Базарна Слава

Як відомо, театр починається з вішалки, а місто — з вокзалу. Очевидно, багато хто бачив, який вигляд має візитка Полтави — Південний залізничний вокзал — ранкової пори. Площа Слави, що перед вокзалом, перетворюється на базарну — майже всю її територію займає стихійний ринок, що розростається з кожним роком. Влада, правоохоронці давно ведуть боротьбу зі стихійною торгівлею біля Південного вокзалу, проте безрезультатно. Представники ж простого люду тільки міцніють у цій боротьбі. Відстоюючи стихійний ринок, нещодавно вони вдалися навіть до акції з перекриття руху транспорту на мосту, що неподалік вокзалу, і погрожують робити це й надалі, якщо буде привід.

Люди, котрі торгують усякою всячиною, пояснюють: розташування стихійного ринку зручне як для селян, котрі приїжджають із районів, так і для містян. «Розумію, що санітарних умов тут жодних, — говорить один із покупців, 87-річний колишній залізничник Яків Тиванюк, котрий приїхав скупитися на своїй скромній автівці. — Але це розташування ринку для мене зручне, бо живу зовсім поряд. Самі розумієте, вибратися в моєму віці до центру міста не так просто».

Жіночка, яка продає кисломолочний сир власного виробництва, розповідає, що приїхала потягом із Кобеляцького району. За три години має спродатися й повернутися назад. Якби довелося добиратися ще й до центрального ринку, в ці часові рамки нізащо не вклалася б. Вона ремствує лише на те, що розвелося багато продавців із автомобілями — вони займають чимало місця, через що ринок, бува, «виповзає» навіть на проїжджу частину дороги.

Лідія Донченко та її свекруха Галина Федорівна з села Старицьківка, що в Машівському районі, до розпорядку руху потягів не прив’язані — їхня родина має власний транспорт, проте також віддає перевагу стихійному ринку. Жінки торгують молоком — по 8 гривень за літр, мають постійних покупців. Тримають не одну корову, тож надоюють не менше ста літрів молока на день. Кажуть: із радістю здавали б його на місці, якби працю селянина цінували.

«Але ж із селян просто знущаються: приймають молоко за безцінь — по 3 гривні за літр, — обурюється пані Лідія. — Ну віддамо його ніпочім, а за що потім купити дерть, макуху? Сіно он яке дороге. Корів же потрібно ще й годувати. Та й самим жити за щось треба — у селі щодо роботи жодної перспективи. Поїдьте хоча б у наш населений пункт — там безпросвітна бідність. Хто подужає корівку тримати — має за що хліб купити. У кого є пай, той чекає пайових. А інші ледве зводять кінці з кінцями. Якщо буде порядок у державі й молоко в селян купуватимуть за гідну ціну, тоді ми сюди не їхатимемо. Не буде ладу — продаватимемо тут. І ніхто нас не розжене. Бо люди — велика сила. Якщо буде потрібно, то й до Києва дійдемо».

Так, маємо не державу, а справжнє випробування. Жіночка, яка тут-таки торгує хлібом із прилавка, розповідає свою безрадісну історію: «11 років тому ми перебралися в село, бо в місті неможливо вижити. За цю роботу тримаюся обома руками, тож після двох обширних інфарктів щодня долаю 4,5 км до цього ринку. А що робити? Якось потрібно ж виживати в державі, де людина покинута напризволяще». — «Я все життя пропрацювала медпрацівником, а тепер, коли вже в самої здоров’я катма, змушена стояти отут, бо на жалюгідну пенсію неможливо прожити, — приєднується до розмови ще одна немолода продавчиня. — Життєво важливий для мене «Діабетон» коштує в аптеці 390 гривень, а пенсія — 1200 гривень. Державні мужі довели нас до такої ситуації. Але нехай знають: терпіння народне колись лопне».

Світлана Єрьоменко живе неподалік від залізничного вокзалу, тож, говорить, їй зручніше вивезти те, що може продати, на цей стихійний ринок, аніж їхати на центральний. «От зараз квіти викопую й продаю — якусь копійку, дивись, і вторгую. А що робити? Хай би хтось нагорі спробував із 1200 гривень пенсії заплатити за світло, воду та газ — і ще якось місяць прохарчуватися. Якщо люди відстоюватимуть цей ринок, я їх підтримаю».

Іще одна жінка, яка просить не називати свого прізвища, запевняє, що люди з привокзальної площі нікуди не підуть: стихійна торгівля як існувала тут багато років, так і існуватиме.

«Розумію, що порушуємо закон — статтю Кодексу України «Про адміністративні правопорушення» про заборону торгівлі в невизначених місцях. І на кожного з нас працівники полтавської поліції неодноразово складали адмінпротоколи. Ми ходили до суду і сплачували штрафи. Але потім усе одно поверталися на цей стихійний ринок і ставали на свої місця. Як бачите, тут сотні людей — це сила, яку неможливо зрушити з місця».

Пенсіонер (він назвався Владиславом), котрий продавав нарциси, «просвітив» мене: «Цей базар у народі називають хитрим, бо він у хитрому місці. Моя думка така: потрібно побудувати ринок для людей отам, за автостанцією, яку зводять». Йому заперечив цілий хор голосів: там, мовляв, немає де стати — така кількість продавців точно не поміститься.

Я зайшла на офіційний ринок, розташований поряд зі стихійним, — усі столи для торгівлі були вільними, щоправда, нарахувала там тільки 40 місць.

То що ж буде зі стихійним ринком біля Південного вокзалу? «Закон один для всіх, він не передбачає поблажок, — прокоментував ситуацію керівник відділу комунікації управління обласної поліції Юрій Сулаєв. — З одного боку, розуміємо і селян, і перекупників, котрі хочуть щось продати й заробити якусь копійку, щоб вижити. З іншого — дії цих людей кваліфікуються як адміністративні правопорушення, на що поліція не може не реагувати. Тож у відповідь на порушення вимог чинного законодавства патрульні поліцейські виносять постанови про адміністративні правопорушення. При цьому розуміємо, що розв’язати проблему в такий спосіб усе одно не вдасться: заплативши штрафи, люди знову прийдуть торгувати на площу Слави. Тут потрібен комплексний підхід усіх гілок влади: людям треба запропонувати альтернативу, аби все привести у відповідність до закону. Наразі шукаємо алгоритм розв’язання цієї проблеми, що характерна не тільки для площі Слави, — у нас багато стихійних ринків не тільки в Полтаві, а й у Кременчуці, як, власне, і в інших містах України. Потрібен якийсь соціальний проект, що дасть змогу сказати людям: от вам, мовляв, умови, ви ж маєте платити суто символічну плату за те, щоб підтримувати чистоту й перевіряти продукцію, що продається, на якість. Таким чином це запитання потрібно ставити й представникам органів самоврядування».

Чи готова запропонувати людям якусь альтернативу місцева влада? Із таким запитанням звернулася до заступника полтавського міського голови з питань діяльності виконавчих органів та ведення й експлуатації міського господарства Олексія Чепурка. «Ми проводили з цього приводу робочу нараду в моєму кабінеті й виїзну — на площі Слави, — повідомив Олексій Григорович. — Принципова позиція міської влади така: та картина, яку бачимо і ми, і гості міста, котрі приїжджають на Південний залізничний вокзал, виходить за будь-які рамки. Нещодавно наше КП «Декоративні культури» провело зрізання аварійних дерев у сквері навпроти вокзалу, що породило багато чуток, домислів про те, нібито на тому місці буде ринок. Насправді це не так. Наразі готуємо територію в парковій зоні, що біля офіційного ринку, — проводимо асфальтування ділянки, де будуть майданчик для автомобілів, а також місця для торгівлі. Коли все буде готове, пропонуватимемо людям, які займаються стихійною торгівлею на площі Слави, перейти туди. Прийнято рішення про те, що на новому місці не братимуть плату за торговельне місце (так зване містове). Чудово розуміємо, що прогнати людей зі стихійного ринку, не запропонувавши їм альтернативи, — безперспективна річ. Хоча ці люди, котрі, з юридичної точки зору, займаються незаконною підприємницькою діяльністю, мають розуміти, що порушують закон. Отже, пропонуємо їм торгувати біля того ж Південного вокзалу, але у спеціально відведеному для цього місці. Думаю, нам буде нелегко їх переконати. Хоч переважну більшість із них ми вже попередили. Найближчим часом сам зустрічатимуся з цими людьми i ще раз повідомлю, що іншого виходу з ситуації немає й не може бути. На площі Слави торгівлею ніхто не займатиметься. Чомусь вірю, що ми порозуміємося».