Навiщо Києву вулиця Табiрна,

...Я вийшов iз вулицi Пилипа Орлика, повернув на Михайла Грушевського, пересiк Богдана Хмельницького, спустився на Петра Сагайдачного... Сьогоднi в це важко повiрити, але чверть вiку тому про такi назви годi було й думати. Справдi, в перший рiк Незалежностi столиця України ввiйшла з вулицями Ленiна, Свердлова, Дзержинського, Жданова, Кiрова, Куйбишева, Орджонiкiдзе, Менжинського, Володарського, Косiора, Постишева, Мануїльського, площами Жовтневої революцiї, Ленiнського комсомолу, Брежнєва тощо. Та що там вулицi та площi, найпрестижнiшi центральнi райони столицi iменувалися Ленiнський, Радянський, Жовтневий, Московський, Ленiнградський, а в цих районах найошатнiшi вулицi носили iмена класикiв марксизму-ленiнiзму, росiйських революцiонерiв, агентiв ленiнської «Іскри» та мало не всiх членiв ленiнсько-сталiнського ЦК.

Усе нове — це добре забуте старе

Такi назви були абсолютно несумiснi з новим статусом нашої держави, її столицi, i з цим спадком комунiстичної доби треба було щось робити. Найперше слово тут мав сказати єдиний уповноважений на те орган — постiйно дiюча Комiсiя Київради з найменувань i перейменувань вулиць, членом якої я був упродовж тридцяти рокiв.

Скажу одразу: справа iз замiною старих назв на новi просувалася вкрай повiльно. Головним аргументом противникiв перейменувань була теза про те, що бюджет мiста порожнiй, а перейменування навiть однiєї мiської магiстралi — то, передусiм, грошi: на кожний будинок треба виготовити новi таблички, зiбрати паспорти, перепрописати кожного мешканця i багато чого iншого.

Та незабаром з’ясувалося, що такi аргументи були лише ширмою, справжня ж причина полягала в тому, що в Київрадi на той час було сильне прокомунiстичне лобi, яке аж нiяк не могло уявити життя без вулицi Ленiна або Карла Маркса, до того ж на якi назви їх помiняти, хiба є в Українi постатi, рiвнi тим, що закарбованi, здавалося, навiчно?

Справа просувалася повiльно ще й тому, що самi кияни не готовi були сприйняти iншi назви, крiм тих, що мiцно прищепилися за роки радянської влади.

Уособлював прокомунiстичне лобi колишнiй голова Печерського райвиконкому, до того — перший секретар Печерського ж райкому Компартiї України Леонiд Косакiвський. Усi розумiли: з таким мiським головою надбання радянської доби не зазнають змiн. Утiм, якщо правильно розрахувати перший крок...

І його було зроблено. Найперше, з мiста треба було прибрати все, що асоцiювалося з каральними органами. Такими виявилися вулицi Дзержинського (5 назв), Чекiстiв (2 назви), Табiрна. Коли про такi назви поiнформували мiського голову, вiн усе зрозумiв, сказавши коротко: «Готуйте пропозицiї».

Пiсля тривалих дискусiй дiйшли згоди: повертати мiським магiстралям iсторичнi або топонiмiчнi назви чи привласнювати iм’я реальної iсторичної постатi, яка своїм вчинком, своїм життям наближала незалежнiсть України. Вiдтак вулицi Дзержинського було повернуто iсторичну назву — Предславинська, провулок Дзержинського перейменовано на Івана Козловського, площi Дзержинського повернуто топонiмiчну назву — Либiдська, у заводiв «Транссигнал» i мiського електротранспорту скасовано «iменi Дзержинського». Вулицю Чекiстiв перейменовано на вулицю Пилипа Орлика, провулок Чекiстiв, де розташована школа №51, став провулком пiдпiльника-школяра Костя Гордiєнка.

Коли ж пiдiйшли до найбiльш одiозної — Табiрної — вулицi, слово взяв член Комiсiї, генерал у вiдставцi Шестаков. Вiн сповiстив, що в тих мiсцях розташовувалися лiтнi табори курсантiв Київської артилерiйської спецшколи, звiдси й назва вулицi. Йому вiдказали, що курсанти-артилеристи з’явилися там 1940 року, а в найбiльш кривавих 1937—1939 роках там були зовсiм iншi табори, де за колючим дротом тримали так званих «ворогiв народу».

За наполяганням того ж таки Шестакова було вiдправлено запит до Спiлки краєзнавцiв України. Вiдповiдi вiд краєзнавцiв немає й досi, а вулиця Табiрна є, нагадуючи про найжахливiшi часи в iсторiї Києва.

З набуттям Україною незалежностi активiзувало свою дiяльнiсть товариство «Меморiал». У Києвi воно почало з того, що виявило й дослiдило Бикiвнянський концтабiр, де розстрiлювали всiх — «ворогiв народу», «куркулiв», полонених бiйцiв. Скорботне вiдкриття мемоарiалу було дуже урочистим, аж раптом ударив на сполох керуючий справами Київради Петро Свiтличний: «Ви вчора телевiзор дивилися? Пресу читали? Нi?! — i Петро Миколайович поклав свiжий номер «Вечiрнього Києва», де червоним олiвцем було обведено початок статтi: «Проспект 60-рiччя Жовтня привiв мене на мiсце масових розстрiлiв...»

Певен, що репортер писав це без сарказму, просто так збiглося. Не чекаючих нiчиїх вказiвок, ми зiбралися, аби повернути проспекту топонiмiчну назву, — Броварський, i вже на ранок бригада «Київмiськсвiтла» мерщiй порозвiшувала новi таблички про всьому проспекту.

Вождь і його фанати

Далi дiйшла черга до вождя свiтового пролетарiату. Впадало у вiчi, що київська ленiнiана гiперболiзована до абсурду, Ленiн в українськiй столицi був представлений набагато ширше, нiж на своїй батькiвщинi — в Ульяновську. Демонтаж Ленiна у столицi на практицi виглядав так: Ленiнський район було територiально подiлено мiж Печерським i Шевченкiвським, вулицi Ленiна перейменовано на Богдана Хмельницького, бульвару Ленiна повернуто топонiмiчну назву — Чоколiвський, станцiю метро «Ленiнська» перейменовано на «Театральну», зi столичного метрополiтену i трамвайного депо знято «iменi Ленiна», вулицi Ульянових повернуто iсторичну назву — Лабораторна, у чотирьох промислових пiдприємств скасовано «iменi Ленiна».

А коли з музею Ленiна почали вивозити експонати, а невдовзi його було перейменовано на Український дiм, стався вибух: ветерани партiї, комсомолу, Збройних сил iз портретами Ленiна в руках почали влаштовувати мiтинги бiля стiн Київради. Це не на жарт налякало мiського голову, який свою досить вдалу кар’єру починав якраз iз роботи в партiйних органах. Раз по раз Леонiд Косакiвський виходив до мiтингувальникiв, присягаючи, що вiн наклав мораторiй на будь-якi перейменування, пов’язанi з Володимиром Іллiчем.

Слово Косакiвського виявилося настiльки мiцним, що свято виконується й донинi: незважаючи на всi перейменування, у Києвi й сьогоднi є вулицi Ленiнська, Іллiча, Володимира Ульянова, провулок Володимира Ульянова. Нiхто не доторкнувся й до заснованих ним газет, тому й зараз ви можете пройтися затишною вулицею Іскрiвською, що на Чоколiвцi, а трьома найбiльшими районами простягнувся величезний проспект «Правди».

Не обiйшлося й без курйозiв: уже немає такого поняття, як «мiсто Ленiнград», а в Києвi все ще є простора Ленiградська площа, вулицею i провулком увiчнено навiть iм’я Олексiя Щусєва — архiтектора, який звiв мавзолей Ленiна на Краснiй площi. Незрозумiло тiльки, яке вiдношення має мавзолей до Києва, до України.

Леонiд Григорович Косакiвський був яскраво вираженим «iдеологiчним» головою: вiн не любив «захiдних» термiнiв «мер», «мерiя», сповiдував жорсткi (радянськi) методи керiвництва. Та от у кулуарах Київради пролунало й свiже iм’я — Олександр Омельченко. Про нього було вiдомо лише те, що вiн тривалий час очолював комунальне пiдприємство «Київреконструкцiя», а згодом вирiс до заступника голови Київської мiської державної адмiнiстрацiї з питань будiвництва. Мiж цими непересiчними особистостями — вiдомим печерянином Леонiдом Косакiвським i маловiдомим на той час «будiвельником» Олександром Омельченком — розгорнулася гостра боротьба за найвищi в мiстi посади — Київського мiського голови та голови Київської мiської державної адмiнiстрацiї.

Коли табiр Косакiвського дiзнався про те, що Олександр Омельченко — людина, яка претендує на головнi посади у столицi, — народився в селi Зозiв на Вiнниччинi, це викликало поблажливi посмiшки: куди, мовляв, вихiдцю з села до столичного керма, у нього ж i свiдомiсть селянська...

Але iнакше вирiшили «нагорi»: столичному мiсту буде набагато бiльше користi вiд професiйного будiвельника, нiж вiд партiйного функцiонера КПУ. Невдовзi й кияни своїми голосами пiдтвердили правильнiсть цього призначення.

Якщо людина обiймає двi такi посади — Київський мiський голова, голова Київської мiської державної адмiнiстрацiї, — це означає, що її влада у мiстi безмежна. Спробуйте без узгодження з такою людиною змiнити хоча б одну вуличну назву на iншу — неприємностей вистачить на все життя.

Тут буде майдан Незалежності

Розпочинав Олександр Олександрович, звiсно ж, не з вуличних назв, а з «вiзитки» Києва — залiзничного вокзалу. На спецiальнiй апаратнiй нарадi вiн ґрунтовно виклав свою аргументацiю: «Усi ми повиннi зрозумiти особливий статус Києва з-помiж iнших мiста України. Київ — столиця, столиця європейської держави, i цим усе сказано».

Та коли українець або iноземець приїздить до Києва, то будинок Центрального залiзничного вокзалу не пiдтверджує того факту, що людина приїхала до європейської столицi...

І раптом у тон мiському головi пролунало запитання: «А якщо українець чи iноземець вийде з суперсучасного залiзничного вокзалу i пiде вулицями Бiльшовицькою, Соцiалiстичною, Комунiстичною, опиниться на проспектi Крейсера «Аврори», чи вiдчує вiн себе у столицi суверенної незалежної держави?»

Олександр Омельченко зрозумiв і дав «зелене свiтло» тим перейменуванням, якi радянсько-росiйський Київ перетворили на український: у Києвi з’являються вулицi Антоновича, Олени Телiги, Олега Ольжича, Василя Стуса, Олеся Гончара, Катерини Бiлокур, Олени Пчiлки, Галини Яблонської, Костянтина Данькевича, Олександра Кошиця, Михайла Донця, Миколи Василенка, Наталi Ужвiй, правозахисника Петра Григоренка, фiзика Івана Пулюя та багато iнших.

Розпочинається й вiдродження об’єктiв духовного призначення: реконструкцiя i зведення Успенського собору Києво-Печерської лаври, будiвництво всього комплексу Михайлiвського Золотоверхого монастиря, до речi, з прилеглими площами. А дещо ранiше було вiдновлено церкву на Поштовiй площi, де 1861 року вiдспiвували Тараса Григоровича Шевченка, i там же, на Подолi, — церкву Святої Пирогощi.

Нормою життя для Омельченка стало те, що вiн звiтує перед киянами не обiцянками, не тим, що колись буде зроблено, а тим, що вже реально. Уже за першi роки його керiвництва мiстом вагомих справ назбиралося досить багато, та все ж головна з них — справа усього життя — з’явилася напередоднi 10-ї рiчницi Незалежностi України, коли уряд прийняв рiшення про спорудження в центрi Києва монумента на честь Незалежностi. Загальне керiвництво об’єктом i всю повноту повноважень (як, до речi, i вiдповiдальностi) було покладено на голову Київської мiської державної адмiнiстрацiї. Принагiдно зазначу, що нiхто в Києвi нiчого подiбного нiколи не споруджував, досвiду зi зведення «Олександрiйських стовпiв» — нiякого, тож робочий день Омельченка розпочинався не з кабiнету в Київрадi, а з будiвельного майданчика. Тут мiський голова в рiднiй стихiї: узгоджує дiї будiвельникiв рiзного профiлю, контролює монтаж залiзобетонних конструкцiй. За ходом будiвництва пильно стежить найвище керiвництво країни, тож уже в першiй доповiднiй записцi Президенту України Омельченко зазначає: «Домiнуючим на об’єктi буде монумент на честь Незалежностi України з Орантою-берегинею на шпилi. Загальна висота монумента — 62 метри, скульптури жiнки — 9 метрiв, колони — 52 метри, вага — 20 тонн.

Монумент буде виконаний у стилi українського бароко, постамент — у виглядi християнського храму.

Фiгуру жiнки буде зроблено з литої бронзи, окремi деталi — калинова гiлка, орнамент на одязi, деталi вiнка — будуть вкритi золотом.

І темпи, i обсяги, i кiлькiсть працюючих тут збiльшуються з дня на день. Метробудiвцi працюють у три змiни, на даний момент на будмайданчиках задiяно 700 осiб».

У контекстi пiдготовки до 10-ї рiчницi Незалежностi вiдбувається нова масштабна змiна назв центральних вулиць мiста: площа Жовтневої революцiї стає майданом Незалежностi, готель «Москва» на Майданi — «Україною», вулицi Жовтневої революцiї повертається iсторична назва — Інститутська, площi Ленiнського комсомолу — найновiша назва — Європейська.

Я був свiдком того пiднесення, яке панувало в коридорах мiської влади напередоднi 10-ї рiчницi Незалежностi, яке скоро вийшло на київськi вулицi, а зрештою охопило всю країну, дiйшло й до Севастополя: за кошти київської громади тут було збудовано собор Святого Володимира — копiю Володимирського собору в Києвi.

Як бачимо, бюджет столицi дозволяв фiнансувати масштабнi споруди не лише в Києвi, а й навiть у Севастополi. Тож, ставши головою Асоцiацiї мiст України, наш мер силами київських будiвельних компанiй почав споруджувати будинки й житловi комплекси в iнших мiстах України. Нiчого поганого тут, очевидно, немає, але в мене до влади, яку очолював Олександр Омельченко, вже давно виникли два запитання, на якi й досi немає вiдповiдi: чому, маючи наповнений бюджет, потужнi будiвельнi компанiї, гори будматерiалiв європейської якостi та квалiфiковану робочу силу, влада так i не добудувала корпус Інституту театрального мистецтва iм. Карпенка-Карого, i ця страшна руїна й нинi стоїть на центральнiй у Києвi — Львiвськiй — площi, нагадуючи людям про кричущу безгосподарнiсть київської влади, про повну зневагу до майбутнього країни — студентської молодi? Чому вулицi Фрунзе не повернуто її iсторичну назву — Кирилiвська, в результатi — словесна маячня, коли археологи пишуть, а краєзнавцi розповiдають, що «стоянка первiсної людини епохи палеолiту, вiк якої обчислюється у 15-20 тисяч рокiв, розташована... на вулицi Фрунзе», або найдавнiша в Європi трипiльська культура, яка справила величезний вплив на культуру скiфiв i сарматiв, розташована, знову ж таки, на вулицi Фрунзе?

Так місто-герой, чи ні?

...У березнi 2006 року вiдбулися черговi вибори мера Києва, якi Омельченко програв: кияни надали перевагу Леонiду Черновецькому — молодому, амбiтному банкiру-мiльярдеру, який навiть вiдмовився вiд заробiтної плати. Такою ж амбiтною та енергiйною виявилася молода команда, яку новий мер привiв iз собою.

Та дуже скоро в мiстi почали траплятися дива: в комунальних пiдприємствах, пiдпорядкованих Київськiй мiськiй державнiй адмiнiстрацiї, зникли грошi, захитався мiський банк «Хрещатик», припинилося будiвництво метро на Теремки, зупинилося прокладання лiнiї швидкiсного травмая та мосту на Московськiй площi, зупинилося житлове будiвництво, взимку нiхто не розчищав брукiвку та тротуар, iз лiкарень зникли харчi, лiки, ковдри i простирадла, на операцiю хворий мав приносити власнi вату та йод, за вiдвiдуваня кладовищ почали стягувати грошi.

За час правлiння нового мера було всього i всякого: дотепно жартували, голосно смiялися, спiвали пiсень просто на сходах мерiї, молилися разом iз чорношкiрим пастором, виходили на контакт iз космiчними об’єктами. Не було лише одного — справ: за п’ять рокiв не спорудили жодної транспортної розв’язки, жодного мосту, жодної станцiї метро.

Дуже своєрiдно «розбирався» новий мер iз такою бiдою Києва, як довгобуди, — вiн їх... зносив. Не пошкодував навiть Будинок художникiв на Інститутськiй — зрiвняв iз землею величезний земляний каркас, про що й досi нагадує високий зелений паркан, так само своєрiдно вiдповiдав на запитання про те, чому не вивозять снiг, не збивають льодовi бурулi: «Дочекайтеся березня, воно само розтане».

Та попри всi цi крищучi негаразди, пересiчнi кияни, а особливо такий офiцiйно не облiкований прошарок, як «бiдний люд», любили свого мера, бо вiн уособлював ту владу, яка не вiдбирає, а навпаки — дає. Готуючись стати «мером» i ставши ним, Черновецький безплатно годував гарячою їжею мешканцiв Дарницького та Днiпровського районiв, роздавав їм так званий «одяг iз Європи», а тим, хто соромився прийти до народної їдальнi, молодi хлопцi приносили додому пакети з крупами, консервами та олiєю. Лiтнi люди, якi не наїлися досхочу за довгi роки радянської влади, пакети вiд Блоку Черновецького приймали, як дарунок небес, а коли з мiського бюджету пенсiонерам i бюджетникам почали доплачувати по сто гривень, популярнiсть мера сягнула апогею.

У нього не було чиновницької забронзовiлостi, вiн демонстрував такий рiвень доступностi, який лякав його охоронцiв. Примiром, мiг грати у футбол iз хлопчаками на якомусь пустирi, при цьому його черевики з крокодилячої шкiри коштували двi тисячi доларiв; з кухлем пива мiг прилаштуватися до якихось випадкових людей, розповiдаючи їм анекдоти, а десь поруч у тiнi ховався його лiмузин «Майбах» вартiстю 600 тисяч доларiв; на Водохреще вiн пiрнав в ополонку, згодом пiдходив до замерзлих рибалок, роздаючи їм запальнички за цiною мобiльного телефона, i раптом ошелешував усiх запитанням: «Хлопцi, ви на прийом до мене записувалися, у вас є до мене якiсь прохання?». Так, до речi, народилася iдея створення кол-центру з промовистою назвою «Служба допомоги мера киянам».

Леонiд Михайлович був тим «мером», який виходив на роботу... всiєю родиною. У кабiнетi мера часто можна було побачити його дружину, i вона вiдiгравала там далеко не другорядну роль, у коридорах можна було зустрiти сина або дочку, а в просторих холах хатня робiтниця бавила онукiв.

Феномен Черновецького полягав у тому, що вiн, будучи «мером» української столицi, не знав державної української мови, не користувався нею, але саме вiн надав столицi вiдчутного українського забарвлення: вiдкрив пам’ятник В’ячеславу Чорноволу в центрi мiста, увiчнив у вулицях Києва Івана Мазепу, Симона Петлюру, Леся Курбаса, Георгiя Гонгадзе, площi присвоїв iм’я Героїв Крут.

Нинi Київ — на порозi нових, справдi революцiйних, перейменувань. Першими на указ Президента про декомунiзацiю вiдгукнулися Голосiївський, Печерський та Солом’янський райони: у першому вулицю Василя Боженка перейменували на вулицю Казимира Малевича, вулицi Димитрова повернули iсторичну назву — Дiлова, iсторичну ж назву — Левандовська — повернуто вулицi Анищенка в Печерському районi, у Солом’янському вулицю Петровського перейменували на вулицю Георгiя Кірпи. Процес, як кажуть, пiшов, та несподiвано його зупинили правники з Київради, мовляв, читайте закон про столицю України, там чiтко записано, що будь-якi перейменування в мiстi здiйснює тiльки Київрада, i рiшення щодо цього мають бути оформленi особистим пiдписом голови Київської мiської державної адмiнiстрацiї.

Тож у самiй КМДА поки що збирають (i вивчають) звернення громадських органiзацiй. Першими, як i завжди, вiдгукнулися найбiльш мобiльнi — ветеранськi — органiзацiї. Вони просять увiчнити у столицi звитяжцiв — уродженцiв України, iмена яких вiдомi далеко за межами країни: тричi Героя Радянського Союзу Івана Кожедуба, Героя України Олексiя Береста, який встановив Прапор Перемоги на поваленому Рейхстазi; Героя України генерал-лейтенанта Кузьми Дерев’янка, який прийняв акт капiтуляцiї Японiї. Пiдпис пiд актом генерала Дерев’янка означав закiнчення Другої свiтової вiйни; Героя України, київської пiдпiльницi Тетяни Маркус; Героя України Анатолiя Шапiро — гвардiї майора, який вiдкрив ворота концтабору Освенцiм, врятував уцiлiлих бранцiв.

Є також подання Спiлки письменникiв щодо вулиць Павла Загребельного, Чингiза Айтматова, спортивна громадськiсть однiй iз вулиць домоглася надати iм’я Валерiя Лобановського.

Вiрогiднiсть того, що вулицi на честь усiх цих достойникiв з’являться в Києвi, досить велика. Хоча б тому, що ще бiльшим є реєстр тих вуличних назв, пам’ятних знакiв i символiв, якi слiд перейменувати.

Роботи, як видається, буде чимало, але вже зараз, на стартi нової хвилі перейменувань, виникла колiзiя: на кожному в’їздi до Києва вас зустрiчає величезна Золота Зiрка з написом «Київ — мiсто-герой». Цю високу нагороду здобули пересiчнi кияни, якi вручну (!) викопали чотири лiнiї оборони в буремному 1941 роцi.

Що ж робити з цим меморiальним знаком, який засвiдчив героїчне минуле попереднiх поколiнь киян? Чи варто Києву вiдмовлятися вiд звитяжного звання мiста-героя?..

Вiдповiдi немає.

Та попри всi колiзiї розпочинати треба з того, в чому всi одностайнi, — з вулицi Табiрної. Справдi, навiщо вона Києву?..

Анатолiй СИГАЛОВ,
член Комiсiї Київського мiськвиконкому з вуличних назв