«Культура» має бути подалі від політики

Українська плеяда корифеїв, починаючи з Марка Кропивницького

— Олександре Володимировичу, в чому унікальність українського радіо «Культура»?

— В Україні нині немає каналів, подібних нашому, хоча вистачає тих, які висвітлюють питання культури. Успіх радіоканалу я б пояснив найперше тим, що тут вдалося підібрати незвичайний колектив по-справжньому творчих, патріотично налаштованих людей. Творцям цього радіо вдається обговорювати й аналізувати безліч різних культурологічних проблем, які стосуються наших духовних первенів, розвитку українського суспільства, української історії, української мови. Ми подаємо багато цікавих тем з історії України. У нас є літературні передачі, які розкривають обличчя української класики, показують її такою, якою нечасто можна її почути в школах і навіть у театрі. Підмогою у цьому є велика кількість фондових записів, починаючи з Марка Кропивницького, які збереглися у фондах філії НТКУ «Центральна дирекція «Українське радіо», творчим об’єднанням якого і є радіо «Культура».

— В якому році зроблений запис Марка Кропивницького?

— У 1906-му. А далі були записи Марії Заньковецької, Василя Симоненка, Вінграновського, Андрія Малишка, Павла Тичини та багатьох інших класиків літератури і театру. Подібного на жодному радіо немає. Прикметно й те, що у фондах «Українського радіо» зберігається 200 тисяч годин записів лише музичної класики.

— Хто саме дбає про це?

— Усі ми, себто, філія НТКУ «Центральна дирекція «Українське радіо»: впродовж 97 років, скільки ми існуємо, тут зберігаються ці безцінні записи. Долучився до цієї традиції й наш канал: ми їздимо по українських театрах, записуємо вистави. Зокрема, у нас є «Театр перед мікрофоном». Є також радіовистави, які мої колеги-радійники ставлять самі. Для цього запрошують акторів, які — зазвичай безкоштовно — (хочу це підкреслити) працюють і записують чималі ролі. Це — Олексій Богданович, Василь Мазур, Наталка Сумська, Петро Панчук, Анатолій Гнатюк, Володимир Ніколаєнко, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк та багато інших. А до того були Кость Степанков, Богдан Ступка, Віталій Розстальний, Наталя Лотоцька, Микола Яковченко, Нонна Копержинська... Словом, уся українська плеяда корифеїв.

— Ваш канал слухає переважно українська інтелігенція. А що можна і потрібно зробити для того, щоб вас почула більша кількість людей?

— Я вважаю, що нині триває зумисна стагнація каналу «Культура». Це моя особиста точка зору як директора цього радіо. Як і мої попередники — Василь Бирзул, Неля Даниленко, Леонтій Даценко, — я тисячу разів порушував питання про те, аби наше радіо транслювалося на середніх та FM-хвилях в українському ефірі, аби зробити його загальноукраїнським. Поки що воно лишається «кишеньковим» або «нішовим» каналом. Його неначе зумисне заганяють в інтернет, а це означає, що він лишається недоступним для багатьох. Натомість кращі хвилі Національна рада з питань радіомовлення і телебачення надає «Шансону», «Русскому радіо».

— Ніякий інший канал так широко не займається просвітництвом, як радіоканал «Культура». А кому свого часу прийшла ця ідея: створити культурологічний радіоканал?

— Це сталося 11 років тому, в той період, коли Держтелерадіо України очолював Віктор Набруско. Безпосереднє відношення до створення нашого радіоканалу мав Леонтій Даценко. Спочатку була редакція «Золоті ворота», яка згодом переросла в канал духовного відродження «Радіо «Культура». Гадаю, не так важливо, кому саме прийшла в голову ідея про створення радіоканалу «Культура», головне — що вона прийшла і що вона втілилася в життя, хоча і трохи пізно, аж у 2003 році — на 12-й рік нашої Незалежності!

України в духовному сенсі поки що немає

— Різні за жанром передачі на вашому радіо приділяють надзвичайну увагу постаті Тараса Шевченка. Як ви гадаєте, що міг би сказати Тарас Шевченко, якби його спитали про стан сучасної України?

— Напевно, він сказав би, що України в духовному сенсі поки що немає.

— А що ж є?

— Україна — це люди! Поки що є дуже багато бажаючих відчути себе українцями, але не українців за духом. Аби насправді це відбулося, нам потрібно повернути свою українську віру. Позаяк маємо протилежне: багато конфесій, але української віри у нас іще немає. А коли буде віра в Україну, як писав Тарас Шевченко в «Книзі буття українського народу», тоді з’явиться український народ.

— Чому так багато уваги в своїй творчості приділяєте саме Тарасові Шевченку?

— Я переконаний у тому: якби не було Шевченка — не було б і України. Саме він створив для України і філософію, і мову. Саме завдяки Тарасові Шевченку ми нарешті почали голосно заявляти про себе на весь світ.

— Яку найпершу нагальну проблему радіо «Культура» вам би хотілося вирішити насамперед?

— Вважаю, що канал «Культура» має бути подалі від політики. Державне замовлення нехай собі буде, але творці нашого радіо мають розглядати державні і суспільні проблеми, не оглядаючись на те, що нас фінансує держава. Гадаю, що з переходом на нові умови Національного суспільного мовлення ми зможемо отримати таку свободу.

Легендарний хутір Денисія

— А як ви — кінорежисер, кіносценарист, актор — уперше з’явилися на радіо?

— Уже 22 роки я працюю в системі ЗМІ, з того часу як на кіностудії імені Олександра Довженка, де я працював, не стало роботи. Спочатку пішов на телеканал «УТ-2», потім «УТ-1». Але я ніколи не розривав «пуповину» з кіно, весь час працював над фільмами, переважно документальними. Окрім того, займався літературною творчістю: писав оповідання, романи, п’єси. За цей період зняв кілька фільмів, серед яких: «Замість Бога», дві стрічки про життя Антона Чехова, художній «Троянський Спас», фільм про Києво-Могилянську Академію Academia Sempiterna та інші. Одна з моїх п’єс — «Божественна самотність» — йшла на сцені театру імені Івана Франка. За цей період видав кілька книг: «Душа ріки», «Сердечний рай, або Оксана», «Межник».

— Один із ваших фільмів — «Денисія». Це романтичні фантазії на тему можливої країни, де обов’язково має поселитися щастя?

— Усе набагато прозаїчніше. «Денисія» — не романтична вигадка, а розповідь про реальний хутір моїх предків у селі Медвин. Основні події, що зображуються у цьому фільмі, відбуваються за часів Медвинсько-Ісайської республіки. На захист України тоді стало 2 тисячі вояків, які впродовж двох років відстоювали свою республіку, утримуючи Першу кінну армію Будьонного від наступу на захід. І врешті — це фільм про мого батька — видатного кінорежисера Володимира Денисенка, автора класичних тепер фільмів «Сон», «Совість», «На Київському напрямку» та інших.

— Що нині лишилося від хутора з такою рідною для вас назвою?

— Денисенків ставок, Свята гора, Денисенкові сади...