Фашизм пройшов

...Пригадується, колись давно в одіозного російського письмака Михайла Єлізарова була книжка про те, що фашизм усе-таки пройшов, але мовилося це в суто публіцистичному форматі, натомість у даному випадку йдеться про художню констатацію факту. Нехай навіть у формі антиутопії, в яку загорнуто роман «Маша, або Постфашизм» Ярослава Мельника (Л.: Видавництво Старого Лева).

Хай там як iз російськими зразками в публіцистиці, але наша художність наразі більш «телевізійного» зразка, нехай навіть це та сама альтернативна історія, де гратися вільно в будь-які класики. Ні, світ майбутнього, в якому живуть люди і нелюди у вигляді «сторів», почерпнутий у «Маші...», звичайно ж, із фантастичної літератури — там, де «морлоки» та інша ненаукова фантастика з «Машини часу» Герберта Уеллса. Але найкраще актуалізується цей самий світ — в очах читача, де вже троїться, мабуть, від аналогій — так би мовити, лише у кінематографічній картинці яких-небудь «Голодних ігор».

Отже, уявіть собі, нарешті, четверте тисячоліття, третю зону Четвертого сектора Євразійського штату Рейху. У такій суворій схемі журналіст газети з відповідною назвою «Голос Рейху» — це представник однієї раси, і в змучену фільмами-серіалами голову знову приходять думки про «Сурогатів» з «Інсургентом», хоча «Аеліти» — з її любов’ю до представниці дружнього марсіанського народу і заодно предтечі жанру — напевно, було б цілком достатньо. Ну, а прекрасна, м’яко кажучи, тваринка — дитя зовсім іншого світу не зовсім людського зразка. «З порога будинку я спостерігав за самками, — згадує герой-сім’янин початок свого кінця. — З’ясувавши щось між собою, вони розійшлись у різні боки. Молодша, більш струнка, з великими гарними грудьми, присіла біля паркану і рясно мочилася. Вони не мали жодного уявлення про сором. Молодшу звали Машею, ми купили її минулої осені в одного Ельзиного родича».

Отже, вона звалася... Втім, яка різниця, як сьогодні називати стосунки між футуристичними героями роману, якщо навіть в особистому житті сусіди за стінкою суцільний нацизм не насправжки, тобто за обопільною згодою. Хтось там гукає «дас іст фантастіш», а хтось відгукується «приб’ю, тварюко», і таке кіно майже щодня. І нехай собі хтось відстоює традиційний статус родини, але в сьогоднішньому світі її обриси вже не такі однозначні, не кажучи вже про літературні інсинуації. А якого кохання ви хотіли в суто аграрній країні?

Таким чином, навряд чи «Маша, або Постфашизм» — лише про расову дискримінацію в далекому майбутньому, де герой у суспільстві, збудованому за законами Гітлера і Ніцше, мусить тікати, немов у «Поле битви: Земля». Адже він, пояснимо, закохався у парію, істоту нижчої касти, зовсім не людину, а щось на зразок свійської тварини. Навіть гуманістичний принцип про те, що ми відповідаємо за тих, кого приручили, не рятує нашого героя, що йде в далекі гори від рідного племені людей. Крім того, не на скандальну «расову» користь свідчить сюжетна ситуація, яка іноді перехняблюється вже в бік упосліджених рабів, які вбивають і ґвалтують своїх колишніх господарів. Швидше за все, роман Ярослава Мельника змушує замислитися про день сьогоднішній, коли поняття «родини» аж ніяк не у всіх, як стверджують модні журнали, асоціюється зі шлюбом, дітонародженням і стандартним набором «тато, мама, щасливі діти і песик». Тобто іноді, вам підкажуть, вона може приймати форми «мама-тато», іноді «тато-тато», по тому вже «тато-тато-раб» і після прочитання деяких романів навіть «тато-лялька-корова».

Отже, наразі варто закликати до того, щоб ані російська публіцистика, ані модна журналістика вкупі з футурологічним кіно про постапокаліпсис не заповідала нам моду в сучасній літературі. Звісно, це важко — наче позбутися, як у Райкіна, впливу вулиці, коли довкола суцільні вулиці. Але якщо таки вдасться, тоді вже цей роман про любов до істот iз людським тілом, яких за людей не вважають, ми зможемо назвати першим після «Світу тварин» добровольця Марека у Гашека інтелектуальним трилером.