Замість науки — що?

У квітні в Києві відбувся наймасовіший за останні 20 років протест науковців. Після зустрічі з новим міністром науки й освіти Лілією Григорович та новопризначеним спікером Верховної Ради Андрієм Парубієм учених запевнили, що в червні депутати розглянуть можливості фінансування вітчизняної науки.

Перед цим iз вуст екс-Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка прозвучало звинувачення на адресу Національної академії наук. Мовляв, вона продукує лише «макулатуру», через що вже давно її пора ліквідувати. Підтекст: усе майно її — «прихватизувати», а це — сотні гектарів землі, заповідники, розкішні будівлі, гуртожитки, лабораторії, обсерваторії... У зв’язку з цим варто нагадати про видатну роль українських можновладців (читай олігархів) у розвитку вітчизняної науки за останні 25 років, зокрема її гуманітарної сфери.

«Прихватизація» ресурсів

Пригадую кінець 80-х — початок 90-х. Перша національна революція, що привела до утворення Української держави. Справжнє духовне відродження — і науки, і культури, і народних традицій, і української церкви... У суспільстві — небувале піднесення, величезний запит на народознавчу, історичну, релігієзнавчу літературу, письменство, музику, фольклор... Розкриваються спецфонди бібліотек та архівів. Масовими накладами виходять газети й журнали, які друкують відповідні матеріали: «Наука і суспільство», «Людина і світ», «Пам’ятки України», «Українська культура», «Україна», «Київ», «Київська старовина», «Дзвін», «Дніпро», «Вітчизна», «Березіль», «Освіта», «Українська мова та література в школі», «Культура і життя»... Усе це заповнює полиці книгарень, розсилається за передплатою та в бібліотеки по всій Україні. Для спеціалістів, освітян, краєзнавців створюються нові наукові часописи історико-етнографічного спрямування: крім єдиної в радянські часи «Народної творчості та етнографії» — ще й «Берегиня», «Родовід», «Народознавчі зошити», «Народознавство», «Кур’єр Кривбасу», «Монастирський острів», «Краєзнавство» тощо. Активно перевидаються українські літописи, хроніки, різночасові «Описи України», фольклорна та етнографічна класика: праці Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Миколи Маркевича, Павла Чубинського, Михайла Драгоманова, Якова Новицького, Дмитра Яворницького, Михайла Грушевського, Філарета Колесси, Георгія Булашева, Миколи Лисенка, Хведора Вовка, Михайла Номиса, Івана Огієнка, Олекси Воропая, Степана Килимника. До цього залучились фахівці нашого інституту та інститутів історії, літератури, української мови, а також видавництв «Наукова думка», «Либідь», «Музична Україна», «Знання», «Веселка», «Січ» та ін. Готувалися до друку як архівні, так і сучасні фольклорні записи... Скільки надій, скільки перспектив!

Та вже через рік-два ця робота починає згортатися. Можливо, не новоспечений «олігархат», тобто вчорашні номенклатурники-комуністи, перефарбовані в демократів, яких люд влучно назвав «партократами», винен, що припиняють існування часописи та цілі видавництва, закриваються книгарні, ліквідовуються бібліотеки, культурологічні клуби і товариства, згортається просвітницька та народознавча робота у навчальних закладах, «провінційних» містечках і селах. Звичайно, не олігархи розкрадають гроші, призначені на науку, освіту, культуру, книговидання та українську пресу. Звичайно не олігархи приватизують низку книгарень у центрі Києва: «Знання», «Сяйво», «Академкнига», «Ноти», «Мистецтво», «Поезія», «Пропагандист», «Дитячий світ», — усі на Хрещатику! А ще «Книжковий світ» на площі Перемоги... Ні, це не вони перетворили Київ з інтелектуального духовного центру на торговельно-розважальний. І не олігархи захопили ЗМІ — газети, журнали, канали радіо і телебачення, видавництва, тобто весь медіа-простір. Усе це стало власністю людей iз грішми, а, як відомо, хто платить, той і музику замовляє... Про яку науку чи культуру могла бути мова, коли пріоритетними стали кишені й роти можновладців?!

Інтелект із «кравчучками»

А що ж науковці? Пишуть дисертації та монографії? Ні, вони з «кравчучками» бігають по полях у пошуках незібраного урожаю, щоб прогодувати сім’ю, шукають хоч найчорнішу роботу, адже місячна зарплата наукового співробітника в середині 90-х нерідко сягала... 20 гривень! Так оцінила «нова» влада інтелект нації! Я особисто, маючи звання кандидата наук, пішла працювати прибиральницею в один із храмів Києва, бо за це давали хлібину з панахиди і стабільну зарплату — 60 гривень. Дехто пішов няньчити дітей, дехто — у грошовиті «фірми», далеко не за спеціальністю... Про які нові проекти могла бути мова? Про яку інтелектуальну працю? І це тривало не один рік!

Припинилась започаткована ще в 60-х роках серія «Українська народна творчість» (вийшло лише 20 томів iз 50 запланованих), не побачили світу фундаментальні фольклористичні та етнографічні праці, такі як «Історія української фольклористики», «Українська фольклористична енциклопедія», «Українська етнографічна енциклопедія», десятки монографій. На початку 90-х побачила світ низка підручників та посібників з українського народознавства та етнографії: Романа Кирчіва, Олександра Пономаріва, Всеволода Наулка та ін. Та вже в середині 90-х і ця робота припинилась.

Значну увагу наприкінці 80-х — на початку 90-х приділяли шкільництву. Масовими накладами виходили фольклорні збірники, пісенники, методичні розробки у видавництвах «Освіта», «Веселка», «Музична Україна», «Дніпро», «Знання», «Довіра», а також затверджені Міністерством освіти програми вивчення в школі фольклору та етнографії, музики; уроків народознавства. До цієї праці долучились найавторитетніші науковці нашого Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології: Наталя Шумада, Степан Мишанич, Галина Довженок, Анатолій Іваницький, Галина Бондаренко та інші, викладачі музичних та гуманітарних факультетів iз різних вишів України. У 1988–90 рр. в одній з експериментальних шкіл на Київщині було впроваджено уроки народознавства (до чого долучилася й автор статті), створено програму та методичний посібник для вчителів, які також затвердило Міністерство освіти. Та через брак фінансування посібник той, хоч і вийшов накладом 30 тисяч, але аж у 1995 році, коли з легкої руки корумпованих чиновників того ж таки міністерства були скасовані уроки народознавства і навіть факультативні заняття з цього предмета. Також припинено фінансування всіх гуртків, що становили «Малу академію народних мистецтв», започатковану в низці шкіл України.

Усе ж я впевнена, що і Революцію гідності звершили, і на схід у добровольчі батальйони першими пішли діти, яким на початку 90-х у школі викладали народознавство! Вони, мої колишні учні, грудьми своїми загатили жерла гармат, спрямовані на Київ, щоб діти депутатів та урядовців спокійно відпочивали в нічних клубах, балотувались у Верховну Раду...

Страшніше за фізичне нищення

Паралізація розвитку гуманітарної науки у 1990-х — 2000-х роках призвела до ще однієї біди, яку можна прирівнювати до національної духовної катастрофи. Це зомбування суспільства, особливо інтелігенції, різними окультними, псевдонауковими теоріями і вченнями, які, за сприяння влади, прищеплювали різні закордонні спецслужби. Їхня мета — посіяти розбрат в Україні, відірвати патріотично налаштовану частину суспільства від корисної націотворчої діяльності, спрямувати їхнi уми та серця на боротьбу з уявним ворогом, заразити їх ідеями винятковості і месіанства української нації. Як на мене, ця війна страшніша за фізичне винищення.

Невипадково на початку 90-х в Україні з’явилася сила-силенна різних тоталітарних сект та окультних вчень: екстрасенсів, астрологів, біоенергетиків, теософів, езотериків, магів, цілителів, ясновидців... Чому люд прийняв їх? У той час були зняті всі заборони на релігію, традиції, на будь-яке духовне знання.

На тлі цього, як уже зазначалося, з’явився величезний запит на народознавчу та релігієзнавчу літературу, а науковці, зрозуміло, не здатні були цей запит задовольнити, — їхнi праці виходили мізерними тиражами, не досягали масового читача, не надходили вже до бібліотек. Учені опинились поза конкуренцією, не могли впливати на суспільну думку, а позиції на «ринку знання» захопили «гуру», що не мали нічого спільного не тільки з наукою, а й зі здоровим глуздом! Саме на них і кидалась «голодна» на духовне знання інтелігенція, — після звільнення від нав’язливого марксизму-ленінізму.

На чий же бік стала влада? Звичайно ж, на бік окультистів та відвертих параноїків. Це їм надавали звання «докторів», «професорів» та «академіків», кафедри в новостворених приватних університетах. Це їм пропонували для виступів найбільші в Києві концертні зали — Палац «Україна», Палац спорту, навіть Республіканський стадіон... Жодному з науковців у Києві не зробили такої реклами, як представникам окультних вчень! Адже це — нова форма відмивання грошей... Мало того, їм надає свої сторінки «Голос України», офіційний орган Верховної Ради; їхні книги з передмовами олігархів (!) публікуються в рамках Національної програми соціально значущих видань. А це величезні кошти, та тільки для «своїх». І безоплатно передаються до бібліотек державних закладів.

Зазомбований люд уже не здатний був сприймати істину — невдовзі йому вже не потрібна була академічна історія, етнологія, археологія, мовознавство — люд поринув у Трипілля та древні цивілізації, шукав своє коріння в Месопотамії, прамови — в Індії. Фантазери створювали нові псевдопатріотичні «концепції» історії України. Захоплені псевдопатріотизмом люди вже не шукали творів Михайла Грушевського, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, а ганялися за окультною, фантастично-дилетантською псевдонауковою літературою таких міфотворців, як «народний академік» Юрій Шилов, Юрій Канигін, Володимир Шаян, а з ними Сергій Плачинда, Галина Лозко, Степан Наливайко, Богдан Чепурко, Віталій Довгич, Михайло Ткач, Валерій Ілля, Олександр Шокало та багато інших. Хоч ці «праці» — то суміш невігластва, авторських фантазій, дилетантських методологій, антихристиянських, антисемітських та псевдопатріотичних ідей, проте вони продавались на кожному кроці в книгарнях та на розкладках.

«Ритуали» — супроти знань

З російських та українських підпільних друкарень чорним потоком пливли різні «магії», «хіромантії», «гороскопи», «міфології», «сонники», «словники символів», «пантеони богів», «дохристиянські календарі», «іменослови», «волховники», «громники», «сварожі кола»... Створюється низка псевдонаукових часописів на кшталт «Індо-Європа», «Основа», «Перехід-IV», «Сварог», «Український світ», перелицьовуються на новий лад старі авторитетні газети «Літературна Україна», «Вечірній Київ», «Українське слово». З претензією на академічність випускається т. зв. «Пам’ятка ІХ ст.» — «Велесова книга», фальсифікат ХІХ століття, що ліг в основу нового окультного вчення, «українського язичництва», яке очолила «волхвиня» Галина Лозко — колишня співробітниця інституту атеїзму. Заражена богоборчими ідеями, антисемітизмом та ксенофобією, вона видала низку «народознавчих праць». Вони, через брак академічних посібників, використовувались як навчальна література в деяких провінційних вишах, приміром, у Кам’янець-Подільському педінституті. Начитавшись цих та подібних «одкровень», які не ґрунтуються ні на архівних, ні на експедиційних матеріалах, молодь «відроджує» ніколи не існуючі «звичаї» і «традиції», вдається до ритуальних практик, що межують із сатанізмом. Бо ж як, наприклад, назвати «посвяту» в язичники, яку звершує «волхвиня» Лозко? Своїх пацієнтів вона спочатку переганяє через вогонь і воду, а потім примушує закопувати в землю жмут власного волосся з «клятвою», що закінчується словами: «Якщо я зраджу своїх богів, нехай мене покриє земля так само, як це волосся». Що спільного мають ці «ритуали» з народними традиціями, святами?

Учасники таких «дійств» не стають істинними патріотами, а лише здобувають усі ознаки членів тоталітарної секти. А це — наша інтелігенція, цвіт нації: письменники, художники, колишні дисиденти, які купились на красиву «патріотичну» ідею «духовного відродження» нації. Такий результат війни за уми та серця інтелектуального потенціалу українців.

Наука «за свій кошт»

Олігархічна антиукраїнська влада не тільки фінансує, рекламує, а й на рівні Міністерства освіти санкціонує окультні знання у школах та університетах. Так, «Велесова книга» введена в програму середньої школи та в курс давньої української літератури на філологічних факультетах вишів. У провідних українських вишах у курсі фольклористики викладають щось середнє між міфологією, теософією та окультизмом, захищають кандидатські й докторські дисертації, які спираються на ці фальшиві джерела. Як на мене, це продумана програма нищення української науки, освіти, культури, інтелектуального потенціалу нації загалом! З благословення новоспечених «батьків нації» окультизм став у нас державною ідеологією, міфотворчість — наукою, ЗМІ — психотропною зброєю!

Скільки треба докласти праці, щоб здобути фах історика, етнографа, фольклориста! Це — щоденна багаторічна робота в бібліотеках і архівах, виступи на конференціях, стажування за кордоном, публікації у фахових виданнях, захист дисертацій, видання монографій... І все це тепер — за свій кошт, нібито це не проблема захисту держави, а так собі, приватна справа кожного з нас... І водночас як гриби після дощу на рівному місці плодяться придворні «академіки», «професори», для яких нема жодних проблем: заплатити кому потрібно і скільки потрібно. І напишуть тобі, і намалюють — і ти потім славословиш кого слід і пишеш на замовлення «історичні» праці...

Ніхто з науковців (хіба крім Юрія Шаповала) не має своєї передачі на жодному каналі, їх якщо й запрошують кудись, то тільки завдяки особистим контактам (виняток становить лише радіо «Культура»). Зате політолог, радник екс-президента Віктора Януковича (пробачте, «проффесора»!) щонеділі о 8.30 на Першому національному каналі радіо, а також і на телеканалі «Тоніс» «віщає» відверту маячню про українське історичне минуле... Сказати, що ця людина — хвора? Ні! Я слухала його виступи і як політолога — цілком тверезо мислить. Отже, «проплачений» кланом Януковича, антиукраїнськими силами, працює «на замовлення»...

От які наслідки зневажливого ставлення влади до науки: їм комфортніше, коли народ перебуватиме в темряві невігластва, вивчатиме не реальну, а вигадану історію та культуру... Вчені відчувають свою «незатребуваність», зайвість в Україні, якій віддали всю свою багаторічну працю, свій інтелект, вогонь душі й синівську любов...

Скільки коштів вкладає держава, щоб виховати одного спеціаліста? Десять років навчання у школі, шість — у вузі, три — в аспірантурі, три — в докторантурі... І після цього паралізувати йому руки, щоб він не міг навіть опублікувати результатів своїх напрацювань! Хіба це не злочин проти народу, за чий кошт готувався цей фахівець? Певно, над цим задумалась і теперішня влада, бо вже з наступного року названі інституції будуть платними — тож учитимуться лише діти олігархів, ліпитимуться нові «академіки» та «проффесори». Звідки ж з’являться нові гіпотези, теорії, методології, якщо штучно гальмується науковий процес, а конференції, «круглі столи» якщо й відбуваються, то їхні матеріали видаються аж тоді, коли вже втратили наукову новизну. Академія наук катастрофічно втрачає спеціалістів, талановита молодь залишає інститути, шукає місця за кордоном. От і виходить, що ми за кошти свого народу готуємо спеціалістів для багатих країн, де й так iз наукою все гаразд... 

А поле своїх фольклористичних досліджень віддаємо росіянам! У РФ фольклор — державна ідеологія, кістяк національно-патріотичного виховання. У них — «Государственный республиканский центр русского фольклора», фінансуються фольклористичні видання, форуми, конгреси, експедиції, вони спроможні здійснювати дослідницькі виїзди в наше Закарпаття, в наше Полісся, в степову Україну, вони пишуть монографії на нашому матеріалі, звичайно ж, видаючи його за «ісконно русскій»... А ми катастрофічно швидко втрачаємо покоління носіїв традиції, на зміну яким приходять «начитані» культпрацівники, які впроваджують на селі вигадану «традицію».

Ритуальні вогнища — з «макулатури»?

Скажете: благо, що немає ще фізичного винищення! Та чому ж нема?! Хіба не кандидати і доктори наук розстріляні на Майдані та в Донецькому аеропорту, закатовані в лісі під Бортничами, служать мішенню для бойовиків на лінії розмежування?! Чи, може, наші співробітники, повернувшись звідти, з ентузіазмом кинуться дописувати свої монографії та дисертації?

Кандидати і доктори наук передпенсійного та пенсійного віку стоять на квартобліку як молоді спеціалісти, туляться в аварійних гуртожитках у тісних кімнатах з сім’єю в п’ять осiб, де одне робоче місце ділять двоє батьків-науковців, студент і школяр, де один душ на п’ять поверхів і одна плита без духовки на 20 осіб? Можна в цих умовах писати монографії, продукувати наукові ідеї? Напевно ж, набагато зручніше робити це у просторому будинку з басейном і тренажерним залом. Та щось діти олігархів не поспішають у науку, у них інша система цінностей. За одну ніч вони прогулюють більше, ніж коштує наклад — 300 примірників наукової монографії, а сумочка дружини олігарха вартує місячного фінансування цілого інституту. Чомусь ніхто з них не відмовляється від таких дрібничок на користь української науки! Тож наші напрацювання їм справді видаються макулатурою.

Нині в перспективi — постанова уряду про оптимізацію академічної науки. Тобто, про скорочення кожного другого співробітника НАНУ, незалежно від статусу і звання. А це удар по фахівцях, який поглибить кризу інтелекту, збільшить «витік» мізків з України, прискорить ланцюгову реакцію міфотворчості в галузі українознавства... Не дивно, що за останній рік (2015—2016) з України вже виїхало понад дві тисячі науковців. Тож не виключено, що скоро ми повернемося в омріяні часи трипільської культури: будемо обробляти землю ралом, приносити жертви реліктовим деревам, які залишаться від карпатських лісів, а для ритуальних вогнищ використовуватимемо «макулатуру» з архівів та книгосховищ України.

ВАРТО ЗНАТИ

Якби все заплановане українськими науковцями було реалізовано, якби, наприклад, було видано фольклорну спадщину Дмитра Яворницького та Якова Новицького, Івана Манжури, Миколи Сумцова, Олександра Потебні — а це історичні, топонімічні легенди й перекази, міфологія, описи обрядів і звичаїв, пісні, думи, казки, краєзнавчі описи, — то українцям сходу не прийшла б у голови думка про належність їх до «русского мiра». Вони добре знали б, що живуть на автохтонній території Вольностей Запорозьких: Катеринославського, Олександрівського, Маріупольського та Бахмутського повітів та слобідських полків: Харківського, Охтирського, Ізюмського, Острозького та Сумського. І що їхнi прапращури — вихідці з Гетьманщини, Волині, Поділля, які з кінця ХVІ і до початку ХVІІІ століття заселяли межиріччя Сейму, Бахмутки та Айдару...

І це, між іншим, одна з причин теперішньої війни: лакуна, що утворилась на місці українознавчої та краєзнавчої продукції, заповнилася антиукраїнськими виданнями. Олігархічна проросійська влада створила передумови для засилля, передовсім на Донбасі й у Криму, шовіністичної ідеології, підтримки сепаратизму, повного несприйняття всього українського, міжетнічної та міжконфесійної нетерпимості.

Людмила ІВАННІКОВА, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАН України