Життя у старості: шукаємо підтримку

— Михайле Миколайовичу, навіщо укладати договори утримання з якимись фірмами, якщо поруч можуть бути знайомі чи родичі, яким можна заповісти чи подарувати майно, розраховуючи на догляд до смерті?

— Ну давайте розмірковувати. Що таке заповіт як юридичний документ? Це намір, а не зобов’язання. Пенсіонер, що написав заповіт, залишається і власником, і розпорядником свого майна.

Сьогодні він заповів свій будинок Іваненку, завтра з ним розсварився і передумав. Заповів уже Петренкові. Тобто людина, якій заповідають, не може бути остаточно впевненою, що вона справді отримає майно, навіть якщо дуже добре доглядатиме пенсіонера. Далі, в заповіті не можна нікому виставляти ніяких умов, тобто між пенсіонером і його спадкоємцем домовленість відповідна відбувається лише на словах. А що вони важать у конфліктній ситуації? У цьому випадку дуже сильним є вплив суб’єктивного фактора. Тобто пенсіонер не отримує ніяких гарантій, що його вимоги й побажання будуть виконані.

Інший варіант — пенсіонер дарує свою нерухомість родичеві чи сторонній людині. У цьому випадку власником і розпорядником майна стає той, кому подарували. У своїй квартирі чи будинку пенсіонер стає вже гостем, якого можуть і попросити звільнити житлову площу, адже відповідно до роз’яснення Верховного Суду, якщо пенсіонер продовжує жити у своїй квартирі, договір дарування можна визнати удаваною угодою, яку можна оскаржити.

До речі, сьогодні закон забороняє людям переписувати або відміняти дарчу. Тобто якщо вони подарували будинок непорядній людині, мусять терпіти.

— У чому позитив таких варіантів?

— Усе відносно. Позитив, можливо, в тому, що пенсіонер добре знає людину, на яку написав заповіт або оформив дарчу. І ця людина порядна. У нього складається враження, що він живе в сім’ї, а це багато важить для самотніх людей. Але навіщо брати на себе такі ризики?

— Договір довічного утримання, зазвичай, сприймається неоднозначно: самотній пенсіонер зі своєю нерухомістю, люди, які підписали цей договір, немов би заробляють на смерті. Ні?

— А хіба той, кому подарували будинок, не заробляє на смерті? А у випадку укладання договору відбувається викуп нерухомості на виплату. Дивіться: живе самотня, часто дуже хвора людина. За великим рахунком, вона всім байдужа. Але в неї є якесь майно. Чи має вона право за рахунок цього майна купити послуги, догляд, фінансову допомогу? Причому гарантовані? По-моєму, має. Адже після її смерті це майно намагаються прибрати до рук різні люди. А у випадку договору довічного утримання це майно перейде до особи чи організацiї, яка за життя справді допомогла самотньому пенсіонерові, забезпечила йому більш якісне життя.

— Із ким краще підписувати договір — з юридичною чи фізичною особою?

— Це має вирішувати сам пенсіонер. Для фізичної особи, зазвичай, догляд і турбота не є основною професійною діяльністю. А у спеціалізованих фірмах працюють професіонали — юристи, психологи, обслуговуючий персонал. І це може бути аргументом на користь юридичної особи.

— Що, зазвичай, стає предметом договору?

— Нерухомість: квартира, дача, земельна ділянка, навіть та частина квартири, яка приватизована на пенсіонера. Підписується він у нотаріуса, ним же вноситься у держреєстр. Відразу після підписання й державної реєстрації він набуває чинності. Відтак власником майна стає особа (юридична чи фізична), з якою пенсіонер підписав договір. Пенсіонер може користуватися цим майном, жити в квартирі, наприклад пустити в будинок квартирантів чи здати в оренду земельну ділянку. Для цього йому не потрібно ніяких дозволів. А от розпоряджатися цим майном він не може. Так само, як і органiзація, що підписала з ним договір. Ні продати, ні використати як заставу, ні обміняти чи подарувати. І ця заборона існує на період життя пенсіонера. (До речі, це, між іншим, є гарантією того, що пенсіонер зі своїм майном не стане жертвою ніякого шахрая). Відповідно до договору, пенсіонер отримує від фірми певне матеріальне забезпечення, а після його смерті органiзацiя може розпорядитися майном на власний розсуд.

— А як розраховується це матеріальне забезпечення?

— Організація, зазвичай, проводить так звані актуарні розрахунки. При цьому враховується, зокрема, вартість майна, вік підопiчного, стан його здоров’я. Це економіка, тому в підсумку вартість майна повинна перекрити те, що було витрачено на підопічного. Взагалі, суть договору не в тому, що організація зобов’язується годувати чи лікувати підопічного, а в тому, що підтримує його матеріально, бере на себе клопоти з поховання.

Практикується, зазвичай, таке: організація щомісяця оплачує комунальні послуги клієнта, виплачує йому фінансову допомогу. Також виплачують на початку дії договору велику суму — кілька десятків тисяч гривень. Зауважу, це дуже подобається клієнтам, адже вони отримують можливість вирішити свої нагальні проблеми — зробити ремонт, оплатити операцію, поїхати кудись чи видати книгу. Нерідко вони ці гроші віддають родичам, щоб допомогти чи заплатити борг. Тобто у людини з’являються фінансові можливості на власні потреби, в яких вона довго собі відмовляла. Це, погодьтеся, позитив.

— Але самими грошима не проживеш. Треба, щоб хтось приніс ліки, допоміг, не знаю, вимити голову, прибрати.

— Якщо в пенсіонера з’являються вільні гроші, він може й найняти когось для таких послуг. Наприклад, за допомогою цієї ж органiзацiї, з якою підписав договір про довічне утримання. Але в договір довічного утримання подібні послуги, зазвичай, не записуються — щоб не спровокувати конфлікт, який може призвести до незадоволення клієнта або й до розірвання договору. Прописується сума грошей, які пенсіонер може витрачати на свій розсуд.

— Чи має право пенсіонер розірвати договір?

— Договір можна розірвати за згодою сторін: пенсіонер повертає своєму утримувачу витрачені на нього кошти, а утримувач пенсіонерові — право власності на майно. Якщо вони не можуть домовитися, справу розглядає суд. Пенсіонер повинен довести, що умови договору порушувалися, а фірма — що, навпаки, чітко дотримувалася цих умов. Зауважу, що порушувати питання про розірвання договору може тільки пенсіонер — а не родичі чи сусіди, чи добрі люди. Адже договір укладався конкретно з ним.

— І яка практика подібних судів?

— Якщо умови договору виконуються, він не може бути розірваним. Суд на факти звертає увагу. А не на емоції. Зазвичай.

— Договір — це велика спокуса для фірми-шахрая. Хто може перевірити діяльність організацій, з якими пенсіонер укладає договір?

— Усі органи, що мають право на перевірку: від прокуратури й поліції до управлінь соцзахисту й уповноваженого з прав людини. Але найкращий контроль — самі пенсіонери, особливо ті, що є потенційними клієнтами подібних організацiй. Треба в людей розпитати, у юристів проконсультуватися. Якщо для органiзацiї, яка пропонує вам свої послуги, відповідна діяльність не є основною, не треба з нею зв’язуватися. Добросовісні організацiї завжди зацікавлені у своїй репутації.

Загалом же зазначу: держава дозволила нотаріусам посвідчувати і реєструвати договори довічного утримання. Отже, нотаріуси повинні відповідати за те, що вони реєструють. Контроль повинен починатися з них. У Цивільному кодексі викладені положення стосовно договору. Його зміст, насамперед, не повинен їх порушувати. Крім того, договір цей добровільний: людина добре повинна подумати, перш ніж поставити під ним підпис. Тобто пенсіонер теж несе відповідальність за те, хто і на яких умовах буде його утримувати.