Агроподатки: жменею даємо, пригорщею забираємо

Спецрежим ПДВ — заборонена суперзброя у світовій конкурентній боротьбі

Незважаючи на прийняте наприкінці 2015 року парламентом рішення про відміну спецрежиму ПДВ, дискусії довкола того, що робити далі — замінити його новим виглядом держпідтримки, відновити або залишити все як є, продовжуються. Ці дискусії мають своє політичне продовження. Як у вигляді публічних акцій протестів аграріїв, законопроекту №3851-1, підтриманого двадцятьма з 23 присутніх членів податкового комітету, що пропонує відновити спецрежим ПДВ, так і зусиль тепер уже Прем’єр-міністра, Володимира Гройсмана, керівництва Мінфіну і податкового комітету знайти компромісне рішення, яке б не порушувало умови меморандуму з МВФ, що передбачає відміну спецрежиму ПДВ iз початку нинішнього року. У цій ситуації вкрай важливо об’єктивно оцінити, який вплив здійснювали і продовжують мати спецрежим ПДВ і єдиний податок 4-ї групи (колишній ФСП) на розвиток аграрної галузі й національної економіки в цілому.

З огляду на вищезгадані обставини заслуговує на увагу намір автора статті «Вплив податкових пільг сільськогосподарським підприємствам на продуктивність сектору», Олега Нівієвського, надати суспільству і політичному істеблішменту об’єктивні кількісні показники, на які можна було б спертися при ухваленні відповідних рішень. Проблема в тому, що вибраний ним підхід для оцінки викликає вельми серйозні заперечення і базується на двох ключових допусках, які, на наш погляд, докорінно неправильні. Перший: оцінювати ефективність існуючої системи держпідтримки, включно з податковими пільгами, потрібно не з точки зору їх дії на зростання «аграрного ВВП» і зайнятість, а з точки зору продуктивності виробництва, для чого пропонується використовувати індекс FTP. І другий: для порівняння враховується не сумарна, кумулятивна держпідтримка, що виражається показником Producer support estimate (PSE), а лише її частина: спецрежим ПДВ і ФСП, ніби забуваючи про інші складові, які, навпаки, покладали на аграріїв додатковий неподатковий тягар і скорочували їх доходи. Чому такий підхід є помилковим і веде нас до абсолютно хибних висновків, ми і спробуємо пояснити у цій статті.

Не те міряємо, або Чому Україна — не США

Перш ніж обговорювати питання про те, які показники і чому слід застосовувати для оцінки ефективності державних програм підтримки сільського господарства або іншої галузі національної економіки, ми повинні відповісти на ключове питання: а в чому мета держпідтримки? Виходитимемо з того, що ключовою метою є економічне зростання і зростання доходів громадян. Такі ж показники, як продуктивність виробництва, є лише його окремими складовими. І не завжди найголовнішими. Наприклад, за ситуації, коли у вас є маса необроблюваних земель, раціональною тактикою буде спрямування ваших обмежених ресурсів не на збільшення врожайності, а на збільшення площі земель в обробітку. При цьому продуктивність гектара або інвестицій в один гектар у вас зростати не буде, а можливо, навіть падатиме, але враховуючи обсяг виробленої продукції, додану вартість, зайнятість і продуктивність виробництва, доходи зростатимуть. Даний приклад — лише ілюстрація давно відомого факту, що інтенсивний розвиток далеко не завжди кращий, ніж екстенсивний, усе залежить від поточних умов і обставин.

Індикатор продуктивності виробництва FTP можна ставити основною задачею лише в розвинених економіках, де вже не залишилося або майже не залишилося можливостей для екстенсивного зростання ВВП. Так, наприклад, в економіках, де в сільгоспвиробників і їх суміжників цілком достатньо капіталу (я маю на увазі не лише оборотні кошти, а й різне устаткування, будови, техніку, інфраструктурні об’єкти) і обробляються всі придатні землі, подальше зростання дійсно можливе лише у випадку, якщо зростає ефективність їх використання. Що, власне, і вимірює індекс FTP. У таких умовах подальше «екстенсивне» інвестування може призвести до ефекту, що спостерігається в Китаї. Коли на тлі введення нових потужностей збільшується відсоток простою тих, що вже є. Але до недавнього часу безпрецедентне за темпами і тривалістю зростання китайської економіки було засноване перш за все на екстенсивному інвестуванні. Тобто на збільшенні використовуваного у виробництві капіталу: кількості промислових підприємств і числа зайнятих у них людей, а зовсім не його продуктивності, вимірюваної FTP. Продуктивність, звичайно, теж зростала, але не вона забезпечувала 7-10% щорічного приросту китайського ВВП. До речі цей ефект добре відомий ще з часів індустріалізації в СРСР. Коли просте переведення робочої сили з сільського господарства, що створює порівняно мало доданої вартості, в промисловість, де її створюється порівняно багато, дає колосальне зростання ВВП. При цьому новостворювані промислові підприємства виявляються менш ефективними, ніж їх іноземні конкуренти, і виграють конкуренцію лише за рахунок дешевої, за зарубіжними мірками, робочої сили, хоча за мірками своєї країни пропонують вельми конкурентну оплату праці. Із часом вартість робочої сили через зростаючий попит у промисловості зростає і на зміну екстенсивному розвитку приходить інтенсивний. Нічого нам це не нагадує? Яка сьогодні вартість робочої сили в Україні? Офіційна середня зарплата, за даними Держкомстату, становить 4467 грн., тобто приблизно $176, а в сільському господарстві — 3329, тобто $131. Тепер питання: чи достатньо в українських фермерів капіталу? І як ми хочемо зростати: як Китай чи як США і ЄС? Якщо ми зростатимемо, як розвинені країни, ми на довгі десятиліття приречені залишатися бідною країною. Якщо ж ми хочемо зростати, як Китай, то ми повинні боротися не стільки за зростання FTP, скільки за зростання ВВП, а у випадку з аграрною галуззю — аграрного ВВП.

Тепер поглянемо, як зростав наш аграрний ВВП iз моменту введення спецрежиму ПДВ наприкінці 1997 року. За даними World Bank (див. графік), він фактично подвоївся до 2014 року, що відповідає середньорічному зростанню 2,5%. Звичайно, не китайські показники, але помітно вище середньоукраїнських, а головне — немає падіння після 2008 року. При цьому в нас, як і раніше, величезні проблеми зі зношеністю основних фондів: зруйнована система зрошування, брак логістичних потужностей, особливо пропускної спроможності портів, брак оборотних коштів у фермерів і так далі. У результаті, за найскромнішими оцінками, ми могли б як мінімум подвоїти наш аграрний ВВП, якби наші фермери і їхні суміжники отримали доступ до дешевих кредитних ресурсів. Це при тому, що аграрний сектор уже дає більше 30% валютних надходжень.

Що порівнюємо?

Проте головні мої заперечення полягають зовсім не в методологічній помилці і некоректності застосування до України, країни, що розвивається, критеріїв оцінки розвинених країн. Головні мої претензії до того, які показники були використані для порівняння і пошуку кореляцій.

Проблема у спробі виявити кореляцію між продуктивністю по індексу FTP і обсягом пільг, якi отримують українськi сільгоспвиробники в рамках спецрежиму ПДВ і ФСП. Дані показники є лише частинками кумулятивного показника Producer Support Estimate (PSE), що розраховується Організацією економічного співробітництва та розвитку, тобто загального обсягу держпідтримки сільгоспвиробників. Якщо вже й порівнювати динаміку FTP — то з PSE, тобто тим, що в сухому залишку отримують аграрії від держави, а не з його окремими складовими. Це критично важливо в українських реаліях, оскільки український уряд не лише дотував фермерів за допомогою податкових пільг (спецрежим ПДВ і ФСП), а й водночас забирав у них гроші, наприклад, штучно занижуючи ціни на сільгосппродукцію. Якщо дотації сільському господарству — загальносвітова хвороба (так чи інакше дотують практично всі, окрім країн з унікально сприятливими кліматичними умовами, при цьому ніхто не може відмовитися від дотацій, оскільки тоді його фермери виявляться неконкурентоздатними), то штучним зниженням доходів аграріїв не займається жодна розвинена країна світу!

Щоб зрозуміти, чому це так, давайте подумаємо, які чинники впливають на прийняття сільгоспвиробником рішень щодо подальшого інвестування, яке необхідне як для інтенсивного, так і для екстенсивного розширення виробництва. Фермер, як і будь-який інший підприємець, у такій ситуації оцінює, яку віддачу він отримає від своїх інвестицій, у тому числі й особистих трудовитрат. А ця віддача визначається співвідношенням доходів і витрат. Витрати визначаються вартістю чинників виробництва і витратних матеріалів (production imputs), доходи — світовою ціновою кон’юнктурою (цінами на його продукцію) і сукупною (кумулятивною) сумою держпідтримки, яку він зможе отримати. Підкреслю, саме загальною сумою, а не розміром її окремих частин. Бо будь-який раціональний економічний агент (навіть якщо він отримує по спецрежиму ПДВ і ФСП величезні суми) потім втрачає все це через невідшкодування ПДВ при експорті, квотування або адміністративному встановленнi занижених цін на так звані «соціально значимі продукти харчування», інвестувати не буде. В кращому разі — намагатиметься отримати хоч якийсь дохід за рахунок зношеності основних фондів, що є. Так от, розрахунок кумулятивного показника держпідтримки сільгоспвиробників PSE по відношенню до випуску аграрної продукції (див. графік), проведений ОЕСР, демонструє: в 1995, 1996, 2002, 2011, 2013 і 2014 роках держава не дотувала, а, навпаки, оббирала фермерів.

Підкреслю, що тут не враховуються податки. Йдеться саме про кумулятивний вплив заходів держпідтримки сільгоспвиробників і неподаткового тягаря, що покладається на них. Таким чином, стає зрозуміло, що порівняння обсягу отриманих пільг, без урахування втрат, з індексом продуктивності FTP повністю некоректне і призводить до помилкових висновків. За даними ОЕСР, українські сільгоспвиробники з 1998-го по 2004 рік отримували нікчемну кумулятивну держпідтримку порівняно з конкурентами (див. графік №2), левова ж частка пільг по спецрежиму ПДВ і ФСП просто компенсувала аграріям те, що держава відбирала квотами, ліцензуванням, неповерненням ПДВ та іншими заходами. У чому ж сенс намагатися знайти кореляцію між індексом FTP і окремими складовими того, чого не існує?

Звідки зростання

Зростання аграрного ВВП і продуктивності виробництва в 2000-х роках усе ж було. Допомогла сприятлива світова цінова кон’юнктура. Але час високих цін на аграрну продукцію залишився позаду, при цьому аграрний ВВП, як ми бачили, не обвалився, як загальноукраїнський. Що ж забезпечувало зростання українського аграрного сектору? Схоже, спецрежим ПДВ, за рахунок стимулювання найбільш ефективних підприємств. Бо підприємства з великою доданою вартістю на гектар, тобто ті, що мають великий ФОТ і прибуток, акумулювали більше ПДВ, а отже, отримували порівняно великі суми держпідтримки по срецрежиму ПДВ у перерахунку на гектар, ніж їхнi менш ефективні колеги. Фактично за допомогою спецрежиму ПДВ на державному рівні реалізовано принцип, характерний для успішних комерційних компаній: інвестуй у ті напрями/підрозділи, які приносять більше прибутку. У випадку держави — які створюють більше доданої вартості. Іншими словами, в середньому агровиробники держпідтримки практично не отримували, але в господарств iз великою доданою вартістю таки вона була, а господарства з малою доданою вартістю дотували державу і суспільство, оскільки отримувані ними податкові пільги не покривали втрат від штучно занижених цін на сільгосппродукцію. В результаті у нас виросла частка землі, що обробляється холдингами і середніми господарствами, які й є найбільш фінансово ефективними, оскільки можуть застосовувати сучасні технології і нарощувати наявний капітал. Тим часом середнячки мають iще і більшу кількість працівників у перерахунку на гектар, оскільки займаються молочним тваринництвом, свинарством і птахівництвом. Холдинги ж економили не лише на автоматизації праці та впровадженні передових технологій, а й на ефекті масштабу, оскільки мають можливість купувати засоби виробництва за нижчими цінами, отримуючи знижки за великий обсяг, і продавати свою продукцію дорожче, з тієї ж причини. А виходячи на зарубіжні ринки капіталу, вони залучали фінансування на значно вигідніших умовах. Такий підхід, коли ефективні та прибуткові підприємства отримують більше держпідтримки, ніж їхнi менш прибуткові колеги, докорінно відрізняється від прийнятого в ЄС і США: там держава підтримує слабких або просто всіх, а не сильних. Результат — скромніші темпи зростання через відсутність Шумпетеровського креативного руйнування.

Старий світ зруйнуємо, а що потім?

Що ж ми отримали замість старої, можливо, недосконалої, але працюючої моделі держпідтримки сільгоспвиробників? Почнемо з того, що в 2015 році в 21 (!) раз виріс ФСП, у 2016 році він виріс iще приблизно в 1,8 раза, і ставка на ріллю тепер становить 0,81% від НГО, отже, сьогодні говорити про те, що ФСП досі залишається пільговим, а не спрощеним режимом оподаткування, до проведення розрахунків щонайменше некоректно. У 2016 році в аграріїв забрали близько 70% коштів, які вони отримували в рамках спецрежиму ПДВ, формально повернувши відшкодування ПДВ при експорті зернових і технічних культур. Є більш ніж серйозні сумніви, що відшкодування належним чином працюватиме. По-перше, депутати в ході розгляду законопроекту Мінфіну №3688 внесли зміни, ввівши два реєстри на відшкодування ПДВ замість одного, як пропонувалося. В бізнесу склалося стійке переконання, що перший створений для афільованих iз владою щасливчиків, а другий — для всіх інших. По-друге, на кінець 2015 року заборгованість держави перед бізнесом із відшкодування ПДВ становить приблизно 20 млрд. грн. Нових повних даних ГФС досі не публікує, хоча обізнані джерела й говорять, що вона скоротилася до 10-12 млрд, грн. це більш ніж значна сума. Є і по-третє: податківці у співпраці з судами не залишають спроб усіма доступними способами знімати добросовісним платникам податків податковий кредит. Чого варте рішення Верховного Суду в горезвісній справі «Фоззі-Фуд», де кредит був знятий лише на тій підставі, що директор контрагента заявив, що діяльності не вів, при цьому факт співучасті самого «Фоззі-Фуд» у розкраданні ПДВ навіть не доводився. Але навіть якщо відшкодування працюватиме як годинник, це ніяк не допоможе українським тваринникам, навпаки — погіршить їхнє становище, оскільки призведе до подорожчання кормів через зростання закупівельних цін на зернові й технічні культури. В 2015 році ми вже зіткнулися з серйозними труднощами в тваринництві: падіння поголів’я корів у порівнянні з минулим роком становить близько 7%, свиней — 5%, овець і кіз — 9%, птиці — 3%, скорочення виробництва яєць — 14,3%. У рослинництві виробництво зернових і зернобобових скоротилося на 6%, цукрового буряку — 34%, картоплі — 12%, овочів — 4%, виросло лише виробництво соняшнику (10%), плодів і ягід — 8% (дані Держкомстату). На прикладі скорочення поголів’я корів стає очевидним, чому у випадку з Україною некоректно використовувати індекс ефективності аграрного виробництва FTP для оцінки успішності/корисності державних програм підтримки галузі. На тлі різкого падіння поголів’я виросла ефективність виробництва молока: середні надої на голову з 5206 кг у 2014 р. до 5426 кг в 2015 р. Чому? Бо під ніж пустили менш продуктивних тварин, включаючи молодняк. У короткостроковій перспективі зростання ефективності є, але в довгостроковій перспективі ми отримаємо падіння (тварини постаріють, молодняка не вистачатиме, зростання безробіття на селі, скорочення податкових внесків), а заразом станемо нетто-імпортерами молока.

Українське сільське господарство переживає вельми важкі часи, і на зміну старій моделі держпідтримки потрібно терміново вводити нову, а не заспокоювати себе сумнівними висновками, що держпідтримка ні на що не впливала і серйозних проблем у зв’язку з її відміною не виникне.

Михайло СОКОЛОВ,
експерт податкової групи
«Реанімаційний пакет реформ»
(Reanimation Package of Reforms)