аксіологічною) запорукою інтеграції в цивілізований світ. Транзиція — це якісно вищий рівень змін не тільки твердих (матеріальних, видимих) частин економічного базису суспільства — мінеральні, інтелектуальні та інші ресурси, фонди, активи тощо. Він більшою мірою охоплює м’які (невидимі) надбудовні елементи — соціально-психологічні, духовно-моральні світоглядні цінності людини і нації, їх патріотизм, свідомість, норми поведінки тощо.

По-друге, належну увагу треба надати неекономічним чинникам підвищення ефективності розбудови національної держави, її економіки при виконанні домашніх завдань, необхідних для повноправного її вступу в європейські інституційні економічні та безпекові структури. Робімо це не тільки під зовнішнім впливом, а й на рівні потреб кожного свідомого українця, змін його світогляду, форм верифікації соціальної активності, піднесення морально-психологічних характеристик, духовно-культурних цінностей територіальних громад, суспільного загалу, правлячих еліт, їх патріотично-пасіонарної готовності захищати незалежність держави, права і свободи людини та нації. Час позбутися не тільки популізму, корупції, офшорів, злодійства — всього, притаманного клановій олігархії, а й тих, хто з нею нібито «бореться», блокуючи парламентську трибуну.

По-третє, більше уваги формам нагляду громадськості, зокрема наукової еліти над управлінням державою, розширенням волонтерських рухів у різних сферах суспільної діяльності як альтернатив державотворення, реалізації візій та розумінь, що війна з Росією — це війна ідентичностей, за буття чи небуття українців. Навіть із припиненням воєнних дій на Донбасі «дези» Росії, її нагінки на УНІ не закінчаться, і воріженьки не зникнуть, як «роса на сонці». У цьому протистоянні громадські рухи (на зразок Руху 90-х років), національна свідомість, єдине розуміння історії і перспективне бачення спільної держави — важливі чинники творення нової України, транзиції цінностей людини, громади і нації; мобілізація їхньої довіри для розбудови справедливого, демократичного громадянського суспільства, середнього класу і свідомої, інформаційно мобільної, що її називають — оцифрованої елітарної людини.

По-четверте, залучення духовно-моральних імперативів щодо суспільних трансформацій через підсилення аксіології євроінтеграційних процесів та підвищення ефекту емерджентності як каналу якісного приведення структур у відповідність до їхніх функцій у системі національної та світової безпеки, зокрема такої ООНівської безпекової структури, як Рада Безпеки. Україна, використавши статус непостійного члена РБ, мусить звернути увагу на потребу оптимізації складної сукупності взаємопов’язаних соціально-економічних, науково-технологічних, соціально-психологічних, інституційних, геополітичних, екологічних, оборонних та інших компонентів національних держав і норм світового порядку, на їх соціогуманізацію в національно-відтворювальних процесах, особливо права захисту і вибору шляху до вершин цивілізаційного розвитку як загальнолюдського надбання.

По-п’яте, пам’ятаймо, що без захищеного національно-інформаційного простору втратимо все, а найголовніше — у своїй рідній хаті, як учили наші генії, свою правду, силу і волю святую. А без цього не матимемо ні національної економіки, ні бажаної державної самостійності, ні модерного розуміння української iдеї та нашої, справді інтернаціональної, боротьби за неї.

А без усвідомлення цього ми не достойні ні йти на вибори, ні братися за зміни Конституції, бо за боротьбою за рейтинги регіональних князьків знову розшматуємо Україну за підкинутими лекалами російських політтехнологів. Тільки надавши складовим УНІ статус стратегем сталого розвитку України, зробимо їх потрібними партіям і чинним урядам неолігархічного ґатунку, зможемо захистити корінний древній народ від нашестя орд, аномалій їхніх вождів і усвідомити: «хто ми, для кого, чого живемо і, головне, куди йдемо, що робимо для вивірення курсу відродження?». Щоб відродитися, уникнути точки неповернення, допомогти у цьому кримськотатарському народові, потрібні правдиве слово, стратегічна ідея, самовіддана праця, героїзм в АТО. Однак поряд з українським захисником має стояти натовець.

У цьому контексті УНІ покликана не тільки визначити першочерговість проведення необхідних реформ, а й нагадати уряду: потрібні політична воля, знання, національна програма дій, якісні цінності, внутрішньо притаманні йому як справжній владній еліті. Еліта в урядовій системі має використовувати емерджентність для якісного виконання обіцяного, а не досягнення влади; тоді, власне, Україну бачитиме у собі, а не лише себе в ній, відчуєте її загрози і виклики. Лише творча спроможність національних еліт, їхній ексклюзивний внесок допоможуть сформувати сучасний порядок денний інноваційного розвитку та якісно поліпшити суспільні трансформації. Україна зобов’язана не втратити, а в перспективі щораз більше нарощувати темпи свого національного і духовного відродження, чітко визначити вектор підвищення конкурентоспроможності в освітньому, фаховому, науково-технологічному, інформаційно-інноваційному, безпековому та інших якісно-ціннісних сутностях суспільного прогресу. Це архіважливо, щоб на партнерських засадах увійти в систему міжнародного розподілу праці не в статусі постачальника дешевої робочої сили, сировинних ресурсів, а креативно-інновативного суб’єкта, який допоможе східноєвропейській політиці ЄС запобігти небезпецi рашизму як передвісника Третьої світової війни.

Світ зобов’язаний не забувати терористичну метропольність нібито останньої імперії зла, котра, будучи невидимою віссю держав-терористів, іще в період холодної війни заклала міни сповільненої дії, що нині варварськими актами трагічно вибухають по світу чорними понеділками і п’ятницями. Чи не їхні наслідки у вигляді чорного квадрата на білому тлі цивілізації символічно узагальнив всесвітньо відомий художник Малевич на пам’ять нащадкам? Терор, брехня, як і сторони квадрата, рівні у злочинах, варварстві їх організаторів і виконавців. Держави-терористи, наймачі терористів нарівні з виконавцями повинні відповідати за безвинно убієнних. Віриться, що у Планети Людей вистачить одухотвореного інтелекту, ресурсів і моралі, аби не дати розповзтися чорному квадрату зла по світлому тлу розвитку. Перемогти терор можна за допомогою всесвітніх сил добра. Хіба не про це свідчить страдницько-героїчна 30-річна боротьба українців з Чорнобильською трагедією чи кровопролиття на форпостах АТО?!

Степан ВОВКАНИЧ, доктор економічних наук, професор