«Два кольори» сонячного маестро

Сповідатися і каятися ні перед ким не можна, крім...

— Пані Олесю, зараз у суспільстві почали говорити про квотові відсотки української музики, української мови в теле- і радіоефірі...

— Яка може бути квотність — у нас усе повинне бути українським, а все інше — нехай має свої відсотки. Але ж не навпаки... У нормальних державах такого пункту не існує, хоча там і є якісь квоти. Там національному віддається пріоритет. У нас же все навпаки.

— Часом доводиться чути, що музиканти вдома не співають... А як було і є у вашій родині?

— Ми ще співаємо! Наші діти й онуки сідають за стіл, і якщо вони й не співають, то знають пісні. Думаю, прийде час, і вони за нами самі поведуть пісню... А як співали мої бабуні! Батькова мама Євдокія Андріївна жила в селищі, в якому всі співали. Пам’ятаю ті сільські вечори, коли люди посходяться з роботи — перетомлені, натруджені... А треба ще й до свого городу долізти... Зате ввечері то один куток піснею озветься, то другий... Гармошки грали в селі. Люди одне з одним віталися: настільки це була одна родина і одна громада. Ішли вулицею люди, чули пісню, заходили у двір. Ніхто їм не казав: «А як це так? Чого ти прийшов?» Вони сідали і починали співати. Зараз також збираються, але вже не в себе вдома, а в кафе, вмикають естрадну музику, яку вважають найдостойнішою. Однак жива народна пісня, попри все, проривається...

— Мабуть, Олександр Іванович дуже любив такі щирі вечори серед своїх земляків у рідному Градизьку на Полтавщині?

— Так сталося, що він так і не розстався зі своєю малою батьківщиною: все життя поспішав туди — як лелека чи ластівка... Приїздив туди в усі пори року, за найменшої нагоди — щоб вдихнути того повітря й наснажитися тими силами, які потім йому б допомогли утримувати свій баланс: і духовний, і енергетичний... Йому мама дала таку дитинну, таку люблячу душу, і він її не навчився закривати перед всілякими недоброзичливцями. Усіх, хто був поряд із ним, він вважав друзями. На жаль, у житті, не завжди так...

— Розповідають, що відома художниця Тетяна Яблонська на сповідь їздила до своєї кращої подруги — баби Химки, яка жила під Каневом. Перед ким сповідувався ваш батько?

— Безперечно, у творчому середовищі в нього були друзі, але не все можна було відкривати їм. І серед тих сільських людей, де він виріс, також були друзі, з якими він вів відверті і щирі розмови. Але, повірте, сповідатися і каятися ні перед ким не можна, крім молитви і крім мами. Мами в нього не стало, коли їй було 72 роки. Йому її завжди не вистачало, бо він підлітком пішов з рідного дому. Згодом він побудував батькам нову хату на місці глиняної мазанки. Так вибудував її, щоб вікна виходили на всі сторони світу. Коли сонце сходило — хата заливалася світлом, коли заходило — вона так само заливалася світлом... Він був сонячною людиною: не любив похмурості: ні в житті, ні в стосунках. Він був для нас святом, був сонцем. А якщо треба було, він міг, врешті-решт, бути і бурею: міг поміняти погоду за одну секунду.

Бунтарський характер

— Ви так говорите, неначе Олександр Білаш мав у характері якусь непокору...

— Так, він — бунтар! А яким шибеником був у дитинстві! Зрештою, як і всі сільські хлопці: обшурпував чужі садки, а його питали: «Сашко, а що в твоєї матері груш чи яблук немає?» Він відповідав: «Та є...» А баба Дуня при всій своїй неземній любові до єдиного сина лупила його, як сидорову козу. Часом її запитували: «Тьотю Дуню! Ви йому рідна мама чи ні? Що ж він у вас так верещить?» Баба Дуня і віжками його прив’язувала, щоб він з хати не тікав, а він усе одно тікав... І в дитячий садочок віддала, щоб уму-розуму навчали... Аби маля не втекло, дорослі одного разу надумали схитрувати: роздягли дитину і голим поклали в ліжечко. Думали, що хлопчик голим не піде по селу, а було йому тоді десь між трьома й чотирма роками... Прийшла дитина додому гола і матері сказала: «Якщо ще раз мене відведете, мамо, зовсім з хати зійду». Отакий бунтарський характер...

— А чи не надто вимогливо ваш батько ставився до вас із сестрою?

— А він нас бачив?.. У наших батьків було напружене творче життя. І якби не бабуня Оля, мамина мама, то, думаю, нашим батькам було б набагато важче виховувати своїх дітей. Бабуня весь час була з нами, на своїх плечах вона винесла тягар рутинної домашньої роботи, коли потрібно було дітей зі школи зустріти, нагодувати... У мене вона уроків не перевіряла, бо характер хлопчачий... Недарма ж батьки дев’ять років, після народження своєї першої дочки, очікували появи «сина». Мама по всіх календарях вирахувала, що народиться хлопчик. От я і народилась із хлопчачим характером.

— Вам, напевно, й ім’я підготували — Олесь?

— Безперечно. Але потім батько прочитав оповідання Купріна «Олеся», і сказав, що нічого міняти не буде, якщо народиться дівчинка — назве Олесею. Щодо того, чи був він до нас строгим. Він безмежно любив своїх дітей. Не такою любов’ю, як корова облизує своїх телят... По-перше, він — чоловік, по-друге, він батько, а ми дівчата... Пам’ятаю ті моменти, коли потрібно було розставляти крапки над «і». Зазвичай це була розмова — спокійна, виважена, без зайвого крику. І це було ще страшніше, бо мама, зазвичай кричала, ганяючись за нами по всіх кімнатах, що нас не дуже «лякало»... А якщо батько казав: «Іди сюди до мене в кабінет», то ноги й руки трусилися... Але вплив його слова, його авторитету, усвідомлення того, що він спочатку любить, а вже потім «розставляє крапки над «і», рятувало нас від багатьох помилок у житті. Коли його вже немає, мені здається, що він «звідти» трішечки керує нашим із сестрою емоційним станом, допомагає у складних ситуаціях, з яких начебто немає виходу. Часом просинаєшся — і маєш рішення, як діяти. Мені хочеться вірити, що це його душа допомогла. Можливо, серед ангелів-охоронців і батьки наші...

У ранньому дитинстві він грав на... вінику

— Кому пан Олександр співав пісні, які щойно народилися?

— Кому як не дружині! Лариса Іванівна була і першим слухачем, і першим критиком, і першим виконавцем. Це не означає, що всі його пісні вона співала на сцені. Але він обов’язково опробовував на ній усі вокальні можливості. Це було нескладно, адже мама мала надзвичайний голос із діапазоном майже в три октави. Вона могла йому озвучувати і тенорові, і баритонові партії, хіба що на бас її не вистачало... Тому він завжди орієнтувався на неї.

— А Олександр Іванович співав?

— Так, не треба забувати, що у нього самого був прекрасний баритон. Свої пісні він і сам співав, щоправда, не на сцені. Збереглися записи, де він у фільмах співає «Два кольори», «Цвітуть осінні тихі небеса». Якби він подумав зайнятися ще й співом, то, напевно, і це б йому вдалося. Пригадую, як він іноді казав: «А ще в мені помер актор». Коли він розповідав анекдоти, бувальщини, сценки із життя, завжди був у центрі уваги.

— А на яких музичних інструментах він грав?

— У ранньому дитинстві — на вінику! Бабуся розповідала: «Як схопить того віника і щось там грає, грає... Він же бачив, як люди грали в селі. У нашому селі більше скрипки, гармошки, бубон... Десь і балалайка була... З часом улюбленим інструментом батька став акордеон, грою на якому він зачарував приймальну комісію музичного училища.

— Не всі знають, що Олександра Білаша спочатку не прийняли до музичного училища через відсутність... слуху...

— Мені здається, що це тільки підштовхнуло його до подальших рішучих кроків у житті.

— Він не повірив висновкові приймальної комісії?

— А як він міг повірити, якщо по слуху, не знаючи жодної ноти, підбирав усе, що чув? Він мав велику віру в себе і своїм трудом досягнув усього... Та він ніколи не загордився, не став вивищуватися серед людей.

Білаш — надзвичайний симфоніст

— Не всі знають, що Олександр Білаш був іще й поетом....

— Та він життя своє починав із поезії. І все життя писав вірші. Свою першу пісню — «Осінній вальс» — він написав на свої ж слова, коли йому було шістнадцять років. І коли навчався в Житомирському училищі, з’являлися його перші опуси. То була, швидше, проба пера. А засвідчив себе як композитор піснею на слова Дмитра Павличка «Впали роси на покоси», яку написав для кінофільму «Роман і Франческа». Приблизно в той час з’явилася надзвичайна когорта його товаришів-поетів, і він розумів, що іноді в слові не зможе дотягнутися до таких вершин, як Борис Олійник, Дмитро Павличко, Михайло Ткач, Іван Драч... Але заборонити собі писати поезію він не міг. Батько все казав: «Цей рій, рій...» Мав на увазі поетичні строфи, музичні образи, які роїлися в голові. Часом спати вони йому не давали, і батько включав транзистор, аби приглушити чи то мелодії, чи то поетичні рядки...

— Не всі знають, що Олександр Білаш писав ще й «серйозну» музику.

— Так, він — надзвичайний симфоніст. По-перше, він сам писав обробки до своїх пісень. Він «чув» кожний інструмент симфонічного оркестру. Він писав опери, оперети, мюзикли. У 1965 році, зокрема, написав оперу «Гайдамаки» на слова Шевченка. Вона жодного разу не була поставлена. Скільки він цього добивався, скільки мама по його смерті добивалася...