Юрій Скребець.
«Так склалося, що Дніпропетровська лікарня імені Мечникова нині є найбільшою обласною лікарнею не лише на півдні та сході України, а й узагалі на теренах усієї нашої держави», — зазначає Юрій Юрійович. Проте він, заступник головного лікаря з хірургічної допомоги, начмед у звичному розумінні, нейрохірург, заслужений лікар України, вже неодноразово з власної ініціативи працював безпосередньо у зоні бойових дій на Донбасі, де отримав і контузію, і поранення.
— На фронті я не начмед, навіть не зовсім лікар, — наголошує Юрій Юрійович. — Працюю там як парамедик батальйону «Госпітальєри» Української Добровольчої армії. Автором і керівником цього проекту є Яна Зінкевич. З нею ми познайомилися у 2014 році. Я був вражений організаторським талантом цієї зовсім юної дівчини, і побачив, що можу бути корисним у складі «Госпітальєрів» як медик і як лікар-інструктор. І у відпустку поїхав на передову.
— Тепер дехто з присмаком іронії називає вас лікарем «Правого сектору»...
— Лікарня Мечникова є цивільним лікувальним закладом, а не військовим госпіталем. Тому ми надаємо допомогу всім, хто її потребує, без жодних винятків, у тім числі й жителям тимчасово окупованих територій, які інколи й українцями себе не вважають. То чому ми не повинні допомагати воїнам-добровольцям, яких офіційна військова медицина під свою опіку не бере? А саме вони є справжньою елітою, гордістю нації, адже пішли на фронт не за призовом, не за гроші, а за Україну. Спілкуючись iз такими хлопцями, переймаєшся їхнім нескореним духом і вірою в те, що наша держава вистоїть.
Хоча у лікарні Мечникова вжито заходiв безпеки для, скажемо так, поранених сумнівних осіб з іншого боку. Якщо ми, медики, будемо до них ставитися як до полонених, сепаратистів і бандитів, то чим же від них відрізнятимемося? Наша справа — лікувати всіх, хто б там не був. А їхню провину в злочинах нехай доводять суди.
— У вашому житті це перша війна?
— Ні, не перша... Наприкінці 1980-х я, молодий військовий фельдшер, служив на Закавказзі під час чергового загострення Карабаського конфлікту. Також брав участь у ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії, де проходив військову службу у Ленінаканському прикордонному загоні.
— Яка головна відмінність між тією війною і нинішньою?
— У тій війні все ж був безпосередньо вогневий контакт, коли ти принаймні бачиш ворога, який стріляє. У цій же хлопці здебільшого сидять в окопах, капонірах, а хтось за 20-30 кілометрів, перебуваючи у повній безпеці, натискає кнопку, і лише один постріл може забрати десятки людських життів. Це підло і неблагородно! Адже ти навіть ворога не бачиш.
Кульових поранень на цій війні дуже мало. Більше 90 відсотків iз них є мінно-вибуховими, осколковими.
Не позаздриш хлопцям на «передку»! Ми, медики, рятуючи життя воїна, потрапляємо у смертельно небезпечне місце буквально на 5-10 хвилин і згадуємо про це все життя. А вони у такому стані можуть перебувати місяцями, втиснутися в землю і чекати.
Згадую фільм, де головному герою імплантували інші очі, щоб він бачив у повній темряві у підземній в’язниці. Все було б нічого, але... коли він піднімався нагору, на світ божий, йому смертельно боляче було дивитись навкруги. Так і цим хлопцям на «передку» Бог дає інші очі. Вони бачать наскрізь усі наші вчинки і навіть думки. І справжнього чоловіка і патріота від замаскованої наволочі відрізняють безпомилково. І їм часто дуже боляче дивитись на те, що відбувається в країні, поки вони там гинуть за нашу свободу. Вони повернуться. І не вибачать зради.
— Військова медицина в цілому у чому змінилася насамперед?
— Конкретизуймо термін «військова медицина». Якщо говорити про роботу медиків на «передку», безпосередньо під обстрілами, там працюють парамедики. І я теж працюю. Наші функції на передовій обмежуються зупинкою кровотечі, реанімаційними заходами і евакуацією з «червоної зони». Стандарти допомоги в «червоній зоні» давно розроблені і змінюються мало. Написані вони, до речі, кров’ю наших героїв.
Якщо ж говорити про зміни у тактиці лікування поранень, то вони є кардинальними. Адже зараз ми можемо запобігти 90 відсоткам ампутацій, які 20—30 років тому вважалися неминучими, ставити на ноги бійців у випадках, що раніше вважалися несумісними не лише з продовженням служби, а й із життям.
Звісно, у країни, яка не воює, військова медицина консервується. Але наша держава досить швидко налагодила ефективну медичну допомогу своїм воїнам. Протягом нетривалого часу було створено мережу польових шпиталів, які свої функції виконують на високому рівні. Так само оперативно оновлюється матеріальна база військової медицини відповідно до сучасних вимог.
Зі старим багажем знань медику на війні робити просто нічого. Адже з такими страшними травмами ми раніше просто не зіштовхувалися. Коли, приміром, поранення зовні являє собою малесеньку дірочку, а розріз доводиться робити на метр, випускаючи назовні всі тканини і м’язи.
І я можу впевнено сказати, що помилок, яких ми, лікарі, припускалися на початку війни на всіх етапах медичної допомоги, сьогодні вже немає.
— Одна справа — рятувати воїнів безпосередньо у зоні бойових дій і зовсім інша — їхня реабілітація, адаптація до цивільного, нормального життя. Адже, як ви сказали, хлопцям на війні Бог дає інші очі, з якими їм жити надалі ...
— Якщо говорити про реабілітацію, то в Україні реабілітологів готують і медичні навчальні заклади, і фізкультурні. Але це справа дуже складна. Адже реабілітолог — це психотерапевт, психолог та інструктор лікувальної фізкультури, масажу, фізіотерапевт в одній особі. І за нормального підходу він має бути прикріплений до одного-єдиного пацієнта, працювати з ним постійно, вдень і вночі. Бо не так просто спонукати бійця забути про пережите ним і повернутися до нормального життя.
Коли ця війна закінчиться, у що особисто я вірю, то наша держава неминуче зіткнеться з великою проблемою, вона вже постала перед нами. Згадайте сумний досвід Сполучених Штатів Америки, які втратили понад 50 тисяч своїх воїнів під час воєнного конфлікту у В’єтнамі. А з тих, що повернулися, протягом 10 років ще стiльки ж пішли з життя внаслідок самогубств, від наркотиків чи алкоголю. Ціле покоління молодих людей, що не можуть повернутися з війни! Соціалізувати їх потрібно сьогодні, а не після війни. Кожний втрачений день — десятки втрачених українців.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
Луцьк минулими вихідними фестивалив і розважався. Вже давненько у місто травень не приносив стільки яскравих відпочинкових імпрез. У замку Любарта поїдали бургеги, паніні та інші смаколики, дивували своїми кулінарними талантами учасники третього гастрономічного фестивалю Lutsk food fest. >>
