Навіть Азаров намагався...

Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і  це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних.

Щоб це змінити, треба розпочати публічну дискусію без політиків та брати приклад із держави Ізраїль. Про це в інтерв’ю «Радіо «Свобода» розповів викладач Колумбійського університету, мовознавець Юрій Шевчук.

— Поняття «двомовність» більше вводить в оману, ніж описує реальну ситуацію. Тому що в Україні двомовність стосується лише тих людей, які розмовляють українською як рідною. Ця двомовність, якщо вже користуватись цим терміном, асиметрична. Слід говорити про гегемонію російськомовної меншини у всіх галузях суспільного та інформаційного простору над усіма іншими мовами, в тому числі й мовою української більшості. Після Майдану ця гегемонія відчутно швидко і катастрофічно зростає.

  Якщо йдеться про уряд, мовна поведінка очільників уряду Януковича драматично відрізняється від мовної поведінки сьогоднішнього уряду. Навіть Азаров намагався говорити українською мовою, незважаючи на те, що це його наражало на національні знущання. Але він намагався, і це було важливо. Цим він визнавав, що для українського урядовця володіння мовою є дуже важливим для його легітимізації у владі.

Мовна ситуація дуже погіршилась після Майдану. В Україні відбувається форсована, насильницька русифікація й витіснення української мови з усіх сфер, де вона ще так-сяк була присутня. Це насамперед стосується стратегічних царин — уряду, економіки, бізнесу, фінансів.

— Чому, на вашу думку?

— По-перше, уряд не представляє українську тотожність. Він представляє олігархат, культуру та його систему цінностей. Відомо, що олігархат виріс із колишньої «совєтської» еліти, користуючись преференціями і доступом до ресурсів. Друге — це повне опанування українського інформаційного простору агентами впливу російської культури. Третє — поділеність самої української мовної більшості, частина якої через цілу низку обставин вимушена колабораціювати з олігархатом для того, щоб мати кар’єру.

Інший чинник — надзвичайно успішне вживлення в українську свідомість нової ідеології патріотизму — коли можна бути патріотом лише географічно, водночас відкидаючи цілу систему українських цінностей, у тому числі й мову, культуру, звичаї. Тому, коли Президент говорить, що люди, які люблять Україну російською мовою, такі самі патріоти як і українці, в мене виникає питання, чи він має на увазі Януковича, чи Табачника?

Я впевнений, вони теж готові битися за «свою» Україну й вони мають що втрачати в цій Україні. Але тут відбувається дуже спритна підміна понять — коли жертовність людей, які розмовляють російською, використовують для виправдання українофобії та для політики асиміляції. У цьому я бачу велику проблему.

— На лекції у Києво-Могилянській академії ви зазначили, що відбувається «шалений опір для того, щоб українська мова стала об’єднавчою». Як саме?

— Сама пропозиція підтримки української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. Тут потрібно почати з того, що на тих, хто виступає за підтримку української мови, проектують абсолютно не властиві їм світоглядні «чорносотенні» орієнтації. Коли ми говоримо про підтримку української мови, не мається на увазі смерть російської мови. Йдеться, насамперед, про відновлення справедливості у представленості кожної мовної культурної спільноти в українському політикумі.

— Що для цього треба робити?

— Є ціла низка ненасильницьких методів у вирівнюванні цієї ситуації — це масивна підтримка українського культурного продукту. Треба зробити його конкурентним і покласти край олігополії на ринку — домовленості між олігархами й монополістами, які не пускають нічого українського на культурний чи інформаційний ринок. Зрештою, відкрити цей ринок і зробити його справжнім.

Уможливити чесну конкуренцію, застосовувати досвід інших країн, які в певний момент своєї історії опинилися в подібній ситуації, — я маю на увазі програми підтримки дискримінованих мов. Коли обмежується вплив і неприродньо роздута сфера впливу гегемонної колоніальної мови й, натомість, вирівнюється і підтримується асимільована мова. За допомогою різних обов’язкових квот, які практикуються в найдемократичніших державах.

Крім того, є ціла низка обмежувальних кроків. Тому що кожна держава базується на певних методах насильства. Не фізичного, а наприклад такого, яке пов’язане зі створенням преференційних умов для однієї мови і складніших — для іншої.

— Чи можна вважати заборону деяких російських фільмів/серіалів одним із таких кроків?

— Цей крок, швидше, декоративний. Це п’ять відсотків від того, що мало би бути. Навколо цього робиться багато галасу. Водночас нічого не робиться з тим фактом, що така сама токсична антиукраїнська продукція виготовляється на території України всіма цими продукційними виробничими потужностями.

Тому відбувається гра наперсточників. Вони (влада. — Ред.) спритно використовують це для «диму й дзеркал» — створити враження, ніби відбувається захист українців від ідеологічної агресії. Але цього немає.

— Що ви думаєте про ініціативу уряду заборонити ввіз російських книжок? Державна фіскальна служба заборонила низку антиукраїнських видань від російських авторів. Та якщо йтимется про цілковиту заборону, на вашу думку, чи буде це доцільним? Адже іншу зарубіжну літературу не забороняють.

— Російська присутність завжди тягнула за собою не лише присутність ідейну та культурну, а й присутність економічну, політичну та військову. Це завжди була частина російської агресії.

Тому порівнювати російський продукт з англійським чи іспанським (таке подібне), на мій погляд, некоректно, це не допомагає зрозуміти ситуацію. Я би не забороняв цього, а зробив те, що робиться в інших країнах — обклав би великим податком. І ці гроші використовував би на підтримку української культури. Не треба боятися вдаватися до заборон, якщо ці заборони є виправданими рацією збереження української незалежності.

— Люди зараз схильні до несприйняття певних кроків. Російськомовні патріоти, наприклад, не розуміють, чому Україну «не можна любити російською мовою». Зрештою, це дуже чутливе питання. Як пояснити людям, що не йдеться про утиски?

— Потрібно, нарешті, почати чесну відкриту дискусію. Якщо вона відкриється, тоді можливо пояснити, що мається на увазі. Йдеться не про дискримінацію, а про надання рівних прав, визнання факту цієї дискримінації.

— Часом такі дискусії можуть здатися способом відволікти суспільну увагу від інших речей.

— Ця думка поширена серед людей, які дають себе ввести в оману. Проблема не в тому, що хтось когось поділяє, а в тому, що про існуючу дискримінацію треба говорити. Не для того, щоб поділяти, а для того, щоб її усунути. Без її усунення завжди буде поділ у суспільстві.

— З яких країн, які опинилися у подібній мовній ситуації, Україні слід брати приклад?

— В Ізраїлі надзвичайно привабливий приклад того, як треба вести мовну політику й будувати державу. Вони у надзвичайно схожій ситуації — у ворожому оточенні. Проте це надзвичайна горда і з гострим відчуттям власної тотожності, власної місії та історії країна, яка змогла із сакральної мови, мови святих книг зробити живу, трепетну й функціонуючу мову.

Вони так само, як українці, мають величезну й дуже пихату російськомовну меншину, яка дивиться на них із погордою (я знаю це від своїх ізраїльських студентів, вони мені розказували про це й інколи писали в дипломних роботах). На мою думку, ізраїльський досвід є фантастично цікавим і продуктивним для нас.

Часто Канаду наводять у приклад Україні, не знаючи її реальності. В Канаді офіційна двомовність завжди є джерелом напруги й сепаратизму. Це в ситуації, коли ніхто не зазіхає на канадську територію, коли над Канадою ніхто не висить, не дихає і не каже, що «Крим наш». А в Україні дозволити це — означає капітулювати перед агресором.