Максим Золоте Серце

Півстоліття діє у Києві, біля так званого першого озера чудового Голосіївського парку (цю місцину називають столичною Швейцарією), музей письменника і перекладача Максима Рильського.

Після смерті Максима Рильського у липні 1964-го його сини Георгій та Богдан вирішили передати голосіївський будинок поета в дарунок державі. Цю свою ідею вони виклали на папері, який майже на два роки ліг під сукно радянських чиновників. У справу втрутився Олександр Дейч, гімназійний товариш Максима Тадейовича, письменник, перекладач-поліглот, літературо- і театрознавець. Свого часу він товаришував iз Луначарським, відомими європейськими письменниками й діячами культури. Тож Олександр Йосипович придумав «хитрий» хід: щоб пришвидшити процедуру передачі будинку Рильського під музей, він організував листа від провідних діячів радянської культури. У цьому листі висловлювалася «вдячність керівництву УРСР за створення музею Рильського», чого насправді не було. Петру Шелесту, тодішньому керманичу підрадянської України, нічого не лишалося, як поставити на тому листі дозвільну резолюцію, а вже 4 травня 1966 року вийшла постанова Ради Міністрів УРСР про створення музею Максима Рильського.

Шато чи мануар

Життя класика української радянської літератури Максима Рильського після того, як він 1932 року поетичною збіркою «Знак терезів» нарешті ніби засвідчив прийняття радянської влади, зазвичай уявляється безбідним: мовляв, більше не мав жодних проблем, вірно служив владі, писав їй оди й словоспіви, а навзамін отримував благополуччя й почесті. Навіть його ошатна заміська дача в Голосієві непосвяченим у гіркі таємниці його долі здавалась свідченням його забезпеченого життя. Цей міф розвіює Віктор Ціон, музейний науковець. Про драматизм долі поета свідчить хоча б те, що «штатний» наглядач із КДБ до останніх днів був при Максимові Рильському.

Уродженець Києва Максим Рильський — витончений співець природи — жив не лише в урбанізованому просторі великого міста. Дитинство його минуло в мальовничому селі Романівка на Житомирщинi, звідки родом його мати і де мав маєток батько. Уже після того, як Максим Тадейович був визнаний радянською владою, то отримав дачу в Ірпіні. Із задоволенням проводив там час. Та після війни у той дім їздити не зміг iз моральних міркувань: у роки війни в його стінах була німецька комендатура...

У Голосієві він справді мав свій земний райочок: ошатний двоповерховий будинок, що потопав у власноруч посадженому саду, море квітів... Спочатку сад розміщувався аж на 60 сотках землі, нині його площа поменшала вдвічі... То була справжнісінька околиця Києва. Центральний вхід до будинку був iз Радянського провулку. Вулиці Рильського, з якої тепер заходять до музею відвідувачі, подолавши добрячу сотню східців, також не було — замість неї бігла голосіївським лісом звивиста стежина. Ця місцина потопала у мішаному лісі, що піднявся над широким яром. Через якийсь десяток років на місці того яру збудували проспект 40-річчя Жовтня, який менше року тому став просто Голосіївським.

Свій заміський будинок Рильський спроектував сам. Це вже потім архітектори розраховували й визначали, з яких матеріалів його будувати. Своє творіння поет спочатку називав іноземним словом «шато», що перекладається з французької як «замок». Почувши це слово, Олександр Дейч — його найближчий друг ще з часів навчання в гімназії, зробив зауваження: «Це невірно, тому що замок передбачає викопаний рів iз водою, а також земляний вал. Для цього будинку більше підходить назва «мануар», що в перекладі з французької означає «заміська резиденція». Грошей на будівництво у поета не було, тому він попросив у держави позику. То були значні кошти, дозвіл на їх отримання давав особисто Сталін. Прикметно, що коли в 50-х роках повернувся зі сталінських таборів перекладач, поліглот і літературознавець Григорій Кочур, то Максим Рильський допоміг йому великою сумою (80 тис. крб.). Нині у купленому на ті гроші будинку в Ірпені розташувався приватний музей Григорія Кочура.

«Сакральною жертвою» сталінського режиму не став, бо чекістка... закохалася

Максим Рильський довго не приймав радянської ідеології. За 8 років до того, як «вождь народів» Сталін підписав дозвіл на грошову позику для будівництва поетового будинку, він ледве не підписав Максиму Тадейовичу вирок.

У березні-грудні 1947 року Микиту Хрущова на посту очільника Комуністичної партії більшовиків України тимчасово змінив Лазар Каганович. Саме в той час почалася нова хвиля цькування Рильського.

А першу атаку від радянської влади він пережив у 1931 році, коли півроку просидів у Лук’янівській в’язниці. Друга атака відбулася у 1938 році, коли начальник 4-го відділу УДБ НКВС УРСР майор держбезпеки Хатеневер підписав обвинувальний вирок, згідно з яким поет підлягав арешту. Підстава — участь у фашистсько-націоналістичній організації. Поету «світив» розстріл. Розповідають: якби Микита Хрущов не подзвонив Сталіну й не нагадав про пісню «Із-за гір та з-за високих /Сизокрил орел летить», слова якої написав саме Рильський, то все могло б мати найтрагічніший фінал.

А 1946-го вийшла сумнозвісна «жданівська» постанова ЦК ВКП(б) щодо журналів «Москва» та «Ленинград». В Росії почали цькувати Ахматову і Зощенка, а в Україні цапами-відбувайлами стали Рильський, Яновський та Сенченко.

Згадаємо ще: 19 березня 1945-го Рильському виповнювалося 50. Здавалося, що поет остаточно «поріднився» з радянською владою, адже на той час був директором академічного Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії, очолював Спілку письменників України, а в 1943-му отримав Сталінську премію І ступеня за поему «Слово про рідну матір»... Тож, з одного боку, — престиж і «титулованість», а з другого — все та ж недовіра і підозра влади. Ще коли готувалося гучне відзначення 50-річного ювілею поета й 35-річчя його творчої діяльності, в республіканській і центральній пресі систематично друкувалися його вірші, його твори перекладались російською і мовами народів СРСР.

Водночас, як стало відомо нещодавно з розсекречених архівів КДБ (у 1945-му це відомство називалося Міністерством державної безпеки УРСР), у одному з його підрозділів готувалося гучне вбивство Максима Рильського. Ба, більше: вбити поета-академіка збиралися руками бійців українського підпілля! Сталіну була потрібна ця сакральна жертва. Навіщо? Ще тривали кровопролитні бої в Європі, але «вождь народів» знав: за кілька місяців війна закінчиться, Берлін впаде, але Червона армія повернеться додому і продовжить її всередині країни, зокрема, в Західній Україні і в Прибалтиці.

Із прибалтiйськими республіками було простіше — опір там був не такий значний, менші території, інший ландшафт. А от на території Галичини... Саме звідси планувалися масові депортації непокірного населення у внутрішні райони СРСР. Щоб якось виправдати перед світовою громадською думкою ці масштабні злочини, Сталіну й потрібне було інсценоване вбивство.

Для здійснення цієї чекістської спецоперації було утворено фейковий провід ОУН на східних землях і шантажем завербовано молоду дівчину, зв’язкову націоналістичного підпілля. Вона була заслана до справжньої боївки ОУН на Волині, яку очолював Микола Козак. До речі, перед цим у пресі було організовано кілька публікацій Максима Рильського, в яких він засуджував повстанський рух на території Західної України. Тепер відомо, що сам він того не писав.

Порятував Максима Рильського неймовірний поворот подій. В останній момент трапилося непередбачуване: дівчина-зв’язкова закохалася в очільника боївки і все йому розповіла. Так, в останній момент операція чекістів зірвалася. (А вже за кілька років її реалізували з іншим персонажем — публіцистом Ярославом Галаном).

Про гімназію для «мажорів»

Максим Рильський довго не приймав радянської влади. В жодній із семи його неокласичних збірок (виходили з 1918-го по 1929 роки) немає й натяку на революцію, партію, індустріалізацію. Ніяких тобі «в полі трактор дир-дир-дир»! Таку творчість радянська ідеологія суворо засуджувала, а неокласиків звинувачувала як реставраторів капіталістичного ладу. Ще в 30-х згинули в сталінських таборах друзі-однодумці Рильського: Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович та багато інших. Сам Максим Тадейович у 1931-му, як уже згадувалося вище, півроку відсидів у Лук’янівській в’язниці.

Ще до більшовицького перевороту молодший син дворянина й поміщика, старогромадівця Тадея Рильського отримав прекрасну освіту: спочатку вдома, згодом у престижній київській приватній гімназії В. Науменка, а пізніше в Київському університеті (через революційні події закінчити його так і не вдалося). До речі, гімназія Науменка була чи не найдорожчою в місті. Там навчалися тогочасні київські «мажори». Викладання було надзвичайно фаховим і якісним. Скажімо, Станіслав Трабша викладав латину так, що всі його студенти неодмінно закохувалися в античну культуру загалом. Гімназист Рильський брав у нього навіть приватні уроки позапрограмної давньогрецької мови. Великий вплив на формування Рильського мав і батьків друг, видатний композитор Микола Лисенко, в родині якого Максим жив у підлітковому віці. Рильський прекрасно грав на фортепіано, а в другій половині 30-х, працюючи завлітом Київської опери, виказав справжній літературно-музичний хист: переклав українською лібрето кращих зразків світової оперної класики!

Те, що Рильський не міг напряму висловити у своїх поетичних творах, він виголошував устами персонажів світової класики, яку перекладав iз багатьох мов. Фактично, у повоєнні роки він — один із тих, хто взявся за справу відродження розстріляної ще в 30-х української перекладацької школи.

Носив передачі Євгену Плужнику

Першим директором музею Максима Рильського у Києві був поетів син Богдан Рильський. Розповідають, що він перейняв від свого батька таку прекрасну рису, як уміння дружити з людьми (помер Богдан Максимович у шістдесятирічному віці, піднімаючись сходами до музею). Саме за той безцінний дар співчувати й допомагати людям його батька називали Максимом Золоте Серце. Вдова померлого від туберкульозу на Соловках у 1936-му поета Євгена Плужника (спочатку був засуджений до розстрілу) розповідала Миколі Жулинському про те, що Максим Рильський був єдиним iз колег-літераторів, хто носив у київську тюрму передачі її чоловікові...

У часи, коли радянська влада визнавала Рильського живим класиком, у нього виходило багато творів. Тож, звісно, і фінансові можливості були набагато більші, ніж у звичайних людей. Його син Богдан ще студентом щомісяця допомагав батькові у такій делікатній справі, як розсилання грошей тим, хто потребував допомоги. Список цей складався з 18 осіб. Під першим номером був поетів племінник Петро Рильський, якого радянська влада запроторила до в’язниці, а під останнім — старенька мати знайомого перекладача, який відбував термін у сталінських таборах.

У музеї розповідають, що якось один київський актор прийшов до Рильського просити допомоги. У той момент у Максима Тадейовича не було грошей. Тож він зняв своє пальто і віддав прохачеві. А коли той актор спускався східцями до трамвайної зупинки, Рильський наздогнав його. ...Попросивши вибачення, сказав: «У кишені цього пальта лишилася записка з адресою людини, якій я маю допомогти. Віддайте її мені, будь ласка»...