Волевиявлення невільних

Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. Ввечері Президент України Петро Порошенко, реагуючи на подію, «похвалив» «азовців» за яскраву картинку для московського ТБ, а по суті справи додав: військовий шлях розв’язання ситуації на сході виключений, можливе лише мирне врегулювання конфлікту дипломатичними методами. Але біда в тому, що в Кремлі про дипломатію нічого не знають. Тому й продовжують обстрілювати українські позиції. І доки військові дії триватимуть, про будь-які вибори годі й мріяти.

Чого хоче Захід?

Призабута тема виборів в ОРДЛО була актуалізована з приїздом до Києва заступника держсекретаря США Вікторії Нуланд. За підсумками зустрічі народний депутат від «Самопомочі» Вікторія Войціцька повідомила, що Держдеп наполягає, аби Україна внесла зміни до Конституції з «особливим статусом» для окупованих територій і провела на них вибори вже в середині літа. Пізніше Нуланд уточнила, що не називала конкретних дат їх проведення.

Натомість Нуланд підкреслила: США не визнають проведення місцевих виборів на Донбасі, якщо вони не пройдуть згідно з Мінськими домовленостями. Перед приїздом до Києва американська чиновниця побувала в Москві, де обговорила з помічником Путіна Владиславом Сурковим «цілий комплекс аспектів, що стосуються Мінських угод». «Ми дуже докладно поговорили про те, як можемо поліпшити ситуацію з безпекою, доступ ЗМІ, просунутися з політичних питань Мінських угод, включаючи підготовку до виборів на Донбасі», — зазначила Нуланд.

Зрозуміло, що Захід справді прагне просування «з політичних питань». Принаймні саме це артикулюють західні лідери, а оскільки серед них бракує постатей на кшталт Рональда Рейгана чи Маргарет Тетчер, усі рухи довкола розв’язаної Росією війни обмежені безкінечним пережовуванням одних i тих самих ініціатив. Не викликає сумнівів, що європейці зацікавлені в знятті санкцій із РФ, через які самі втрачають гроші.

І багато хто був би радий, якби Україна пішла на поступки й виконала свої зобов’язання за Мінськими угодами в односторонньому порядку, не вимагаючи нічого від підконтрольних Москві маріонеткових «республік», які тримаються на російських багнетах. Однак, окрім «західного» погляду на ситуацію, існує також «донецьке» (чи то пак російське) небажання грати за встановленими правилами. Не забуваймо й про настрої всередині України — виступ «Азова» перед парламентом був лише розминкою. Незгода соціуму з політикою, яку влада впроваджує щодо сходу, може вартувати останній як мінімум дострокових виборів.

Чого добивається Росія?

Самопроголошена влада «ДНР» та «ЛНР» категорично не бажає проводити вибори за українськими законами й допускати до участі в них українські політичні сили. Про це не раз заявляв сам «лідер» «ДНР» Олександр Захарченко. Він із «колегою» Плотницьким уже «легітимізувався» під час виборів 2014 року — в повторному підтвердженні свого статусу Захарченко потреби не має.

Хіба що Росія забажає поміняти своїх ставлеників на інших персон, але поки що імена нових кураторів від Кремля не озвучуються. Та й надто відверто демонструвати те, що «республіками» сходу керує Москва, Путіну зараз не зовсім вигідно — при всій м’якості своїх заяв Вікторія Нуланд наголосила чітко: Захід не визнає інших виборів, окрім тих, якi будуть проведені в рамках Мінських угод. Тобто за українським законодавством і під протекторатом української сторони.

Якийсь час тому, щоправда, говорилось про те, що Путін підтвердив готовність замінити ватажків бойовиків Захарченка й Плотницького менш одіозними персонажами, а Порошенко зацікавився створенням в ОРДЛО адміністрацій, які очолили б фігури, що влаштовують і Київ, і Москву. Пропозиції щодо подібної рокіровки отримали назву «план Медведчука», адже медіатором між двома столицями виступав саме путінський кум. Він і запропонував Порошенку кандидатури для очолювання «ДНР» та «ЛНР» — Ріната Ахметова і Юрія Бойка. За інсайдерською інформацією, претенденти Порошенка влаштували.

«За нашими даними, він (Президент України) провів попередні переговори з обома, і обидва нібито погодилися. Повірити в це (особливо стосовно Ахметова) непросто, але джерело DT.UA наполягає на достовірності цієї інформації. Путіна з цією пропозицією ознайомили, однак згоди ще не отримали», — зазначало видання «Дзеркало тижня» в березні 2016 року.

«Наприклад, до Ріната Ахметова великої довіри Путін не відчуває. Її підточила як ахметовська позиція «ні нашим, ні вашим», так і позитивні відгуки Вікторії Нуланд про українського олігарха під час літнього візиту держсекретаря Керрі в Сочі. До Бойка у Кремлі довіра є. Але чи знімати Бойка на лідерському безриб’ї з «Опозиційного блоку»? Чи ризикувати долею керівника поки що єдиної проросійської сили в українському парламенті? Чи створити йому в Луганську трамплін для «стрибка на Київ»? Чого це коштуватиме Кремлю?» — риторично запитував журналіст Сергій Рахманін у своїй статті в «ДТ».

Хай там як, але з березня тема призначення Ахметова та Бойка більше не звучить. Можливо, через те, що Президент Порошенко відволікся на суто внутрішні процеси — такі як призначення Гройсмана Прем’єром, а Луценка — Генпрокурором. Або, можливо, тому, що Путін i досі зважує свою довіру до йморівних претендентів на кермування окупованими частинами Донеччини та Луганщини. Щоправда, недавно прозвучала згадка про Медведчука — у своєму останньому інтерв’ю Роман Безсмертний, котрий наприкінці квітня залишив склад мінської групи, зауважив, що є дані щодо частих контактів Порошенка саме з Медведчуком.

До речі, пояснюючи свій вихід з групи, Безсмертний констатував втрату спільної мови з Порошенком. А щодо виборів зауважив наступне: «Я знаю, що цих виборів не буде. Під час останніх переговорів я сказав, що не підпишу документ з датою виборів у 2016 році, бо це нереально. Там не те що вибори не можна провести, там ситуація на загострення іде (…). Є дані про зростання зброї. Коли йде мілітаризація людьми регіону і створюються нові диверсійні загони. Зараз кількість оперативних підрозділів і розвідувальних груп зростає. Я міг би вам назвати цифри, але ж я не працюю у розвідці, і вони в мене неофіційно», — зазначив Безсмертний в інтерв’ю «РБК-Україна».

Що хоче Україна?

Тим часом будь-який розсудливий політик в Україні розуміє, що говорити про повноцінний виборчий процес на окупованих територіях сьогодні неможливо. Надто вже багато перешкод стоїть на шляху організації нормального волевиявлення громадян у цих районах. Ніхто досі не відповів на запитання, як будуть враховані права та інтереси тих жителів Донбасу, які не хотіли й не хочуть жодних «ЛНР» і «ДНР»? Матимуть вони своїх кандидатів чи будуть змушені вибирати тільки з кандидатур, узгоджених із російською окупаційною адміністрацією? Матимуть можливість голосувати за українські партії чи виявляться в становищі негромадян на території власної країни й будуть дискриміновані у своєму виборі?

Незрозуміло також, чи зможуть голосувати ті жителі нині підконтрольних бойовикам районів, які стали біженцями й змушені були виїхати після початку бойових дій. Якщо поглянути на досвід інших країн, то приклад Хорватії засвідчує, наскільки важливо державі забезпечити голоси лояльного населення на спірних територіях. Коли відбувалася інтеграція захопленої сербами Східної Славонії, то право вибирати місцеву владу дістали всі хорвати, які стали біженцями після початку війни. Вони могли голосувати незалежно від місця проживання, і спеціальні дільниці для них були відкриті по всій країні.

Усе це — питання без відповідей, як і той момент, що стосується організації роботи ЦВК. На тлі купи нерозв’язаних проблем відбувається, як відзначає російський політолог Андрій Піонтковський, «нескінченне перетягування каната довкола питання: можна проводити вибори чи ні. Москва буде говорити, що можна, а Київ відповідатиме їй: «Як же можна, якщо перестрілки йдуть на лінії зіткнення, а кордони не передані».

Однак, продовжує Піонтковський, «сьогоднішній раунд iз перетягування каната, на мій погляд, за очками виграв Київ. По-перше, тому, що в заяві Нуланд наголошується, що ніякі самозвані люди не можуть провести вибори, а по-друге, вони повинні відповідати українському законодавству і проходити під контролем ОБСЄ», — заявив політолог.

Про поліційні сили ОБСЄ говорив і Президент Порошенко, проте не ясно, як він уявляє собі роботу цих сил. Знову зацитуємо Романа Безсмертного, який відзначив наступне: «От приходить ця поліція з гумовими кийками, а поруч стоять люди з автоматами і танками, і що далі? Ця поліція може працювати лише після повної демілітаризації. Коли всі ці речі виголошувалися, то Порошенко думав про своє, Путін — про своє, а Меркель (канцлер Німеччини) і Еро (міністр закордонних справ Франції) ще про щось інше».

За «найоптимістичнішим сценарієм», говорить заступник голови ЦВК Андрій Магера, вибори на Донбасі відбудуться не раніше, ніж за два роки. Бо, як зазначає Магера, надто гостро стоїть питання формування виборчих комісій, діяльності політичних партій і доступу українських ЗМІ. «Щоб не Пушилін або хто там ще вирішували, які партії і яких журналістів допускати на вибори. Ну і питання безпеки — перекриття кордону з РФ, роззброєння бойовиків. Без реалізації усіх цих вимог проводити вибори неможливо. Якщо ми вже проводимо вибори, то це повинні бути вибори, а не імітація».

З аналогічних міркувань виходить і Голова ВР Андрій Парубій, зазначаючи, що «неприпустимо говорити про дату виборів, доки окупаційні війська перебувають на нашій території». Ймовірно, що вибори таки будуть відтерміновані — хоч, можливо, і не до моменту повної деокупації. Схоже, що такі завдання українська влада перед собою не ставить.