Cтенд героїв у Луцьку біля Свято-Троїцького собору.
Якби не одне речення, що пробігало того дня і пробігає щодень у стрічках усіх інформаційних агенцій: «Ситуація у зоні бойових дій залишається напруженою». Нам так хочеться вже забути про війну, ми так втомилися від її негативу. Хочеться сміятися, як колись, радіти, як колись, безтурботно насолоджуватися життям, у якому немає місця смертям і стражданням. Нам хочеться просто жити. На жаль, поки що це велика розкіш для нас. Війна не відпускає ні на мить, як би ми не намагалися її ігнорувати, навіть якщо у зоні бойових дій «сьогодні без втрат».
Поки лучани запивали медовухою чергове гастрономічне диво, у цей самий час у різних куточках нашого краю встановлювали на школах меморіальні дошки загиблим волинським хлопцям і чоловікам, які повернулися додому скупими написами у граніті. Їхнім батькам, дружинам, діткам не до свят, і ще довго буде не до веселих забав.
У цей самий час біля Варшавського ринку стояв зі своєю скринькою волонтер Діма, який уже два роки приходить сюди як на роботу, збираючи гроші для потреб бійців «Айдару». Він не з тих, хто робить гроші на війні. Він просто знає, що хлопцям «там» завжди щось треба. Коли влітку 2014-го лучани на Театральному майдані проводжали своїх «айдарівців» на схід, вони розповідали про цього хлопця, що він дійсно їхній.
Улітку, коли немилосердно пекло сонце, активіст «Самооборони» Дмитро Шум незворушно стояв на своєму посту біля пішохідного переходу навпроти гіпермаркету «Там Там». І був такий засмаглий, ніби побував на курорті Єгипту. Дивувалася, як можна вистояти на такій спеці. А він стояв. Натовп байдуже проходив повз, поспішаючи на базар по покупки. Стоїть і тепер. І стоятиме, поки війна не закінчиться. Хоч мало хто і тепер кладе гривню-другу у скриньку. Війни-то ніби нема... Нам так здається...
Зовсім випадково познайомилася нещодавно з жінкою біля стели загиблих на сході і на Майдані, що біля Свято-Троїцького собору. Її теж вразило, що багато хто, особливо з молодих людей, проходить повз цi фотографії з чорними стрічками, ніби бiля театральної афіші. Навіть крок не стишують, не хрестяться.
— Байдужіють люди, звикають... — промовила незнайомка, яка стала поруч. — Тут тільки луцькі хлопці чи з усієї області?
— Та ніби луцькі, хоча є різні фото.
— А в нас у райцентрі діти з волонтерами восени урочисто висадили в міському парку тисячу цибулин тюльпанів на пам’ять про загиблих на війні земляків. Оце недавно комунальники їх викосили. Заважали їм траву косити. Скажіть, як тепер це дітям пояснити? І чого вартують наші слова без прикладу? — промовила вона сумно.
Моя співрозмовниця виявилася вчителем української мови та літератури. Валентина Іванівна Левчук учителює у селі Вишнів Любомльського району.
— Знаєте, моя донька їздила з нашими волонтерами під Маріуполь. Я дуже хвилювалася, бо вони під Широкіним були, а там так небезпечно. Забігає Аня моя перед від’їздом і каже: «Мамо, що ще можна покласти хлопцям?» А я саме подоїла корову. Візьми молока свіжого, кажу. Ще холодно, не скисне. Забрала молоко з собою. Віддала його солдатикові, який стояв на блокпосту. «Ти б бачила, мамо, який він був щасливий! Під однією рукою тримає домашній пиріг, під другою — пляшку молока», — розповідала потім доня. Хіба їм багато треба? Трішки нашої уваги й любові, щоб відчували, що ми з ними. А ми байдужіємо. Аня й на Майдані була. Уже не стріляли, але ще не була змита кров із бруківки. А люди йшли і фоткалися на тлі майданівських «пейзажів», ступаючи по цій крові. Дитину мою це вразило найбільше. До всього звикають люди...
Валентина Іванівна добре знає Широкине. У далекому 1981 році велика група випускників філологічного факультету Луцького педагогічного інституту за направленням поїхала на роботу в Маріуполь. Із 50 волинських випускників осiб iз десять поїхало на схід, хоч було 17 місць. Усі працювали в Маріуполі, а Валентина Іванівна одна потрапила в Широкине.
— Там так заможно жили люди, був радгосп-мільйонер, гарні будинки. Приїхали туди, стоїмо, розмовляємо, а на нас дивляться, як на іноземців, — згадувала пані Валентина. — Коли зайшли в книгарню в Маріуполі, були вражені неймовірно: на полицях стояло море української літератури, якої днем з вогнем не можна було знайти ні у Луцьку, ні у Львові. Навіть «Маруся Чурай» Ліни Костенко, яка побачила світ і за якою ми, філологи, безнадійно полювали у книгарнях удома. Не кажучи вже про українську класику, якої тут було до кольору до вибору. Коли зателефонували своїм однокурсникам у Західну Україну, не повірили, почали замовлення робити. Тобто попиту на українське там було мало ще тоді. Як їсти українське сало — можна, а мову вчити, любити Україну — зась. Через два роки я поїхала звідти, вийшла заміж. Практично всі наші теж повернулися додому. Одна подруга Леся залишилася в Маріуполі, досі там живе. А тепер дивлюся кадри і не можу на них знайти хоча б згадку про школу, де працювала. Все зруйноване, і невідомо, чи будуть Широкине відбудовувати взагалі...
Розповіла Валентина Іванівна, як їхній священик у селі відмовився благословляти волонтерів на збір продуктів для наших хлопців на сході, бо вони чинять гріх, убиваючи. А батюшка з сусіднього села благословив. Якщо церква весь час молиться за воїнів, то за чиїх, якщо українські вбивають? Якщо вони вбивці, то хто воїни? Якщо вони все ж таки воїни — то чому не можна благословляти волонтерів для допомоги їм? А російські найманці — герої чи вбивці? Чому Путін продовжує слати зброю на Донбас, а церква наша мовчить, і патріарх начебто нашої церкви — як у рот води набрав?
Якщо кожен відповість собі на ці запитання, тоді не виникатиме: «За що ми там стоїмо?» Як боляче чути це питання батькам і рідним загиблих на війні хлопців! Тато одного з луцьких героїв так відповів розумнику, який проходив повз Алею почесних поховань на міському кладовищі Луцька, де поховані загиблі на сході лучани: «Щоб ти тут міг ходити, дурню!» Батькові ще й дорікнули, мовляв, нащо сина на війну відпустив, не міг відкупити? «Найбільше боюся, що пройде трохи часу, і мого сина, й інших загиблих ще й винними зроблять, що пішли на війну, що воювали», — схвильований чоловік ледь стримував сльози.
Стоїмо, щоб вижити, щоб зберегтися як нація. Вже треба це всім зрозуміти, і що цю війну в білих рукавичках не виграти, що на ній не буває напівворогів, напівжертв, напіввдів, напівсиріт. Це мусять зрозуміти ті, хто так «любить» Україну й набиває кишені на ній, хто везе навіть сьогодні до Москви продавати волинську телятинку чи заробляє на нову машину на будовах Підмосков’я і Петербурга. Гроші не пахнуть? Пахнуть, бо на них iще й кров українців, цивільних і військових, які згинули у кривавій м’ясорубці неоголошеної війни.
...У неділю, в день пам’яті жертв політичних репресій, поверталася додому маршруткою. У салоні гриміло радіо. Ми їхали «в соседнее село на дискотеку»...
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
