Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори.

22 березня в «УМ» вийшла стаття «Гроші за «наклеп», у якій Сашка Лірника помилково названо «рупором» ТОВ «Гамазин» братів Капранових. Редакція і автор статті просять вибачення у Казкаря, який насправді — вільна особистість і не є нічиїм «рупором». Натомість пропонуємо нашим читачам розмову з цією неординарною людиною.

«Я сам сформував своє «коло слухачів»...»

— Пане Сашко, якось, учергове повернувшись із-за кордону, ви писали, що у Чехії, Польщі та Австрії чомусь не збиткуються з чехів, поляків і австрійців, не зображають їх унтерменшами. Може, саме тому там немає війни?.. А ми дивуємося на невмирущий «совок» в Україні і на сепаратистські антиукраїнські мітинги. Як ви думаєте, серед ваших читачів-слухачів багато таких, які жалкують за «Совєцьким Союзом» та «хочуть в Росію»?

— Серед моїх слухачів таких, вірогідно, немає. Є про це анекдот. Вихователька в совєцькому дитячому садочку розказує: «У Союзі добре жити, там всі дітки їздять у піонерські табори і відпочивають на морі, батьки щасливо працюють на полях, на заводах, мають у що вдягнутися. Найкращі фільми, музика і книги — у Совєцькому Союзі». І тут один хлопчик починає ридати. Вихователька питає: «Чого ти плачеш?» «Хочу в Совєцький Союз!» Так і тут. Можна розказувати все що завгодно, що там, мовляв, були золоті гори. Але ж очевидно, що це неправда. Інформаційний простір заповнений таким совковим проросійським контентом. Треба з цим боротися, воювати. І я в силу своїх можливостей це роблю. Це питання часу і безпеки — якщо держава не буде цим займатися, вона зникне, на жаль. Років за 5 — 10.

— Ви розказуєте казки понад 30 років, на них виросло покоління українців. Певне, це двобічний процес: казкар і слухач потрібні одне одному?

— Всюди, де є українці, вони потребують моїх казок. Я сам сформував своє «коло слухачів». Дорослі, які слухали мої казки і вже мають своїх дітей, розуміють: те, що я роблю, потрібне і їм, і їхнім дітям. Цього року в мене немає вільного дня, ось висить графік біля комп’ютера: виступи, поїздки, зустрічі з читачами. По всій Україні і в діаспорі.

«Казки складаю про реальних людей...»

— Коли ви стали складати свої казки?

— Першу казку, пригадую, написав у чотири роки, в дитячому садочку. Це була казка у віршах. Мене навіть показували всіляким комісіям: усіх дітей клали спати, а мене вели у зал і я розповідав там перед поважними тьотями і дядями свою казку. І через багато років став казкарем, артистом, полюбив сцену.

— А коли дізналися про козаків?

— З самого дитинства. У родині була велика шана до правдивої історії України. Я народився в Умані, батьки виховували мене в українському дусі. Казки, легенди, історична література — я на цьому виріс. У нас була величезна бібліотека, понад десять тисяч томів. Я ще в дитинстві перечитав світову класику. Коли багато читаєш — думки легко складаються. Тому мені й казки легко розповідати.

— Ви абсолютно все вигадуєте, чи у ваших казках усе ж є відгомін правди?

— Я вирішив, що казки складатиму про реальних людей, які жили чи живуть — щоб зберегти про них пам’ять. Я до цього дуже дбайливо ставлюся і від цього отримую задоволення.За моїми казками навіть можна вивчати географію. Бо якщо пишу про якесь село, то кожна деталь опису вивірена. Якщо в казці говориться, що там-то живе піп — отже, й справді в описуваний час на тому місці жив піп. Якщо говориться, що там-то живе «крива Ганька» — то вона справді там живе чи жила. І коли, прочитавши казку, люди з того села починають обговорення, що мовляв, «а там було трохи не так... а насправді було ось як...» — вважаю, що мета досягнута, бо люд завдяки розважальному тексту зацікавився і захотів дізнатися ще більше. Насправді казка — це не «брехня», а спосіб донести свої думки до слухача, навчити їх чогось. І мені це вдається.

«Людям це цікавіше за Шрека...»

— Мультик «Щедрик» 2010-го року, в якому передбачено Майдан, — це ваша ідея. Як він створювався?

— До мене звернувся Олег Скрипка і спитав, чи можу я зробити сценарій відеокліпу на пісню. Я міркував над відеокліпом, а в результаті народився сценарій мультика, причому в дивний спосіб. Зазвичай я сиджу над сценаріями довго, а цей прийшов у голову весь відразу, готовий. Я запросив відомого мультиплікатора Степана Коваля. Все, що хотілося показати — вийшло. А потім справдилося: у Майдані, в інших подіях. Це дуже глибока річ, там багато шарів. Для українця там є над чим думати.

— Кілька років тому ви брали участь у створенні мультиплікаційного серіалу «Моя країна — Україна».

— Ми обговорювали концепцію такого серіалу зі Степаном Ковалем. Моя ідея була, щоб оповідь велася не просто про певні історичні села й міста, а про казку чи легенду, пов’язану з ними. Я багато літератури перечитав про ті місцевості. І, треба сказати, що доволі складно написати короткий сценарій, коли матеріалу цікавого є багато! Приблизно чотири хвилини триває кожен мультик. Він має вистрілити і запам’ятатися. І смішно має бути!

Перший мій сценарій присвячений Кривому Рогу: «Підводний човен у степах України». Бо засновник цього міста винайшов козацький підводний човен. Козаки на таких перепливали Босфор... Над кожним мультфільмом працював різний колектив, і всі вони різні. У кожного автора було своє бачення. Я фізично не міг кілька років життя присвятити лише цьому серіалу, тому написав усього 12 сценаріїв. Найвдаліший, мабуть, про Луганськ. Я їх і озвучував. Головний герой у цих мультиках — Казкар, другий герой — Кіт. Оскільки я пришелепуватий, то і Котик такий самий. Іноді він стає головним героєм. Кіт — містичне створіння, він бачить речі, що відбуваються в кількох світах одночасно, має дев’ять життів. У мультику він створює різні чарівні ситуації, може потрапляти в інший вимір. Причому це котик реальний, мій, я з ним веду дитячу програму на телебаченні.

— А як звати вашого кота?

— Це секрет. У своїх телепередачах я прошу дітей вигадувати для нього імена. І діти пишуть мені листи. Якщо я скажу його справжнє ім’я, вони ж писати перестануть.

— Чому ці чудові мультики ніде не показують? Серіал же робився на замовлення держави і за державний кошт?

— Так. Степан Коваль підписував угоду з державою, вона мала фінансувати. Наскільки мені відомо, перші чотири серії взагалі на ентузіазмі було створено. Сьогодні ці мультфільми — то власність держави. Якби це була власність моя чи Стьопи Коваля, вони давно б уже вийшли в прокат. Коли робили пробний показ у Житомирі, упродовж двох днів кінотеатр був забитий, виручка була надзвичайна. Людям це цікавіше за Шрека, за інші зарубіжні мультики. Усі дивувалися, чому ці мультфільми не показують в інших кінотеатрах і по телебаченню.

«Поставив мету: відродити жанр української казки...»

— Ви тільки свої казки розповідаєте чи й народні?

— Розказую всякі. І навіть коли народну розповідаю, то десь її переробляю. Тому що народна казка, яку записав науковець, рідко буває підходящою для оповіді. Будь-яку казку, що розповідаю, я пропускаю через себе. Казкар не має бути просто «передавачем». Проблема ведучих радіо- і телепрограм для дітей у тому, що вони ці казки читають із книжки. А я казку розповідаю. У цьому різниця. По ходу можу щось вигадати, нову деталь вставити.

— Ви й музичний інструмент використовуєте, колісну ліру...

— Починав із гітарою, але вона не лягає. І я собі уявив, як воно мало би бути, як колись ходили такі лірники... Вони ж не тільки псалми співали, а й казки розповідали. І я це відтворив. Найприємніше було, коли на фестивалі в Шешорах прийшла старенька бабця, років за сто, і каже: я пам’ятаю, як була малою, то такий же лірник приходив і розказував казки — точно як ви. Оце я попав! Бо собі таку мету поставив — відродити жанр української казки. Я цим зайнявся і мені вдалося. Уже це пішло в люди, книги й диски видають, в інтернеті мої казки й відеозаписи поширюють. У мене вже й учні є. Уже цей жанр живе.

ДОСЬЄ «УМ»

Сашко Лірник — казкар, музикант. Справжнє ім’я — Олександр Власюк. Народився 1963 року в Умані на Черкащині. П’ятнадцять років прожив на півночі Росії. За освітою — інженер-будівельник. В Україну повернувся у 1995 році. Автор і ведучий дитячих телевізійних програм «Казки Лірника Сашка» і «Світанок», сценарист частини серій мультсеріалу «Моя країна — Україна», учасник рок-гурту «Вій», постійний учасник українських етнофестивалів. Свої казки більше любить розповідати, тому записує мало. Нині вийшло п’ять аудіовидань Олександра Власюка і дві ілюстровані книжки «Казки Лірника Сашка» (2011 року — з малюнками Олега Петренка-Заневського і 2014-го — з ілюстраціями Інокентія Коршунова). Лауреат низки премій і нагород, зокрема відзнаки «Золота пір’їнка».

ДОВІДКА «УМ»

Пластиліновий мультсеріал «Моя країна — Україна» складається із 26 серій тривалістю 3-4 хв. Кожна з них присвячена казці чи легенді про якесь із історичних українських міст чи сіл. Так, мультфільм «Мелітополь» розповідає історію, як було засноване знамените місто, які легенди та міфи пов’язані з ним. Сюжет «Чорнозем» розповідає легенду про село з такою ж назвою в Чернігівській області. В одній із серій головні герої Сашко Лірник та його Кіт ідуть у Чорний ліс. Дійсно, під Знам’янкою на Кіровоградщині справді є Чорний ліс, до якого веде Чорний шлях. У Чорному лісі є Чорне озеро. У ньому живе риба на ім’я Чорний карась. А ще в озері немає дна — це теж не вигадка. Озеро насправді розташоване у щілині між геологічними пластами. Іще одна серія — про бурштин, де автори доповнили стару казку і нагадали, що майже тридцять відсотків світових запасів бурштину — в Україні. У серії «Таки Одеса» герої Кіт і Лірник потрапляють у місто біля Чорного моря й опиняються на концерті відомого джазового музиканта. Є в циклі міні-фільми «Умань», «Петриківка», «Сонячний камінь», «Писанкова історія»... Головні герої сюжетів — Сашко Лірник та його Кіт.

Серіал створила анімаційна студія «Новаторфільм» за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Художній керівник проекту — відомий мультиплікатор Степан Коваль. Сашко Лірник написав 12 перших сценаріїв. Потім почали залучати інших сценаристів. За весь час в створенні серіалу взяло участь близько 70 молодих творців, деякі з них взагалі уперше спробували бути художниками-аніматорами, декораторами, операторами, режисерами. Сьогодні вони працюють на різних студіях України. Робота тривала чотири роки — від 2009-го до 2013-го. Презентували серіал у Києві у 2014 році. Ще один показ відбувся у Житомирі у січні 2015-го. Єдиний із телеканалів, що погодився транслювати мультсеріал «Моя країна — Україна» — Громадське ТБ. «1+1», «Україна», «Інтер» відповідали, що то «не їхній формат» чи у них «немає дитячого підрозділу». Серіал пролежує на полиці.